Зміст
Вступ
1. Всесвітня організація охорони здоров'я
2. Міжнародний досвід реформування в галузі охорони здоров'я та застосування в Україні
2.1 Забезпечення сталого та достатнього за обсягами фінансування галузі охорони здоров'я
2.2 Загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування в Україні
3. Державна політика у сфері охорони здоров'я
Висновок
Список використаної літератури
Основна мета реформування галузі охорони здоров'я - підвищення ефективності використання ресурсів, створення прозорих фінансово-економічних механізмів надходження та використання коштів, необхідних для реалізації конституційних прав громадян на охорону здоров'я.
Тепер у більшості економічно розвинених країн діяльність учених: соціологів, медиків, економістів багато в чому пов'язана з пошуками оптимальної моделі розвитку та функціонування системи охорони здоров'я. Пояснення досить високої і, основне, стійкої наукової та соціальної активності в спробах знайти рішення цієї проблеми, криється у специфіці ринкових відносин. Однією з їх норм, як відомо, є необхідність постійного зіставлення остаточного результату та витрат на його досягнення.
У зв'язку з цим розроблювана модель системи, очевидно, повинна забезпечити отримання найкращих результатів якості, доступності медичної допомоги, покращення показників здоров'я населення при відносно невеликих витратах ресурсів. На жаль, процес пошуку триває вже багато років, а потрібної уніфікованої моделі поки не створено. У підсумку кожна країна повинна обирати власний шлях, з урахуванням власних особливостей сформованої структури охорони здоров'я, менталітету населення тощо. Суть таких перетворень зводиться до одного - максимально відійти від екстенсивного і наблизитись, а, в ідеалі, повністю перейти до інтенсивного шляху розвитку галузі. Своєрідним "мостом", який би дав змогу досить швидко й ефективно здійснити такий перехід, поза всяким сумнівом, може стати інститут сімейного лікаря - лікаря загальної практики.
Аналізуючи світовий досвід реформування у галузі охорони здоров'я розглянемо можливість реформ в Україні.
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) - спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй. У 1945 році на Конференції у м. Сан-Франциско було ухвалене рішення щодо створення міжнародної організації з питань охорони здоров'я. У 1946 році Міжнародна конференція охорони здоров'я, яка проходила у Нью-Йорку, схвалила Статут Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). День набуття чинності Статуту ВООЗ - 7 квітня 1948 р. - вважається Днем заснування цієї організації і щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я.
Штаб-квартира розташована у Женеві.
Всесвітня асамблея охорони здоров'я (ВАОЗ) - вищий керівний орган ВООЗ щорічно (у травні) проводиться свої сесії, як правило у Женеві. Виконавча рада - виконавчий орган ВООЗ - до складу якої входить 52 країни, проводить свої сесії двічі на рік (у січні та травні).
Генеральний директор ВООЗ - Др. Маргарет Чен (КНР). Термін повноважень розпочався 4 січня 2007 р. і триватиме до червня 2012 року.
До складу ВООЗ входить 193 країни.
Україна - член ВООЗ з 1948 р. (З квітня 1948 р. приєдналась до Статуту ВООЗ). З 1950 по 1991 р. - період неактивного членства України у цій організації. Поновила своє членство у 1992 р.
Головною метою ВООЗ є сприяння забезпеченню охорони здоров'я населення усіх країн світу. Текст Уставу ВООЗ можна коротко сформулювати як "Право на здоров'я". ВС5ОЗ координує міжнародне співробітництво з метою розвитку й удосконалення систем охорони здоров'я, викорінення інфекційних захворювань, впровадження загальної імунізації, боротьби з поширенням СНІДу, координації фармацевтичної діяльності країн-членів тощо. Протягом останніх років завдяки зусиллям ВООЗ питання охорони здоров'я стали пріоритетом у політичному порядку денному світу.
Їх почали обговорювати на найважливіших політичних форумах, до цієї галузі залучаються нові фінансові ресурси.
Функції ВООЗ поділяються на дві категорії: нормативна діяльність (здійснюється переважно штаб-квартирою) та технічне співробітництво (здійснюється регіональними та країновими бюро).
З метою більш повного врахування регіональних пріоритетів у галузі охорони здоров'я та забезпечення більш тісного зв'язку з потребами національних систем охорони здоров'я головна діяльність ВООЗ здійснюється через її шість регіональних бюро та через представництва ВООЗ у країнах.
До Європейського регіону ВООЗ входить 52країни, у т. ч. Україна. Європейське регіональне бюро (ЄРБ) ВООЗ розташоване у Копенгагені (Данія), очолюється Регіональним директором.1 лютого 2005 р. розпочався другий (п'ятирічний) термін перебування на цій посаді др. Марка Данзона (Франція).
