Для прикладу звернемося до досвіду Швеції і проаналізуємо, яким чином вирішується проблема захисту прав дітей, що перебувають, зокрема, в інтернатних закладах. Так, у Швеції є посада омбудсмена з питань захисту дітей, головним завданням якого є захист прав та інтересів дітей і молоді, як про це записано у Конвенції ООН про права дитини. До кола обов'язків такого омбудсмена входять, по суті, всі справи, що стосуються дітей і молоді. У своїй діяльності він спирається на названу вище Конвенцію ООН. Кожна справа, що підпадає під регуляцію Конвенції, належить до компетенції омбудсмена з питань захисту дітей. Однак і ті випадки, що виходять за межі дії Конвенції, можуть також братися до уваги, якщо торкаються тих прав і кола тих інтересів, що їх контролює даний омбудсмен.
Інститут омбудсмена з питань захисту дітей — незалежний неполітичний орган. Його завдання — обстоювати права та інтереси дітей і молоді у суспільстві. Одна з найважливіших функцій омбудсмена полягає у представленні інтересів дітей і молоді (в тому числі тих, хто перебуває в інтернатних закладах) у парламентських дебатах, щоб дати їм самим можливість бути почутими й домогтися поважання своїх поглядів. Про думки молоді щодо поточних справ омбудсмен дізнається шляхом різних опитувань і досліджень, з листів і телефоном, а також з "Дитячого каналу" в Інтернеті. Метою "Дитячого каналу" є розширення зв'язків з юнаками та дівчатами через прямі запитання до них та надання останнім інформації про їх права і Конвенцію ООН. Окрім того, омбудсмен відвідує школи, школи-інтернати, центри відпочинку школярів та інші місця, де збираються підлітки і молодь. Діти і підлітки можуть також зателефонувати на спеціальну "Інформаційну лінію" безпосередньо до омбудсмена, щоб дізнатися про свої права й отримати пораду. Стратегічна мета діяльності омбудсмена полягає у нагляді за дотриманням положень Конвенції ООН щодо всіх шведських дітей. Він подає рекомендації стосовно внесення змін у законодавство для більшої узгодженості Конвенції ООН зі шведським законодавством, намагається забезпечити застосування положень Конвенції як основи для діяльності муніципальних і окружних рад з питань, що стосуються дітей і молоді. Омбудсмен жодним чином не контролює діяльність інших органів влади і не втручається у розгляд окремих випадків. Разом з тим він може використати окремий випадок як відправний пункт для тлумачення Конвенції ООН (зі шведського погляду). Омбудсмен надає юридичні поради та інформацію і виконує функцію консультативного органу. Іншим важливим завданням омбудсмена є участь у парламентських дебатах, формування громадської думки та вплив на ставлення політиків, державних діячів і громадськості до проблем, пов'язаних з дітьми та молоддю. Це досягається завдяки різноманітним заходам: публікації у пресі, лобіювання парламентських комітетів, організація конференцій та семінарів [18, c.95-96].
Розглянемо коротко існуючі варіанти інституту захисту омбудсменом прав дітей-сиріт. Наприклад, у Норвегії відомство омбудсмена засновано у 1981 р. на підставі Закону про створення посади омбудсмена з прав дитини. В Ісландії відомство омбудсмена утворено у 1995 р. Законом про створення омбудсмена з прав дитини. У Колумбії заснування посади омбудсмена передбачено Конституцією 1991 р. На цю посаду призначається державний службовець, який несе відповідальність за захист прав дитини, в тому числі – дітей-сиріт. Названі органи не залежать від уряду, їх статус визначається парламентом, якому вони, у свою чергу, підзвітні. Тому вони відносно вільні від політичного втручання. Деякі з цих органів наділені також певними повноваженнями проводити розслідування, представляти доповіді парламенту і виступати як консультанти при розробленні нового законодавства.
Наступна модель характеризується створенням їх в рамках законодавства про охорону дитинства, відповідно до якого функції омбудсмена безпосередньо пов'язані з виконанням і контролем за виконанням відповідного закону.
Так, у Новій Зеландії відомство комісара з прав дитини створено у 1989 р. на підставі Закону про дітей, молодь і сім'ю. У Австрії прийнятий у 1989 р. Закон про захист інтересів молоді передбачає створення системи представництв омбудсменів на місцях для консультування молоді до 18 років і надання допомоги у разі конфліктів з органами соціального забезпечення і освіти.
Відомства омбудсменів, які засновуються не на законодавчій основі, а у рамках існуючих державних органів, не мають законодавчо закріплених мандата і повноважень. У деяких країнах такі відомства створені урядом, при цьому омбудсмени перебувають у штаті державного органу і йому підзвітні. Так, в Ізраїлі посада омбудсмена із захисту інтересів учнів створена у 1990 р. Міністерством освіти, культури і спорту.
