Положення про пряму дію норм Конституції має особливе значення для судової діяльності, оскільки на підставі цього кожен може звернутися за допомогою до суду, посилаючись лише на норми Конституції України. А також це положення діє для судів у тому сенсі, що вони у своїй діяльності мають безпосередньо керуватися цими нормами, навіть за наявності закону, який би суперечив цим конституційним нормам. А також, положення про пряму дію норм Конституції має змінити стереотипне ставлення до неї, як до декларації "політико-правового документа", але в самій Конституції проголошено і закріплено принцип верховенства Конституції, її пріоритет у правовій сфері. На цьому принципі має будуватись вся юридична система, включаючи і діяльність судової влади.
У пункті 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року, зазначається, що оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору відповідності Конституції в усіх необхідних випадках, застосовувати Конституцію як акт прямої дії.
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також чинному законодавстві, якщо воно не суперечить їй. Однак слід констатувати, що реалізація судами положень Конституції знаходиться на незадовільному рівні. Основними причинами постановлення незаконних і необґрунтованих судових рішень є порушення судами норм процесуального та матеріального права. Таке застосування, серед іншого, викриває проблему відсутності ґрунтовних наукових досліджень питань реалізації судами норм та принципів Конституції України. Реалізація судами норм Конституції ускладнюється і деякими недоліками в законодавстві. Так, відповідно до закону України "Про Конституційний Суд України" Верховний Суд виступає суб'єктом права на конституційне подання щодо конституційності законів, інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також виступає суб'єктом права на конституційне подання щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Інші судові органи не є суб'єктами права на конституційне подання.
Натомість, стаття 83 Закону України "Про Конституційний Суд України", встановлює, що "у разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності норм закону, яка застосовується судом, провадження у справі зупиняться"[11]. За таких умов відкривається конституційне провадження у справі і розглядається Конституційним судом України невідкладно. З цього випливає, що суди загальної юрисдикції можуть бути ініціаторами звернення до Конституційного суду України.
У разі неможливості судів загальної юрисдикції здійснювати судовий захист прав і свобод громадян, він має бути здійснений Конституційним Судом України. Тому, з метою забезпечення оперативності та ефективності судового захисту слід надати право судам загальної юрисдикції звертатися до Конституційного суду України безпосередньо.
Таке право судів видається доцільним ще й тому, що громадяни та юридичні особи не є суб'єктами права на конституційне подання з питань конституційності законів та інших нормативно-правових актів України, які зазначені в пункті 1 статті 13 Закону України "Про Конституційний Суд України".
Виходячи з усього вище сказаного можна зробити висновок, що для подолання перешкод у реалізації Конституції України судами України необхідно створити чітку систему законодавства, виробити чітке тлумачення норм Конституції для їх однозначного та правильного застосування, розробити наукові аспекти питання реалізації Конституції судами України, а також створити інші необхідні умови для її реалізації.
Отже, реалізація конституційних норм судами України є ще одним аспектом поняття реалізації основного закону держави, який потребує подальшої розробки та вивченню.
2.4 Реалізація Конституції України в органах місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування реалізує положення статті 7 та розділу ХІ Конституції України. В статті 7 говориться, що «В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування»[12], а Розділ ХІ визначає основні засади здійснення, компетенцію та функції місцевого самоврядування , його роль в управлінні справами, що віднесені до його компетенції. Таким чином, створення органів місцевого є реалізацію цих норм Конституції України.
Місцеве самоврядування багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватись різнобічно. Аналіз Конституції України дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування як об’єкт конституційно правового регулювання виступає в якості:
- по-перше, відповідної засади конституційного ладу України;
- по-друге, специфічною формою народовладдя;
- по-третє, права жителів відповідної територіальної одиниці на самостійне вирішення питань місцевого значення.
Однією з визначальних ознак демократичної, соціальної, правової держави є наявність у ній повноцінного місцевого самоврядування. Саме через місцеве самоврядування найповніше може бути реалізована ідея здійснення влади народом безпосередньо, вирішено важливі питання взаємодії держави територіальних громад, особи.
У сучасних державах, у тому числі Україні, існують поки що фактори, які зумовлюють розбіжності на місцях інтересів держави й інтересів конкретної громади. Органи місцевого самоврядування покликані цивілізовано узгоджувати ці розбіжності. Час показав, що є немало місцевих рад, які, керуючись чинними законами, працюють ефективно, з користю для людей, ефективно пом’якшують соціальну напругу. Це особливо важливо, коли враховувати, що в нинішніх умовах держава фактично не може Закон України
централізовано вирішувати всі без винятку проблеми, що виникають на місцях. Розв’язання ж їх, не спираючись на підтримку всього населення, без розвитку місцевого самоврядування – завдання практично нездійсненне.
Як специфічна форма реалізації незалежної народові влади, яка закріплена в статті 5 Конституції України, місцеве самоврядування характеризується:
- місцеве самоврядування має особливого суб’єкта – територіальну громаду, тобто жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища або міста. Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування безпосередньо через органи місцевого самоврядування;
- місцеве самоврядування займає окреме місце в політичній системі. Місцеве самоврядування, його органи, реалізують положення Конституції України про місцеве самоврядування, і не входять до механізму державної влади, хоча це й не означає його повної автономності від держави, державної влади. взаємозв’язок місцевого самоврядування досить тісний і знаходить свій вияв втому, що, по-перше, місцеве самоврядування і державна влада мають, згідно Конституції єдине джерело – народ (частина 1 статті 5 Конституції України). По-друге, органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (стаття 143 Конституції України), і стан їх реалізації контролюється відповідними органами виконавчої влади.
«Таке становище місцевого самоврядування в політичній системі дозволяє характеризувати його як самостійну форму публічної влади територіальної громади».[13] Самостійність місцевого самоврядування гарантується Конституцією України (стаття 145), яка передбачає, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку, а стаття 142 визначає матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування.
Право територіальної громадян на місцеве самоврядування забезпечується правом кожного громадянина України брати участь у місцевому самоврядуванні. Згідно статті 3 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» громадяни України реалізовують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад. При цьому, будь-які обмеження цього права, залежно від раси громадян,кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідний території, за мовними та іншими ознаками забороняється. Цим реалізується принцип Конституції про рівність прав усіх громадян на території України, незалежно від перелічених та інших ознак.
Конституція України гарантує громадянам України право обирати та бути обраними до органів місцевого самоврядування, право брати участь у місцевих референдумах, право рівного доступу до служби в органах місцевого самоврядування, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, або особисто звертатися до органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Важливе теоретичне та практичне значення має визначення співвідношення понять місцеве самоврядування та місцеве управління. З цього питання в літературі висловлюються різні, часом діаметрально протилежні погляди. Більшість вчених протиставляють місцеве самоврядування місцевому управлінню. Так, якщо під місцевим самоврядуванням розуміють діяльність територіальної громади та її виборних органів з управління її справами, то «місцеве управління розглядають як управлінську діяльність адміністративно-територіальної одиниці, яка здійснюється через адміністрацію, що призначається центрами або вищими органами державної влади»[14], тобто пряме державне управління на місцях.