Співробітництво України з ВООЗ - одна з важливих складових її міжнародного співробітництва з метою забезпечення конституційного права кожного громадянина України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49 Конституції України). Особливого значення таке співробітництво набуває в умовах світу, що глобалізується.
Підходи ВООЗ, згідно з якими здоров'я розглядається водночас як ресурс і мета розвитку та ключ до процвітання, відповідає принципам державної політики України у соціально-економічній галузі. Основні завдання ВООЗ та стратегічні напрямки їх реалізації відповідають інтересам України, більшість загальних пріоритетів організації співпадає з пріоритетами, визначеними Урядом України.
Співробітництво України з ВООЗ здійснюється переважно через Європейське регіональне бюро у відповідності до рамкових (2-річних) угод, що укладаються між Україною та ЄРБ. В угодах визначаються пріоритетні напрямки співробітництва, на які скеровуються кошти, що виділяються з основного бюджету ВООЗ на підтримку заходів на рівні країни. У Києві функціонує Представництво ВООЗ в Україні.
Україна зацікавлена у використанні потенціалу та накопиченого ВООЗ міжнародного досвіду, а також залученні через її канали міжнародної допомоги для розв'язання проблем, у першу чергу, на таких напрямках: туберкульоз та ВІЛ/СНІД; пташиний грип, рак, серцево-судинні захворювання та діабет; тютюн; здоров'я матері і дитини; безпека продуктів харчування; психічне здоров'я; безпека крові.
Заходи, що здійснюються в рамках співробітництва України з ВООЗ узгоджуються з її національними пріоритетами та стратегіями у галузі охорони здоров'я, враховують специфіку ситуації у цій галузі в країні та особливості національної системи охорони здоров'я.
Забезпечення сталого і достатнього за обсягами фінансування є головною запорукою нормального функціонування системи охорони здоров'я в будь-якій країні. Проте, як свідчить світовий досвід, будь-яка система охорони здоров'я і в будь-якій країні більшою чи меншою мірою стикається з проблемою дефіциту фінансових ресурсів. Коштів на забезпечення надання всіх без винятку медичних послуг усім без винятку громадянам ніколи не вистачає. Зважаючи на соціальну значущість системи медичного обслуговування і на відповідні зобов'язання держави перед своїми громадянами, уряди країн змушені шукати та вживати різноманітні заходи, спрямовані на поліпшення фінансування галузі.
Міжнародний досвід свідчить, що збільшення фінансування без створення ефективних механізмів керування, раціонального використовування наявних ресурсів не дає бажаних результатів. Наприклад, практичним провалом закінчилась спроба реформування російської системи охорони здоров'я через введення обов'язкового медичного страхування громадян. Навіть у СИТА, країні з досить високим нормативом на душу (по суті - тарифом на оплату медичних послуг), опитування суспільної думки продемонструвало, що 89% населення незадоволені існуючою системою організації медичної допомоги, наполягаючи на її принципових змінах і навіть вимагаючи повної перебудови системи.
Без сумніву, вітчизняна система охорони здоров'я має потребу в збільшенні фінансування, причому досить значному. Проте гострота цього питання визначається більшою мірою тим, наскільки ефективно використати фінансові кошти і наскільки збільшені грошові потоки вплинуть на обсяги і якість медичної допомоги для населення, її доступність і остаточний результат. Іншими словами, мова йде про те, наскільки кожен громадянин (він же платник податків) персонально відчує на собі і своїх близьких ці додаткові "вливання".
Увесь відомий арсенал цих заходів можна розподілити на 2 великі та різні за своєю природою групи стратегій. Перша з них охоплює підходи, спрямовані на безпосереднє збільшення обсягів фінансування. Умовно їх можна назвати стратегіями подолання фізичного (або кількісного) дефіциту ресурсів. Це завдання може бути розв'язане:
за рахунок такого заходу, як перерозподіл наявних ресурсів на користь системи охорони здоров'я шляхом зменшення фінансування інших секторів бюджетної сфери;
за рахунок запровадження нового податку чи збору на соціальне страхування.
Нерідко обидва ці підходи використовують паралельно. Однак застосування їх реально не завжди можливе через різні причини як соціально-політичного, так і макроекономічного характеру. Наприклад, застосування першого із зазначених підходів потребує прийняття дуже непростих із політичної точки зору рішень, наслідком яких у разі збільшення фінансування сектора медичного обслуговування може стати погіршення фінансування інших бюджетних програм, зокрема, у сфері освіти, культури, охорони громадського порядку, оборони тощо, які також мають дуже важливе значення для суспільства.