У Росії особливої гостроти і важливості набуло питання про возз´єднання старообрядців. Святійший Синод в 1722р. постановив тих, які народилися в розколі “від попів хрещеного не хрестити, а хрещених від мужика простого хрестити, через невідомість хрещення першого”. Але 25 травня 1888р. Святійший Синод переглянув цю постанову і прийняв нове визначення, за яким усі народженні та хрещені в старообрядному розколі мають прийматися через миропомазання. Таким чином, з одного боку, визнавалась дійсність хрещення, що подавалось в безпопівських общинах, а з іншого – відкидалась законність білокриницької ієрархії, бо миропомазаних священниками “австрійської згоди” при возз´єднанні знову помазували святим миром.
Таким чином, у кінці синодального періоду в Російській Церкві за третім чином, через Покаяння, приймалися несторіани, вірмено-григоріани і всі взагалі “монофізити”, а також дорослі католики, вже помазані святим миром; за другим чином воз´єднували протестантів і старообрядців, а тих, які приходили до Церкви із сект з крайніми єретичними вченнями – духоборів, молокан, суботників, христовірів – хрестили нарівні з магометанами, іудеями та язичниками.
Єпископи, пресвітери та диякони, яких приєднували до Православної Церкви за третім чином, через Покаяння, приймаються в існуючому сані, якщо цьому немає якихнебудь канонічних перешкод.
26.2. Церква й нехристиянські релігії. Християни в сукупності складають приблизно четверту частину населення землі. Спільне релігійне коріння пов´язує християнство з іудаїзмом та ісламом, які сповідують монотеізм. До числа політеїстичних світових релігій належить будизм; певним чином також конфуціанство та індуізм. Розвинуті форми релігійного культу, богату релігійну літературу мають такі релігії, як даосизм, синтоїзм, джайнізм. Існують і синкретичні релігії, деякі з них включають в себе окремі елементи християнства, подібно до мунізму, що виник вже в ХХ столітті. Значна частина населення Африки та частина індійських племен Америки зберігають традиційні племенні язичницькі культури.
У ХХ столітті атеїсти та агностики складають вже значну частину народонаселення світу.
Господь завовідав Своїм учням: “Йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам” (Мф. 28, 19-20). Тому на Церкві лежить богозаповіданий обов´язок проповідувати істинну віру в Христа розп´ятого й воскресшого, у втілене Слово Боже всім народам землі, бо немає іншого шляху до вічного спасіння, як через віру в Христа.
Історія католицької та протестанської місії епохи колоніалізму знає приклади і насильницьких навернень, і підкупу заради навернення до християнства, що інколи розглядалось не як самоціль, я як один із засобів поширення європейської цивілізації та зміцення залежності колоніальних володінь від метрополій. Але ця недостойна християнства практика не зменшує самовіданного подвижництва багатьох і багатьох місіонерів – католиків і протестантів, які несли людям вчення Христа не заради політичних цілей, а з любові до Бога та ближніх.
Місіонерське служіння здійснюють і Православні Церкви; особливо багато попрацювали на цьому поприщі російські місіонери, протягом XVIII-XIX ст., які навернули до Христа десятки народів Сибіру та Далекого Сходу, з успіхом подвизалися і за межами Російської держави – в Японії та Китаї.
Проповідь Христа тим, хто не вірує в Нього, за заповіддю Спасителя, здійснюється в дусі любові. Любовне ставлення християни повинні мати до всіх людей, і до тих із них, хто залишився глухим до Євангелія. Дух людинолюбства повинен царити в особистих взаємовідносинах християнина з іновірцем, взаємною любов´ю, співробітництвом, спільною турботою про мир, про збереження цілісності творіння і священного дару життя проникнуті міжрелігійні контакти на рівні цілих конфесій. У наш тривожний вік, що приховує серйозні небезпеки для продовження самого існування людського суспільтва, це життєво необхідно.
Але Церква, закликаючи християн любовно ставитися до іновірців, у той же час захищає своїх чад від відпадіння від Христа через спілкування з невіруючими в Нього. Канони забороняють всіляке спілкування з іновірцями у священних обрядах. 71-е Апостольське правило говорить: “Якщо який християнин принесе єлей в капище язичеське, чи до синагоги іудейської, в їхнє свято, чи запалить свічку: нехай буде відлучений від спілкування церковного”.
У тлумаченні на це правило єпископ Никодим (Мілаш) писав: “Якщо християнин не сміє мати ніякого релігійного спілкування з іудеями, котрі у всякому випадку шанують Моісея і пророків та які є членами старозавітньої церкви, то тим більше не повинні мати ні найменшого спілкування з язичниками, які не знають Бога. Зважаючи на це, дане правило приписує позбавляти церковного спілкування кожного християнина, хто приходить з релігійними приношеннями в місця, які називаються в язичників святилищами, і дає як знак благовоління в дні язичницьких свят єлей і свічки”.
