Можна також розглянути питання про строки нарахування штрафних санкцій (неустойки). Так, Цивільний кодекс не передбачає будь-яких строків, що обмежували б її нарахування . Господарсьий кодекс ж однозначно вказує на те, що нарахування штрафних санкцій в разі прострочення виконання зобов’язання припиняється, якщо інше не встановлено договором чи законом, через шість місяців з того моменту, коли зобов’язання мало бути виконаним.
Звісно, можна припустити, що ця норма просто конкретизує загальні положення Цивільного кодексу України. Однак справа полягає в тому, що штрафні санкції існують, згідно з Господарським кодексом України , виключно у грошовій формі, а неустойка (штраф, пеня) за Цивільним кодексом може нараховуватись і як інше майно. Таким чином, якщо пеня існує в грошовій формі, то її нарахування за загальним правилом має бути припинено із закінченням шести місяців з моменту, коли зобов’язання мало бути виконаним. А у випадку, коли пеню, відповідно до Цивільного кодексу , встановлять у вигляді певного майна (будь-якого товару, що підлягає передачі), то строк її вже не обмежений, адже це вже не штрафна санкція, передбачена Господарським кодексом України, з огляду на те, що майно не є грошовою сумою. На жаль, список подібних казусів дуже довгий [50, с.139].
Можна зробити короткий висновок : неустойка - найпоширеніша міра відповідальності за правопорушення. Поширеність цієї санкції пояснюється тим, що вона є зручною і легко вживаною мірою відшкодування збитків. У цьому сенсі неустойці властиві наступні риси:
- зумовленість розміру відповідальності;
- можливість стягнення за сам факт порушення (без доказу наявності шкоди);
- можливість передбачення неустойки на свій розсуд або збільшення передбаченого законом розміру.
Оскільки неустойку дуже часто використовують і в інших галузях права, то виникають правові колізії між нормами Цивільного кодексу та основними нормативними актами інших галузей права. Це привертає увагу до того, що законодавсвто України є неузгодженим і потребує удосконалення.
3.2 Збитки
Одним з основних способів захисту цивільних прав та інтересів , який є водночас універсальною мірою відповідальності, є відшкодування збитків. Оскільки відшкодування збитків є мірою відповідальності, воно застосовується, за загальним правилом, за наявності вини несправного боржника.
Основною формою компенсації заподіяної шкоди потерпілої особи є відшкодування збитків. Можливість використовувати відшкодування збитків як засобу захисту порушених прав виникає у громадян і юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того чи є вказівка в тій чи іншій нормі цивільного кодексу про таке право. Слід зазначити, що до Цивільного кодексу включена низка норм, які розташовані в різних книгах та регулюють відносини, що виникають при відшкодуванні збитків : ст.ст.16, 92, 119, 123, 403, 623, 624 та інші статті Цивільного кодексу.
Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав. Одночасно, відшкодування збитків є мірою відповідальності. Тому слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання, що випливає з договору (ст.611, 623 Цивільного кодексу) від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди [65,c.442].
Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань за договором, може бути обмеженим, а при відшкодуванні позадоговірної шкоди остання підлягає стягненню у повному обсязі [65,c.442].
Якщо сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однієї зі сторін другій стороні не пов’язане з виконанням зобов’язання, що випливає з цього договору, то підлягають застосуванню правила глави 82 Цивільного кодексу України «Відшкодування шкоди».
У цій главі розглядається відшкодування шкоди, яка витікає з деліктних зобов'язань. Слід зупинитися на деяких з них для того, щоб окреслити деякі особливості.
Стаття 1172 Цивільного кодексу України регламентує відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою. За правилами цієї статті обов’язок відшкодовувати шкоду покладається на особу, яка її не завдала.
Так передбачаються три випадки , коли такий обов’язок покладається:
1. на юридичну чи фізичну особу ;
2. на замовника в цивільно - правовому договорі;
3. на підприємницькі товариства або кооперативи.
Особою, яка завдала шкоди, відповідно є працівник, підрядник, учасник (член) підприємницького товариства або кооперативу.
