Систематичне цілеспрямоване навчання дітей з порушеннями в розвитку почалося в США в останній половині 19 століття з відкриття державних шкіл-інтернатів. Більшість перших шкіл були організовані для навчання й виховання сліпих, глухих і розумово відсталих дітей. Найбільш корисним результатом цих шкіл став висновок про можливість успішного навчання дітей з порушеннями. Федеральний закон вимагає, щоб направлення у систему фахової освіти щорічно перевірялося з метою виявлення дієвості освітніх програм і для встановлення того, чи повинне тривати спеціальне навчання, бути переглянуте або припинитися. Кожні три роки для дітей, у яких є спеціальні потреби пролонгованої дії, потрібне проведення всебічної експертизи.
Школа-інтернат має два значення у Великобританії. Це заклад, у якому утримуються діти, які через певні вади не можуть відвідувати звичайну школу та знаходяться поза власною сім'єю. Також існують школи-інтернати для дітей багатих батьків, які відправляють дітей до інтернату, щоб ті отримали там високий рівень освіти та виховання. Навіть у таких школах, на думку англійських соціальних працівників, діти почувають себе не завжди щасливими, тому що вони знаходяться поза власною сім'єю.
У випадку, коли не вдається знайти прийомної сім'ї (як правило, це пов'язано з віком або складною поведінкою дитини), її направляють у дитячий будинок. У звичайному такому закладі одночасно перебуває від 6 до 20 дітей. Дитячі будинки створюються з урахуванням того, що діти довго не будуть затримуватись у них. Соціальний працівник розробляє персональний план, в якому встановлює, коли дитину направити у фостерну чи повернути в рідну сім'ю, якщо та готова її прийняти.
Дитячі будинки розраховані на те, щоб утримувати дитину в період найгостріших криз, наприклад, коли вона втекла з дому, знаходиться у конфлікті або зазнає насильства та жорстокого поводження із боку батьків, коли батьки загинули і її нікому доглядати. Ці заклади розташовані неподалік від місця проживання рідної сім'ї-не більше, ніж за півгодини їзди. Отже, дитина може продовжувати навчатися в тій самій школі, відвідувати родичів та друзів.
Дитячі будинки виконують різні функції і мають різну спеціалізацію. Існують такі, де робота спрямована на підготовку дитини до переходу в прийомну сім'ю; деякі розраховані на дітей, котрі постраждали від насильства або пережили стрес і потребують реабілітації. Існують будинки для дітей, які страждають від певних патологій у поведінці.
Незалежно від спеціалізації закладу, для більшості дітей, які у ньому утримуються, план обходження з ними завжди орієнтований на те, щоб направити їх у прийомну сім'ю або покращити умови в рідній і повернути туди. Але для дітей, які через певні обставини не можуть жити у сім'ї, теж існує система дитячих будинків.
Дитячі будинки, в яких діти залишаються на довгострокове утримання зазвичай розраховані на дітей старшого віку. Це пов'язано з тим, що прийомні батьки, як правило, бажають брати на виховання дітей молодшого віку. Важко знайти сім'ю, яка візьме на виховання підлітка, який вже сформувався як особистість, має свої погляди, звички.
Існують установи для утримання дітей старшого віку -напівнезалежні установи. Вони розраховані на утримання дітей, які у ранньому віці залишили сім'ю, не жили з рідною сім'єю і мають певний досвід виживання. Якщо підлітку виповнюється 16 років (це вік закінчення навчання), то він може направитися до такої установи і отримати там додаткові навички самостійного життя. Тут діє принцип - доросле життя під наглядом старших. У напівнезалежній установі нагляд за підлітками значно менший, ніж у дитячому будинку, але однак там є персонал, який підтримує дітей та навчає їх. Підлітки самі готують їжу, мають ключі від власних кімнат.
Коли підліток готовий залишити установу, місцева влада знаходить для нього окреме житло для початку самостійного дорослого життя. Але незважаючи на те, що дитина залишає установу, вона ще потребує уваги соціального працівника. І він відвідує її, щоб допомагати у вирішенні життєвих проблем.
Існує й такий тип дитячих установ - будинки безпеки. Ці установи утримують дітей у «закритому» стані, тобто діти не мають права їх залишати. У такі будинки направляються діти, які становлять загрозу для себе або інших людей. Наприклад, дитина, котра втікає з дому настільки часто, що це становить загрозу для її життя, або ж дитина чи підліток, які скоїли багато правопорушень. У будинках безпеки утримуються діти, від яких необхідно захистити оточуючих або котрих необхідно захистити самих від себе. У цих будинках діти та підлітки не утримуються тривалий час, їх туди направляють на короткий термін. Робота працівників такого будинку спрямована на те, щоб привести дитину у відповідний стан, коли її можна помістити у нормальний дитячий будинок.