Заборона релігійного спілкування з іновірцями міститься також у 7-му і 65-му Апостольських правилах, у 29-му і 38-му канонах Лаодикійського Собору.
Захищаючи чад Церкви від відпадіння в іудаїзм, Отці Трулльського Собору проголосили 11-е правило: “Никто из принадлежащих к священному чину, или из мирян, отнюдь не должен ясти опресноки, даваемые иудеями, ни вступати в содружество с ними, ни в болезнях призывати их, и врачевства принимати от них, ни в банях купно с ними мыться. Аще же кто дерзнет сие творити, то клирик да будет извержен, а мирянин да будет отлучен”. Заборона побутового спілкування не віднімає, однак, обов´язку діяльної християнської любові до будь-якої людини, до якої б релігії вона не належала, яких би поглядів не дотримувалася. Християнин зобов´язаний надати допомогу будь-кому, хто опинився у скруті чи у важкому становищі, незалежно від його вірувань та переконань.
27.1. Християнське вчення про державу. За вченням Священного Писання держава – боговстановлений інститут. Первісним осередком людського суспільста є сім´я; у результаті складного історичного розвитку, котрим керує Промисл Божий, ускладнення суспільних зв´язків призвело до створення держав. За словами єпископа Никодима (Мілаша), “для спрямовування людських законів… до мети, визначеної Промислом Божим, Бог дарував, як і першому главі сім´ї, державній владі силу, щоб вона рукою, озброєною мечем правди та справедливості, вела людей у ім´я Його благим шляхом”.
Старий Завіт знає три вищих служіння: первосвященицьке, пророцьке й царське. Освячуючи царське служіння в особі першого Царя Ізраїльського Саула, Господь благословив усіляку державну владу, незалежно від форми правління. Благословення дане було Саулу за умови виконання волі Божої. Коли ж Саул порушив заповіді Господні, Бог відкинув його (І Цар. 16,1), звелів Самуїлу помазати на царство іншого обранця Свого – Давида, сина простолюдина Єссея; від царя Давида по плоті пішов Спаситель.
Господь Ісус Христос, владарюючи землею й небом, у Своєму земному житті підкорив Себе земному стану речей, корився Він і носіям державної влади. Розпинателю Своєму Пилату, римському прокуратору в Ієрусалимі, Господь сказав: “Ти не мав би наді
Мною ніякої влади, якби не було дано тобі звище” (Ін. 19,11), словами цими визначив Небесне джерело всілякої земної влади. У відповідь на спокусливе питання фарисея про дозволеність давати данину кесарю, Спаситель сказав: “віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові ” (Мф. 22,21).
Розвиваючи вчення Христа про правильне відношення до державної власті, апостол Павло писав: “Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади, не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осуд. Бо начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися власті? Роби добро і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремо носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки із страху покарання, але й заради совісті. Для цього ви і податки платите, бо вони, Божі слуги, цим самим постійно зайняті. Отже, віддавайте всім належне: кому податок – податок; кому оброк – оброк; кому страх – страх; кому честь – честь” (Рим. 13, 1-7). Ту ж думку висловив і апостол Петро: “Отже, будьте покірні всякому людському начальству, заради Господа: чи цареві, як верховній владі, чи правителям, як від нього посланих для покарання злочинців і для похвали тим, хто робить добро, – бо така є воля Божа, щоб ми, роблячи добро, примушували мовчати неуцтво нерозумних людей, – як вільні, не як ті, хто використовує свободу для прикриття зла, але як раби Божі.” (1 Петр. 2, 13-16). Апостоли вчили християн коритися владі незалежно від її відношення до Церкви. В апостольський вік Церква Христова була гнана й місцевою іудейською владою, і державною Римською.
Виходячи з боговстановленої природи держави, Церква не тільки приписує своїм чадам коритися державній владі, незалежно від переконань і віросповідання її носіїв, але й молитися за неї, “щоб провадити нам життя тихе й безтурботне у всякому благочесті і чистоті” (1 Тим. 2, 2).
Щоб правильно уявити належні відношення між Церквою та державою, потрібно ясно усвідомлювати різницю їхніх природ. Церква заснова безпосередньо Самим Богом – Господом Нашим Ісусом Христом; боговстановленність же державної влади опосередкована історичним процесом, що звершується за волею Творця і Промислителя Бога. Метою Церкви є вічне спасіння людей, мета держави полягає в їх земному благополуччі. Церква одна і єдина, вона не обмежена просторовими кордонами; а держав багато; кожна з них має свою територію. У відношенні територіальних масштабів з державою зіставляється не Вселенська, але помісна Церква, яка також має свою територію, але помісна Церква, на відміну від держави, що має повний суверенітет і незалежна від інших держав, становить у певному розумінні тільки частину Вселенської Церкви.