Актуальність даного розмежування зумовлена потребами практики, оскільки кожен доказ повинен використовуватись лише у йому властивій процесуальній формі. А речові докази і документи суттєво відрізняються способом оформлення у кримінальній справі.
У науці кримінального процесу немає єдиного підходу до визначення критеріїв розмежування документів — речових доказів і документів — самостійного джерела доказів.
Підтримую пропозицію розмежування документів — речових доказів і документів — самостійного джерела доказів не за однією ознакою, а за сукупністю характерних властивостей.
Вирішальною ознакою, що розмежовує речові докази та інші документи пропонується визнавати зв'язок зі злочином. Документ — речовий доказ містить інформацію про діяння, а документ — самостійне джерело доказів містить будь-який інший факт, що має відношення до справи, крім діяння.
У документі — самостійному джерелі доказів інформація, що має відношення до справи, міститься у самому змісті документа. Форма такого документа має допоміжне значення. Якщо документ несе необхідну для справи інформацію не лише змістом, а й зовнішнім виглядом, місцем виявлення, тобто як предмет матеріального світу безпосередньо відображає певні обставини, які необхідно встановити у справі, такий документ є речовим доказом.
Деякі автори доходять висновку, що розмежувати документи — самостійне джерело доказів і документи — речові докази можливо,використовуючи поняття інформаційного критерію, сформульованого В. Г. Танасевичем, Б. І. Пінхасовим. Сутність інформаційного критерію полягає в такому: якщо документ як матеріальний об'єкт містить значиму для кримінальної справи інформацію, безпосередньо фіксує матеріальні сліди, ознаки злочину в незмінному вигляді або дії особи на різних етапах скоєння злочину, то такий документ є речовим доказом. У випадку, якщо документ містить інформацію, що складається лише з опису подій і фактів, що мають значення для справи за допомогою письма (буквений, цифровий текст, система графічних чи інших умовних знаків), то такий документ є самостійним джерелом доказів.[15]
Неоднозначним є такий критерій розмежування, як замінність. Документ — речовий доказ внаслідок того, що зміни, що відбулися з ним, пов'язані з подією злочину, є незамінним, документ — самостійний доказ — замінний. Однак у ряді випадків, вказує Н. П. Царьова, документ — речовий доказ теж може бути замінено. З іншого боку, можуть виявитися незамінними деякі документи, що не є речовими доказами. Наприклад, практично незамінний іноді документ про народження (при втраті свідоцтва про народження підлітка й архівів РАГСів за відповідний період).
Речові докази — завжди первісні докази. Документ може бути як первісним, так і похідним. Він буде первісним, якщо складений особою, що безпосередньо сприймала факти, або його складанню взагалі не передувало одержання фактів або відомостей про них (розпорядчі акти).
Розділ 2. Процесуальний порядок залучення речових доказів до матеріалів справи
2.1 Особливості збирання,перевірки та оцінки речових доказів
Кримінально-процесуальний закон передбачає ряд слідчих дій, в ході яких особи, які проводятьдізнання, дізнавачі, слідчі, прокурори, судді (суди) збирають, перевіряють та оцінюють речові докази. Регламентація порядку та способів збирання речових доказів направлена на те, щоб з урахуванням характеру фактичної інформації, що в них міститься, забезпечити повноту її виявлення, точність закріплення у справі, зберігання та незмінність. Реалізація вимог закону забезпечує, з одного боку, максимальну повноту збирання, перевірки та оцінки наявних речових доказів, а з другого — не допускає переповнення справи неважливими для її розслідування та розгляду предметами, забезпечує зберігання речових доказів, та у разі їх пошкодження або втрати можливість збереження їх копій, описів, рисунків та ін.[16]
Збирання доказів — це комплексне поняття, яке включає в себе дії уповноважених на це посадових осіб по знаходженню, виїмці, фіксації та долученню до кримінальної справи фактичних даних, які мають силу доказів, а в кінцевому підсумку — джерел доказів.
Істотне значення мають такі правила процесуального регулювання збирання та перевірки речових доказів:
а) передбачається обов'язкова присутність понятих в ході слідчих діях, при яких здійснюється збирання речових доказів та фіксуються обставини їх знаходження. На понятих закон покладає обов'язок затвердити факт, зміст та результати дій, тобто підтвердити, наскільки правильно в протоколі слідчої дії відображений процес його проведення та отриманні результати.