Для направлення дитини до будинку безпеки необхідне рішення суду. Допускаються випадки, вони окреслені законодавством, коли дитину направляють до такої установи за рішенням місцевої соціальної служби, без постанови суду. Для того, щоб дитина молодша 10 років потрапила до будинку безпеки, потрібні досить вагомі підстави.
Результатом інтенсивних дискусій останніх років у Німеччині стала актуалізація проблеми виховання в дитячих будинках та інтернатах, її співвідношення з іншими інститутами виховання і формами допомоги молоді. Німецькі вчені неоднозначно оцінюють існування закладів інтернатного типу. Вони вважають, що, по-перше, негативний характер інтернатних закладів як "тотальних інститутів" обмежує можливість розвитку і повноцінного життя дітей; по-друге, у результаті практичного розриву між навколишнім життєвим світом і світом дитячого будинку неминуче виникають нові проблеми", по-третє, саме існування таких закладів зумовлює ігнорування .інших форм допомоги зростаючому поколінню, альтернативних щодо їхньої відкритості і превентивного характеру.
Основний напрямок роботи з надання допомоги дітям-сиротам грунтується на створенні різного типу сімейних дитячих будинків і обов'язковому перегляді існуючих соціально-педагогічних позицій стосовно їхніх виховних можливостей [23]
У силу наявності в неповнолітнього певних вікових особливостей він не в змозі самостійно захистити свої права так само ефективно, як дорослий, що є головною причиною створення й дії в Україні спеціальних правових засобів по захисту дитини.
Під правовим захистом неповнолітніх варто розуміти систему нормативних правових актів, що встановлюють правовий статус неповнолітніх як учасників суспільних правовідносин (права, обов'язки, гарантії дотримання прав і обов'язків) і закріпляючі основи організації діяльності системи органів по роботі з неповнолітніми й захисту їхніх прав і законних інтересів [35, с.21].
Правовий захист охоплює усі сфери життєдіяльності неповнолітнього: виховання, освіту, медичне обслуговування, трудову зайнятість, соціальне забезпечення, дозвілля та ін.
Перш, ніж характеризувати спеціалізоване законодавство України з питань цивільно-правового захисту неповнолітніх в школах-інтернатах, слід вказати на законодавство, яке надає підґрунтя для цивільно-правового захисту взагалі.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства [4].
Можливість примусового захисту цивільних прав та інтересів суттєво відрізняє юридичні норми від інших соціальних норм, оскільки забезпечує виконання їх регулятивної та охоронної функцій. Тому важливим елементом правової держави є не тільки якнайширше закріплення суб'єктивних прав людини (особи), а й забезпечення їх реальної охорони та захисту.
Порушене суб'єктивне право підлягає примусовому захисту способами, передбаченими ч.2 ст.16 ЦК, органами і у порядку, що встановлені Конституцією, Цивільним процесуальним кодексом (ЦПК) України, Господарським процесуальним кодексом (ГПК) України, законами України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 p.), від 24 лютого 1994 р. "Про міжнародний комерційний арбітраж", Положенням про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затвердженим постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р. №121, та іншими, нормативними актами. У зв'язку з цим необхідно розрізняти матеріально-правові (матеріальне право) та процесуально-правові (процесуальне право) засоби захисту. Матеріально-правові засоби полягають у визначенні способів захисту права і охоронюваного інтересу з метою усунення перешкод на шляху їх здійснення через відновлення чи визнання, встановлення правового стану особи або певних фактів тощо. Процесуально-правові засоби полягають у визначенні кола суб'єктів та порядку розгляду справи і виконанні рішень і є формою захисту цивільних прав. Які суб'єкти і які категорії справ вони мають право розглядати, визначається ЦПК, ГПК та іншими нормативними актами. Це є компетенцією або підвідомчістю.
Право на судовий захист в Україні нічим не обмежене і гарантується державою.
Захист прав та інтересів здійснюється судами (загальними та господарськими), третейськими судами, Президентом України, органами державної влади або органами місцевого самоврядування, нотаріусами. Захист може здійснюватись безпосередньо особою (право на самозахист) у випадках, передбачених законом.
Крім захисту цивільного права, ч.2 ст.15 ЦК передбачає право на захист інтересу. В такому випадку спір про право відсутній. Тобто суб'єктивне право не порушене чиїмось протиправними діями чи бездіяльністю, його неможливо реалізувати через відсутність правовстановлювальних документів, правову невизначеність фактичного стану особи тощо. Наприклад, спадкоємці для одержання спадщини за законом повинні подати до державної нотаріальної контори документ, який підтверджує родинні відносини із спадкодавцем. В разі його втрати через неможливість одержати дублікат в силу відсутності книг реєстрації актів громадянського стану оформлення права на спадщину неможливе. Отже, для того, щоб реалізувати своє право на спадщину, такі особи мають звернутися до суду із заявою про встановлення факту родинних відносин.