Для того, щоб виявити, наскільки відповіді на попередні два запитання дійсно пов’язані з поганим поводженням, представники організації попросили дітей навести приклади таких ситуацій. Отриманий від цього результат показує можливі приклади поганого поводження щодо дітей, які брали участь в опитуванні: «…до мене ставляться, як до якоїсь людини, яка не має своєї думки…»; «…постійно кричать, обзивають за будь-який неправильний вчинок…»; «…починають обзивати мене перед усім класом…»; «…приниження словами, побиття…» (2 подібних відповіді); «…безпідставні звинувачення, побиття…» (4 подібні відповіді); «…обзивають негарними словами..» (6 подібних відповідей); «…сказали про мене неправду…» (6 подібних відповідей); «…обзивались…» (6 подібних відповідей); «…б’ють…» (5 подібних відповідей); «…зробив якесь порушення, все владнали, та потім хтось інший робить злочин і на тебе все звалюють…»; «…якщо щось не встигну сказати я з уроку, то кричать на мене…»; «… підійшли одного разу до нас з однокласниками, коли ми гуляли два міліціонери. Почали питати, що ми тут робимо, звідки ми. Я їм усе розповів, а один із них відвів мене вбік і почав бити. Я впав, а вони сміялися…».
Важливо зауважити, що приклади респондентів, які дійсно можна сприймати, як сигнал про порушення прав людини, як правило надходили від вихованців одного і того самого інтернатного закладу. Таких закладів декілька із тих, що відвідували представники групи моніторингу. На думку представників організації, це свідчить про те, що багато залежить від керівництва, педагогічних працівників кожної школи-інтернату.
Представники організації отримали й розповіді, судження, що допомагають змалювати картину життя дитини, яка у даний час перебуває в інтернаті (відповіді респондентів подаються з мінімальною редакторською обробкою): «…у кожної людині є конфлікти з іншою, і я думаю, що це не оголошується…»; «…буває, що не те скажу про себе чи інших...»; «…били батьки…»; «…не хочу писати…» (3 подібні відповіді); «…батьки мають право на це, якщо я їх не слухаю…» (2 подібні відповіді); «…мене ніхто не ображав, а якщо трішки, то в цьому винна сама…»; «…сваряться зі мною усі вдома…»; «…наприклад, я щось вкрала або напилась і потрапила до міліції…»; «…випадково вдарила дверима по руці виховательки, вона накричала нецензурними словами…».
Про те, хто саме кривдив чи принижував у школі-інтернаті, якщо такі випадки мали місце, представники організації поставили наступне запитання: «Якщо тебе кривдили чи принижували в школі-інтернаті, то хто найчастіше робив це?».
Більшість дітей, які брали участь в опитувані обирають варіант відповіді «інші вихованці» (37%), 6% відповіли, що відчували скривдження чи приниження збоку вихователів, 1% - від медичних працівників (лікар, медсестра).
Учасники опитувань мали можливість вказати свій варіант відповіді. Такою можливістю скористались 51% респондентів (відповіді респондентів подаються з мінімальною редакторською обробкою): «…О.І. О.О. – заступн. Директора…»; «…вчителі…»; «…била вихователька за те, що курив…»; «…старші…»; «…тільки по заслузі..»; «…однокласники…» (4 подібні відповіді); «не пам’ятаю». Більшість вихованців, які брали участь в опитуванні відповіли, що їх ніхто не кривдив і не принижував. Цікавою є перша наведена відповідь по цій категорії: «…О.І. О.О. – заступн. Директора…». Дитина вказує на конкретного педагогічного працівника або працівницю, але вказує лише ініціали, побоюючись назвати ім’я повністю. В одному із інтернатів представники організації отримали анкети де, відповіді на це запитання затерті маркером, але придивившись можна побачити ім’я та по батькові однієї із виховательок. Після розмови з інтерв’юерами вони дізнались, що в цьому інтернаті діти змушені були залишити анкети вихователям, які «взяли під контроль» проведення опитувань. Відчутно, що вихователями проводилась відповідна робота з дітьми [25].
У педагогіці існують різні концепції виховання, навчання жити по правилах. Певною мірою школа закладає грунт поваги до закону, таким чином створюючи умови для соціалізації дитини. Питання застосування покарань у вихованні дитини є одним із найбільш спірних питань у педагогіці. Відмінність вказаного підходу у тому, що «…права дитини не витікають із будь-яких виховних концепцій або теорій. Поняття «права дитини» не слід ототожнювати з антипедагогікою, «партнерським» або «безстресовим» вихованням». Тому представники організації не ставили перед собою завдання писати настанови щодо можливості застосування того чи іншого покарання. Втім, вони мають позицію неприпустимості застосування до дітей тілесних (фізичних) покарань. Одним із важливих аргументів на користь такої позиції є існування в міжнародному праві принципу незастосування до неповнолітніх, так званих, «статусних» покарань. Просто кажучи, це означає, що неповнолітні не можуть бути покарані за проступок, скоєння якого дорослою людиною не тягне за собою юридичної відповідальності й, відповідно, покарання.