У Німеччині голова Бундестагу і парламентські фракції заснували у 1987 р. Комісію з прав дітей. Вона працює при комітетах Бундестагу з прав жінок і молоді і з проблем сім'ї та громадян похилого віку та має у своєму складі представників від цих комітетів.
Отже, виходячи з аналізу іноземного досвіду в сфері діяльності відомств омбудсменів з прав дитини, можна визначити такі основоположні їх функції (можливості), які мають бути характерними для ефективної діяльності омбудсменів незалежно від моделі їх заснування:
- впливати на законодавство, на розроблення політики у сфері прав дитини і проведення її у життя;
- виявляти та опротестовувати конкретні випадки порушення прав дітей;
- проводити роз'яснювальну роботу для детального ознайомлення громадськості і офіційних органів з цими правами.
Однак, незважаючи на те, що Конвенцію ООН про права дитини ратифікувала більшість країн, поки ще не багато з них створили інститут спеціальних уповноважених з прав дитини. Україна не є винятком. На сьогодні очевидним недоліком діяльності держави у сфері захисту прав дитини є відсутність спеціального уповноваженого з прав дитини. Основні його функції повинні бути зосереджені на нагляді за дотриманням прав дитини, розширенні і дотриманні прав людини стосовно дітей.
Хоча сьогодні відомства комісара чи омбудсмена з прав дитини не схожі, можна виділити чотири основні моделі створення такого відомства, його розвитку, мандата і статусу:
1) омбудсмени, засновані на підставі спеціального закону, прийнятого парламентом;
2) ті, які створені відповідно до законодавства про охорону дитинства;
3) омбудсмени, посади котрих засновані в рамках існуючих державних органів;
4) ті, посади яких утворені неурядовими організаціями і котрі працюють під їх егідою.
У США та Великобританії існує принципово інший підхід до системи шкіл-інтернатів, ніж у країнах романо-германської правової системи. Сироти живуть у родинах, і є дуже багато суспільних, волонтерських організацій, які шукають прийомні родини для дітей без батьків.
Школи-інтернати організуються в основному з метою обслуговування дітей із глибокими вадами, які легко ідентифікуються. Необхідність проживання дітей там, де вони одержували навчання, вирішує проблему їхньої щоденної доставки в установу й додому. Відповідно до федерального закону "Акт про освіту осіб з порушеннями", діти підлягають спеціальному навчанню, якщо вони мають порушення по одній з наступних категорій:
- розумова відсталість;
- порушення слуху, включаючи глухоту;
- порушення мови, включаючи порушення звуковимови;
- порушення зору, включаючи сліпоту;
- серйозні емоційні розлади;
- ортопедичні вади;
- аутизм;
- травматичні ушкодження мозку;
- специфічні труднощі в навчанні;
- інші захворювання, такі як туберкульоз, патологія серцевої діяльності, епілепсія, діабет [36].
Найбільш важливі закони, що вплинули на спеціальну освіту, з'явилися за останні 25 років. Реабілітаційний Акт 1973 року включає розділ 504, що забороняє дискримінацію осіб з порушеннями й захищає їхні права в галузі освіти, прийняття на роботу й проживання. В 1975 році був прийнятий Акт про Освіту всіх дітей з відхиленнями (Суспільний закон 94-142) , що встановлює вільне й відповідне навчання для всіх дітей з порушеннями.
Основні положення цього закону включають:
1. Обстеження учнів при напрямку в систему фахової освіти повинне проводитися у відповідностями з особливостями культури й неупереджено.
2. Батьки дитини з порушеннями повинні бути включені в обговорення результатів обстеження й визначення дитини у відповідну спеціальну установу.
3. Повинні складатися щорічні письмові індивідуальні програми навчання, що включають необхідні послуги по фаховій освіті.
4. Діти з порушеннями повинні навчатися в "найменш обмеженому оточенні", що потребує від шкіл надання ряду освітніх послуг для того, щоб діти з порушеннями могли навчатися в класах з іншими учнями.
В 1986 році Суспільний Закон 99-457 увів виправлення про надання освітніх послуг дітям з порушеннями в дошкільному віці від 3 до 5 років і їхніх родин.
У цей час у центрі уваги фахівців і вчених перебувають наступні основні питання:
1. Практика інтегрованого навчання дітей з порушеннями розвитку у звичайних школах: які діти можуть бути інтегровані, у якій кількості, щоб дотримувати інтересів інших учнів і вчителів.
2. Навчання дітей з різними культурними традиціями, забезпечення освітніх потреб різних етнічних груп, що вчаться, для того, щоб виховувати повагу до різних культур, не забуваючи про культуру країни проживання.
3. Практика вивчення валідності досліджень і послуг використовуваних у фаховій освіті, вірогідність результатів, зміст методів, об'єктивність і можливість прогнозування результатів.
4. Використання комп'ютерних технологій, адекватних комп'ютерних програм для розширення можливостей вибору індивідуальних програм навчання дітей з порушеннями в розвитку.