З часом саме шлюбу sine manu набув найбільшого поширення, тоді як "правильні" форми шлюбу усе більш занепадали, зберігаючи головним чином у жрецьких і патриціанських родинах.
Умови вступу до шлюбу
Для того, шоб шлюб вважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus conubii (право вступати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та укладати шлюб у передбаченій правом формі.
Римський шлюб могли укладати тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом були наділені тільки римські громадяни.
Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз чоловіка і жінки будувався з наміром жити у шлюбі. У давньому праві affectiomariialis не був обов'язковим для наречених, достатньо було, щоб цей намір виявив домовладика відповідної сім'ї. У класичному праві наявність affectiomaritalis був необхідним і нареченим, і домовла-дикам їх сімей, а у посткласичному праві такий намір вимагався лише від осіб, які вступали до шлюбу.
Римський шлюб могли укладати тільки особи, які спроможні були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були статевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років.
Для того, щоб здійснити всі правові дії, шлюб повинен був укладатися у формі, передбаченій законом: coemplio, confereatio та usus.
Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу враховували так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до припинення шлюбу.
Перешкодами для одруження були:
перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на моментукладання шлюбу. Римське право визнавало тільки моногамнийшлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило;
душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених доукладання шлюбу. Коли хвороба настала після укладення шлюбу,шлюб міг бути збережений або розірваний;
споріднення. Кровне споріднення не допускало шлюбу.Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було перешкодою длявступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допускались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в періодреспубліки і на початок імперії — до другого—третього ступеня.
Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Так,шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені; молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і навпаки.
Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, тіткою і племінником, між опікуном і підопічним. З поширенням християнствавимоги до відсутності близького споріднення зросли;
траурний рік. Суворий моногамний характерримської сім'ї не допускав багатоженства. Ніяких перепон длявступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право немістило.Після смерті чоловіка вдова не повинна буллаодружуватися протягом не менше як 10 місяців. Метою цього обмеження був, з одного боку, прояв поваги до пам'яті покійного, а здругого — усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, щонароджувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то їїшлюб визнавався, однак сама вона піддавалася безчестю;
обіт безшлюбності і духовний сан. Весталки в язичницькуепоху не могли одружуватись до 13-річного віку. Після прийняттяхристиянства на усе духовенство римо-католицького обряду булопоширене обітництво целібату, тобто безшлюбності.У сімейному законодавстві імператора Августа були введені деякі інші обставини, які заперечували укладання шлюбу. Зокрема заборонялися шлюби між вільнонародженими та вільновідпущеницею з поганою поведінкою, а особливо був заборонений шлюб між сенаторами і актрисами. Провінційний магістрат не мав права вступатидо шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешкодити виникненню сімейного впливу на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в шлюб.Витрати на утримання родини лежали, природно, на чоловікові, тому що шлюб був патріархальним, по чоловіку, звичайно, не заборонялося розпоряджатися приданим, принесеним дружиною. Воно було його власністю.
Припинення шлюбу
Шлюб як постійний зв'язок між чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів — природних та людських подій.
Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя, або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення (юридична формула розлучення — а тепса ettorn — від стола і ложа відлучити).
Втрата свободи мала місце внаслідок взяття у полон або обернення в рабство. Жінка не мала права вступати у новий шлюб протягом п'яти років. Якщо чоловік повертався з полону в Рим, то правильний шлюб продовжувався.
При втраті громадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно з правом народів (jusgentium).
Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави.
Проте повна свобода розлучення породжує певні негативні наслідки. В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії, встановлені істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною згодою було заборонено. Згодом були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя. При розлученні без поважної причини накладався штраф.
При шлюбі сит тапи вимагати розлучення мав право тільки чоловік. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. Згодом законодавство визначило підстави для розлучення, які істотно обмежували право чоловіка на розлучення. Такими підставами слугували: порушення подружньої вірності, чаклунство на дітей, постриження в ченці, вчинення перешкод чоловікові до вживання вина.
