Очевидно, що в поліконфесіональних державах система державної церковності, принаймі в її традиційних формах, не може бути органічною, оскільки вона пропонує залежність прав громадян від їх віросповідування. У Сполучених Штатах Америки, які з самого початку своєї історії являли собою багатоконфесійну державу, утвердився принцип відокремлення Церкви від держави, що передбачає взаємне невтручання у справи один одного; свободу та незалежність релігійних громад; нейтральний у відношенні до всіх конфесій характер держави. Проте, абсолютний нейтратлітет навряд чи може бути досягнутий. Будь-яка держава мусить рахуватися з реальним релігійним складом свого населення. Ні одна християнська деномінація окремо не становить більшості у Сполучених Штатах; але вирішальну більшість у них складають все-таки саме християни. Звідси і присяга Президента на Біблії, звідси і офіційний вихідний день у неділю.
Принцип відокремлення Церкви від держави має, проте, й іншу генеалогію. На європейському континеті він явився результатом антиклерикальної, чи відверто антицерковної, боротьби, добре відомої із історії французьких революцій. Коли Церква відокремлюється від держави не через поліконфесійність населення країни, а тому що держава пов´язує себе з тією чи іншою антихристиянською або відверто антирелігійною ідеологією, тоді вже немає можливості говорити про нейтралітет такої держави, про її цілком світський характер. Церкві це звичайно спричиняє утиски, обмеження в правах, дискримінацію чи відверті гоніння. Історія ХХ століття дала в різних країнах світу багато фатальних прикладів антицерковної політики урядів, яка у кінцевому підсумку найсильніший удар завдавала самій державі, бо, не дивлячись на свій матеріальний, земний характер, держава все-таки значно більш крихка, ніж Церква, про яку Господь Ісус Христос правдиво обітував, що “врата пекла не подолають її”. (Мф. 16, 18).
Ряд сучасних держав – Великобританія, Швеція, Данія, Греція (це тільки окремі приклади) – зберігають державну церковність – до того ж деякі з них мають не одну державну Церкву: у ФРН – Католицька та Євангелична Церкви; у Фінляндії – Лютеранська і Православна – користуються однаково державним статусом. Інші держави, і їх з часом стає все більше (США, Франція, Польща) свої відношення з релігійними громадами будують на принципі відокремлення. На практиці, однак, реальне становище релігійних громад у більшості з цих країн не на багато відрізняється від того, відокремлені чи не відокремлені вони від держави. У деяких країнах, де Церкви зберігають державний статус, на практиці він зводиться до того, що нарівні з реєстрацією актів громадського стану, яку роблять державні адміністративні органи, визнається громадсько-правова дійсність записів у метриках, зроблених при хрещенні новонароджених, або дійсність шлюбу, здійсненого через церковне вінчання, і ще до стягнення податків на утримання Церкви через державні акцизні установи, при цьому, проте, відмова від сплати такого податку не має, як правило, ніяких правових наслідків для особи, що заявила про це. А у внутрішньоцерковні справи не втручаються на легальній основі нині більшість урядів і в державах, що зберігають зв´язок із церквою. Але з іншого боку, окрім обов´язкової належності глави держави при монархічному правлінні до конфесії, яка має державний статус, у наш час і державна влада в такій країні часто нічим іншим не обмежується з боку Церкви. У наш час реальне становище Церков у ряді випадків визначається не стільки конституційними положеннями, скільки політикою уряду у відношенні до релігії.
Своє служіння Богу та людям Православна Церква здійснює нині в різних країнах; в одних вона являє національне віросповідування (Греція, Румунія, Болгарія), у других, багатонаціональних, релігію національної більшості (Росія), у третіх особи, що належать до неї, складають меншість, що живе в оточенні або інославних християн (США, Польща, Фінляндія), або іновірців (Сирія, Туреччина, Японія). В одних, нечисленних країнах, Православна Церква має статус державної релігії (у Греції, у Фінляндії), в інших вона відокремлена від держави. Розрізняються й конкретні правові та політичні умови, у яких живуть помісні Православні Церкви. Але всі вони, спираючись як у своєму внутрішньому устрої, так і у своєму відношенні до державної влади на заповіді Христа, на вчення апостолів, на святі канони, на двохтисячолітній історичний досвід християнства, за будьяких умов знаходять можливості для виконання своїх богозаповіданих цілей і в тому виявляють свою невідмирну природу, своє небесне, Божественне походження.
1. Книга Правил святых апостол, святых соборов Вселенских и поместных, и святых отец. – Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1992.
2. Правила Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматино-Истрийского. – СПб., 1911.
3. Духовный Регламент. – Изд. четвёртое. – М., 1897.
4. Дигесты Юстиниана. – М., 1984.
5. Матфей Властарь. Алфавитная синтагма. – Изд. второе. – Симферополь, 1901.
1. Аксаков Н. Патриаршество и каноны. – СПб., 1906.
2. Бенешевич В. Н. Синагога в 50 титулах и другие сборники Иоанна Схоластика. – СПб., 1914.