Покладення обов’язку відшкодувати шкоду на юридичну або фізичну особу пояснюється тим, що працівник у даному випадку юридично втілює його волю. Тобто юридична або фізична особа реалізує свою цивільну право- дієздатність, зокрема, деліктноздатність через дії працівників. Отже, дії працівників юридично сприймаються як дії самої юридичної або фізичної особи. Цим же пояснюється відповідальність замовника за шкоду, завдану підрядником , якщо при цьому останній діяв за завданням замовника, а також підприємницьких товариств або кооперативів за шкоду, завданими їх учасниками (членами) під час здійснення ними підприємницької або іншої діяльності [65, с.759].
Економічний результат такого підходу полягає в перенесеені ризику збитків , який виникає внаслідок відшкодування шкоди, на юридичну або фізичну особу, замовника, підприємницьке товариство або кооператив. Оскільки останні, відшкодувавши шкоду , мають ризик економічної неможливості отримання або неповного отримання від працівника, підрядника, учасника (члена) кооперативу відшкодування власних зитків за зворотною вимогою, яка виникає у нього.
Отже, у разі виникнення судового спору відповідачем є юридична або фізична особа, замовник, підприємницьке товариство або кооператив, а безпосередній заподіював шкоди притягується як третя особа. Матеріальне становище останнього не має значення, оскільки відповідальність для нього не настає.
Працівник, підрядник, учасник (член), які завдали шкоди відповідають перед юридичною або фізичною особою , замовником, підприємницьким товариством або кооперативом у регресному порядку [65, с.759 ].
Також, слід звернути увагу на статтю 1178 Цивільного кодексу України - «Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою». Малолітні особи визнаються неделіктноздатними, тому не можуть бути суб’єктами цивільної відповідальності. У ст.1178 мова йде про завдання малолітніми шкоди майну, зокрема, упущену вигоду; здоров'ю; моральної шкоди. Вона може бути завдана як одній, так і декількома особам; як одним, так і групою малолітніх осіб.Майнова шкода може бути завдана і юридичній особі.
Відповідальність несуть законні представники малолітнього, якщо вони не доведуть, що шкода виникла не з їх вини. Уперше, в ч.1 ст.1178 Цивільного кодексу дається визначення поняття вини даних осіб як «несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою». Щодо вини безпосередніх заподіювачів шкоди, то їх незрілий вік не дозволяє говорити про їх вину , незважаючи на те, що суб'єктивна сторона їх поведінки, мотиви можуть також враховуватися при відшкодуванні.
Відповідальність осіб, вказаних у ч.1,2,3 ст. 1178,- це відповідальність за власну вину. Їх обов’язок відшкодувати шкоду , завдану малолітнім, не припиняється у разі досягнення останнім повної дієздатності, у зв'язку з чим вони позбавлені права регресної вимоги до малолітнього при досягненні ним повної цивільної дієздатності [65, с.779].
Одним з найпоширеніших деліктів, з якого випливає відшкодування шкоди є відшкодування шкоди , завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. Завдання шкоди життю та здоров'ю фізичної особи породжує відповідний обов’язок відшкодувати завдану шкоду. Однак, порівняно із загальними підставами відшкодування завданої шкоди даний вид деліктних зобов’язань наділений цілою низкою специфічних ознак.
Положення коментованої статті є загальною нормою, що регулює відносини по відшкодуванню шкоди, яка завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі. Зокрема, у ч. 1ст.1195 Цивільного кодексу містяться загальні підстави відшкодування шкоди, завданої здоров'ю фізичної особи внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я [65, с.780].
Специфіка шкоди, яка завдана здоров'ю, полягає в тому, що вона не може бути відшкодована внатурі та оцінена в грошовому еквіваленті. І тому об’єктом відшкодування буде не зазначена шкода , а лише майнові втрати, що зазнала особа внаслідок завдання цієї шкоди. До таких втрат законодавець відносить:
1. заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності;
2. додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування , придбання ліків, протезування, стороннього догляду.
Однак цей перелік є орієнтовнимі у випадку, коли потерпілий має ще й інші витрати, які пов’язані з відповідним ушкодженням здоров'я, то він має право вимагати і їх відшкодування [65, с.782].
При визначенні розміру заробітку (доходу), який втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності , важливу роль відіграє той факт, чи знаходиться особа у трудових відносинах. Так, якщо каліцтво чи інше ушкодження здоров'я було завдане особі, , яка працювала за трудовим договором , то розмір втраченого заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню , визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності - загальної працездатності.