При шлюбі sine тапи розлучення (divertium) відбувалося односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки, а також за взаємною згодою обох сторін. В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії, були встановлені істотні обмеження розлучення. За Юстиніана було заборонене розлучення за спільною згодою сторін. Що стосується розлучення за заявою однієї зі сторін, то воно допускалося лише у випадках, які прямо були вказані в законі. Наприклад: порушення подружньої вірності; посягання одного з подружжя на життя іншого; нездатність до дітонародження, до шлюбного життя; вступ до монастиря одного з подружжя; державна зрада одного з подружжя.
Розлучення не потребувало ніякої урочистої форми, однак законодавство наказувало, щоб про розлучення повідомлялося публічно у присутності семи свідків з метою внесення ясності у сімейне становище громадян.
По переказам, перший розвід у Римі мав місце в 231 р. до н.е., однак, мабуть, що родини в Римі розпадалися і раніш. Так у Законах XII таблиць уже зустрічається стаття, що регулює цю сферу сімейно-шлюбного права.
Розвід був доступний чоловіку при усіх формах шлюбу, для дружини тільки в шлюбі sine manu. Для формального розводу чоловіку досить було вимовити дружині «Бери свої речі і йди геть» і відняти ключ (IV.3.).
Також Законам XII таблиць відомий і інститут опіки, що встановлювалася над жінками («V.I …унаслідок властивого ним легкодумства…»[1], неповнолітніми, божевільними і марнотратами (V.7. а.б.).
Закони Дванадцяти таблиць підтверджували Закони Каїулея старовинна заборона шлюбів між патриціями і плебеями. За даними традиції, лише в 445 р. згідно із законом, запропонованому трибуном Канулієм, ця заборона знімалася, і шлюби, укладені між патриціями і плебеями, признавалися законними.
Одним із обрядів припинення шлюбу було принесення у жертву частини свого майна богині Церері, яка вважалася покровителькою шлюбів. Це робилося тому, що існував принцип – хто розриває шлюбні узи, той повинен бути покараний. Однак, згідно з царськими законами, це правило не застосовувалося в тих випадках, коли дружина здійснювала прелюбодіяння або ж була п’яницею. Ці злочини були в очах римлян достатньо тяжкими і винні піддавалися за це найсуворішому покаранню – смертній карі. Так, чоловік, що спіймав дружину на прелюбодіянні, міг вбити її не залежно від того чи був укладений шлюб cum manu або sine manu.
Щоправда, в стародавню епоху існував досить цікавий інститут, в якому наука, ще не повністю розібралася – сімейний суд. До компетенції сімейного суду, як вважає більшість науковців, входили всі найважливіші питання сімейного життя (в тому числі, звичайно, він збирався у випадку розлучення). Сімейний суд складався з числа родичів і тому був досить добре знайомий з особливостями шлюбного життя подружжя. Отже, враховуючи зазначене, можна зробити висновок, що воля чоловіка щодо розірвання шлюбу не була вже й така безмежна. Вона обмежувалася певними підставами для розірвання, рішеннями сімейного суду і, врешті решт, моральним осудом суспільства.
Крім того в сімейні справи від імені суспільства втручалися також цензори. Зокрема, відомий випадок, коли в 450 році від заснування Риму цензори M. Valerius Maximus та C.I. Bubulcus виключили Люція Антонія (L. Antonius) з членів сенату за вчинене ним розлучення без скликання сімейного суду[1]. Але, незважаючи на певні обмеження свавілля чоловіка, дружина в шлюбі cum manu була повністю залежною від нього і не могла бути ініціатором розлучення.
Поступово, особливо після зазначених подій, римляни більш спокійно відносяться до розлучень аж до кінця республіканського періоду, коли ступінь розбещеності суспільства досягає апогею і кількість розлучень суттєво збільшується.
Особисті та майнові відносини подружжя
Відносини подружжя у шлюбі сит тапи істотно відрізнялися від відносин у шлюбі sine тапи. Це були два суттєво різні види шлюбних зв'язків.