За матеріалами видання «Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст: «Розглядаючи справу, Суд часто враховує вік потерпілого, особливо коли він зовсім юний. Так, у справі «Костелло-Робертс проти Сполученого Королівства» (Costello-Roberts v. The United Kingdom, 1993) заявником був семирічний хлопчик, що вчився у приватній школі, в якій за непослух практикувалося тілесне покарання. Суд із занепокоєнням відзначив той факт, що заявникові було тільки сім років, коли директор школи тричі надавав йому «ляпанців» кросівкою на гумовій підошві по сідниці, прикритій лише шортами. Суд також із занепокоєнням зауважив, що покарання накладалося автоматично і що заявник три дні перебував у його очікуванні. Незважаючи на ці обставини, Суд визнав, що жорстокість поводження в цій справі не досягла відповідного мінімального рівня».
«В дитячому будинку б’ють вихованців», - так починається повідомлення, що було розміщено на інформаційному Інтернет порталі Української Гельсінської Спілки з Прав Людини 6 грудня 2005 року у розділі «Катування та нелюдське поводження», і яке наводиться далі: «Вихователі славутського дитячого будинку "Затишок" закривали дітей у льох, били їх, а також сідали вихованцям на голову, якщо вони не хотіли спати в денний час. У побиттях брав участь черговий міліціонер. Про це повідомили члени об'єднання «Борці за справедливість».
(…) Директор дитбудинку Лариса Рачунь карала грошовими штрафами педагогів, які розголошували випадки катування малолітніх. Зараз її звільнили з роботи, а вихователям оголосили догани. Славутська міжрайонна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом перевищення педагогами службових повноважень».
Україна – одна з небагатьох держав, законодавство яких має норму, яка прямо забороняє тілесні (фізичні) покарання.
Подібні норми існують ще у п’ятьох європейських країнах. Вперше така норма була прийнята у Швеції (1979 р.), потім у Фінляндії (1984 р.), Данії (1986 р.), Норвегії (1987 р.), Австрії (1989 р.). Відповідне положення шведського Сімейного кодексу проголошує: «Діти мають право на піклування, безпеку і відповідне виховання. У відносинах з дітьми необхідно проявляти повагу до особистості й індивідуальності. Дітей не можна піддавати фізичним покаранням або іншим видам жорстокого поводження». Важко сказати, як така норма діє на практиці. Однак, слід відмітити, що у Швеції більшість проблем вирішується на рівні соціального і психологічного втручання. Суд вирішує лише спірні справи, і такі, що є виключенням.
Шведи вважають, що такий правовий припис допоміг у навчанні суспільства. У 1965 році 53% дорослих, з якими проводили дослідження, вважали, що фізичні покарання необхідні і покликані допомогти правильно виховати дитину. У 1994 році 89% опитаних були проти всіляких фізичних покарань. Потрібно, однак, відмітити, що у Швеції проводилась широка просвітницька кампанія, і не тільки у засобах масової інформації, що у значно більшій мірі, ніж правова норма мало можливість вплинути на зміну соціальних установок і свідомість, що побиття дітей є поведінкою, що не має суспільного схвалення.
В Україні такої широкої просвітницької кампанії не проводилось і ця норма залишається важко виконуваною, адже «…переслідування батьків, які застосовують фізичні покарання, за умови, зрозуміло, що вони не є катуваннями …. було б важко здійснюваним, а можливі санкції повинні були б стосуватися також дітей … і можливість такого втручання у сімейне життя могла б в результаті спричинити більше шкоди, ніж декілька ляпанців…» [34, с.23]. Інша річ, коли мова йде про жорстоке поводження і катування, що є злочином у світлі кримінального права.
Якщо зробити проекцію усього сказаного на школи-інтернати, то при наявності у дитини батьків або інших законних опікунів (окрім адміністрації школи-інтернату), вони (батьки або законі представники дитини) можуть оскаржити будь-яке тілесне покарання, у тому числі оцінюючи його, як жорстоке поводження з дитиною. У свою чергу, більшість вихованців шкіл-інтернатів не мають інших опікунів (законних представників) окрім адміністрації школи-інтернату. Педагогічні працівники, які працюють з дітьми у таких закладах, фактично у багатьох ситуаціях виконують роль батьків. З одного боку, так і має бути у такому закладі, якщо дитина в силу певних причин позбавлена можливості виховуватись у сім’ї, але, з іншого боку, такі обставини суттєво звужують можливості захисту дитини.
Одне і те саме питання представники „М’Арту” поставили до вихованців шкіл-інтернатів і до випускників: «У разі порушення порядку чи режиму, як тебе може бути покарано?». Відповіді на подібне запитання («За що і як можуть бути покарані вихованці? Наведіть приклади») представники „М’Арту” отримали й від педагогічних представників шкіл-інтернатів. Таким чином, проведені дослідження дають можливість порівняти відповіді вихованців, випускників і педагогічних працівників.