б) встановлюється можливість присутності при виконанні слідчих (судових) дій по збиранню речових доказів осіб, законні інтереси яких можуть бути обмежені фактом виконання та результатами цих дій;
в) передбачається застосування науково-технічних засобів для фіксації речових доказів, а отже фіксації місця та обставин їх знаходження (копіювання, фотографування, відео зйомка, складання планів, схем та інше). З цією ж метою використовується допомога спеціалістів (ч. 2, З КПК України). Порушення зазначених вимог закону також може спричинити у певних випадках сумніви в повноті, об'єктивності, всебічності результатів огляду, обшуку, виїмки та ін.;
г) з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з'ясування обстановки злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи, встановлена можливість проведення огляду до порушення кримінальної справи. У цих випадках, при наявності для того підстав, кримінальна справа порушується негайно після огляду місця події (пункти 1—2 ст. 190 КПК);
д) передбачається можливість у невідкладних випадках провадити обшук і виїмку у нічний час (ст. 180 КПК);
є) встановлено порядок зберігання речових доказів, який виключає їх підміну, втрату чи змінення істотних для справи ознак. Так, згідно зі ст. 79 КПК України речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановоюособи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду;
ж) процес збирання та перевірки речових доказів обов'язково відображається в процесуальних документах, наявність та зміст яких повинні свідчити про дотримання встановлених законом правил.
Збирання та перевірка речових доказів здійснюються протягом усього процесу доказування по справі. Було б неправильно, зокрема, ігнорувати можливості, які має суд не тільки для дослідження вже наявних у справі, але й для збирання нових речових доказів.
Разом з тим через наявність тих завдань, які кримінально-процесуальний закон ставить перед дізнанням та досудовим слідством, основна робота по збиранню речових доказів повинна виконуватися на цих стадіях провадження по справі.
Чинне кримінально-процесуальне законодавство містить вичерпний перелік можливих дій по збиранню доказів. Звідси отримання доказів способами, які не передбачені законом, є не допустимим тому, що отримані у такому разі дані про необхідні для правильного вирішення кримінальної справи обставини не мають доказового значення.[17]
Способи збирання доказів у загальному вигляді зазначені у ст. 66 КПК, в якій сказано, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд в справах, які перебувають в їх провадженні, вправі вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян пред'явлення предметів та документів, які допоможуть встановити необхідні в справі фактичні дані.
Докази можуть бути подані підозрюваними, обвинуваченими, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.
У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор та суд в справах, які перебувають в їх провадженні, вправі доручити їх підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати інші засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.
Усі надані слідчому чи суду зазначеними суб'єктами правовідносин докази, у тому числі предмети та документи, підлягають повній та об'єктивній перевірці та оцінці. На жаль, КПК України не містить, на відміну від російського кримінально-процесуального законодавства[18], норму, яка передбачала б порядок проведення перевірки зібраних доказів по справі.
У силу принципу публічності обов'язок перевірки доказів покладається на суб'єктів кримінального процесу — особу, яка проводить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора, суддю (суду).
Важливу роль у перевірці доказів можуть відігравати інші суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності (не наділені власними повноваженнями), які беруть участь у доказуванні як зі сторони захисту, так і зі сторони обвинувачення. Вони можуть реалізовувати це шляхом заявлення різноманітних клопотань, пов'язаних прямо чи опосередковано з перевіркою зібраних чи тих, які збираються, доказів; постановки питань допитуваним (свідку, потерпілому, підозрюваному, обвинуваченому); внесення у протоколи слідчих та судових дій (у провадженні яких вони брали участь), доповнень, поправок, зауважень; участі у судових дебатах; подання скарг на дії (бездіяльність) та рішення дізнавача, слідчого, прокурора та суду; оскарження вироку, ухвали та постанови суду.
Після заявлення клопотання та заслуховування по ньому думки учасників судового розгляду суд вирішує його шляхом внесення мотивованої ухвали, а суддя – постанови. Відхилення клопотання не позбавляє учасників процесу права заявляти їх протягом усього судового слідства.