3. Бердников И. С. Краткий курс церковного права Православной Церкви. – Вып. 1, изд. второе. – Казань, 1903.
4. Болотов В. В. Лекции по истории Древней Церкви. – Т. 1-4. – М., 1994.
5. Глубоковский Н. Н. Дидаскалия и Апостольський постановления по их происхождению, взаимоотношению и значению. – София, 1935.
6. Заозерский С. О церковной власти. – Сергиев Посад, 1894.
7. Каллист, иером. Номоканон св. Фотия, Патриарха Константинопольского. – М., 1899.
8. Карташёв А. В. Вселенские Соборы. – М., 1994.
9. Карташёв А. В. Очерки по истории Русской Церкви. – М.: Наука, 1991.
10. Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права. – СПб., 1908.
11. Красножен М. Толкователи канонического кодекса Восточной Церкви:
Аристин, Зонара и Вальсамон. – Юрьев, 1911.
12. Лотоцький О. Автокефалія. – Т. 1-2. – К., 1999.
13. Лотоцький О. Українські джерела церковного права. – Варшава, 1931.
14. Никодим, епископ Далматинский. Православное церковное право. – СПб., 1897.
15. Остроумов М. Очерк православного церковного права. – Харьков, 1893.
16. Павлов А. С. Курс церковного права. – Троице-Сергиева Лавра, 1902.
17. Поснов М. Э. История Христианской Церкви (до разделения 1054 года). – Брюссель, 1964.
18. Потієнко В. Відновлення ієрархії Української Православної Автокефальної Церкви. – Новий Ульм (Німеччина), 1971.
19. Раннехристианские Отцы Церкви / Антология. – Брюссель, 1978.
20. Скурат К. Е. История Поместных Православных Церквей. – М. 1994.
21. Суворов Н. Учебник церковного права. – М., 1913.
22. Трубецкой Е. Н. Лекции по энциклопедии права. – М., 1913.
23. Цыпин В., прот. Церковное право. – М., 1994.
24. Шапов Я. Н. Канонические уставы и Церковь в Древней Руси XI-XIV вв. – М., 1972.
25. Шмеман А., прот. Исторический путь Православия. – Нью-Йорк, 1954.
I. ОРГАНИ ЦЕРКОВНОГО УПРАВЛІННЯ...........................................................................2
1. ВИЩА ВЛАДА В ЦЕРКВІ.....................................................................................2
1.1. Кафоличність Церкви......................................................................................2
1.2. Вища влада в Церкві.......................................................................................2
1.3. Вселенські Собори.....................................................................................3
1.4. Критика католицького вчення про верховенство в
Церкві.......................................................................................6
1.5. Цезарепапізм і його критика...................... .....................9
2. ЦЕРКВА ТА ТЕРИТОРІЯ. ЦЕРКОВНА ДІАСПОРА. АВТОКЕФАЛЬНІ Й АВТОНОМНІ
ЦЕРКВИ....................................................................................9
2.1. Територіальний принцип церковної юрисдикції..............9
2.2. Діаспора...........................................................................10
2.3. Автокефальні Церкви......................................................11
2.4. Автономні Церкви............................................................14
3. ПОМІСНІ ЦЕРКВИ ТА ВИЩЕ УПРАВЛІННЯ В НИХ (КАНОНІЧНІ ПІДСТАВИ;
ІСТОРИЧНИЙ НАРИС)..................................................................................15
3.1. Утворення помісних Церков. Древні митрополії..............................................................................15 3.2. Екзархати.........................................................................16
3.3. Становлення Патріархатів...............................................17
3.4. Нові автокефальні Церкви...................................................................................18
3.5. Диптихи............................................................................20
3.6. Устрій вищого управління помісних Церков..................20
3.7. Вище управління в Патріархатах...................................22
3.8. Рівність помісних Церков................................................23
4. ВИЩЕ УПРАВЛІННЯ РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ ДО КІНЦЯ XVII
СТОЛІТТЯ......................................................................24
4.1. Російська Церква як частина Константинопольського
Патріархату............................................................................24
4.2. Російська Церква від початку автокефалії до заснування
Патріаршества...................................................27
4.3. Російська Церква в епоху Патріаршества.....................28
5. ВИЩЕ УПРАВЛІННЯ РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ В СИНОДАЛЬНУ
ЕПОХУ.........................................................29
5.1. Запровадження Святійшого Синоду. "Духовний регламент"............................................................................29
5.2. Зміни у складі Синоду....................................................33
5.3. Обер-прокурори Святійшого Синоду............................33
5.4. Синодальні установи.....................................................33
5.5. Проекти перетворення вищого управління Російської Православної
Церкви..........................................................34
6. ВИЩЕ УПРАВЛІННЯ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПЕРІОД 1917-1988 рр.
6.1. Помісний Собор 1917-1918 рр......................................36
6.2. Запровадження Патріаршества....................................36
6.3. Визначення Помісного Собору 1917-1918 рр. про органи вищого церковного управлі.................................................38