Розподіл прав на об'єкти права інтелектуальної власності між суб'єктами права (стр. 1 из 2)

Реферат

на тему:

"Розподіл прав на об'єкти права інтелектуальної власності між суб'єктами права"

Вже на етапі створення об'єкта права інтелектуальної власності необхідно подбати про розподіл прав на нього. Річ у тім, що на цьому етапі основні сторони правовідносин - замовник, виконавець і користувач - знаходяться по один бік "барикад". Вони однаково зацікавлені як у створенні ОШВ, так і в досягненні кінцевої мети - отриманні прибутку від його використання. На цьому етапі мало хто замислюється над тим, кому належатимуть права на ОШВ і в якій пропорції буде розділений прибуток від його використання між суб'єктами правовідносин. Але тільки-но прибуток буде отримано, ці суб'єкти, як правило, займають позиції по різні боки "барикад". Тому що кожен з них хоче отримати якомога більшу частину прибутку. Часто це питання вирішується в судовому порядку, що є не найкращим способом розв'язання спорів.

Спрощену схему відносин між замовником, виконавцем і користувачем ОШВ представлено на рис. 3.2.

Типовим є випадок, коли замовник дає завдання виконавцеві розробити, скажімо, технологію або художній твір і дає останньому гроші на виконання роботи. Натомість замовник повинен отримати від виконавця частину прав на створення ОШВ. Виконавець, своєю Чергою, передає частину прав на розроблений ним ОШВ користувачеві, розраховуючи отримати за це гроші. Зрештою, замовник Може також передати користувачеві свою частину прав на ОШВ в обмін на грошовий еквівалент.

Розгляньмо послідовно правовідносини між замовником та виконавцем і виконавцем і користувачем. Для першої двійки типовими є дві пари: "держава - юридична особа", "юридична особа - фізична особа".

Як було розглянуто вище, держава згідно з Цивільним кодексом України [15], не може бути суб'єктом права інтелектуальної власності, тобто, надаючи бюджетні кошти на створення ОШВ через проекти державних науково-технічних програм і державні цільові програми, органи державного управління не можуть отримати майнові права на створені за ці кошти ОШВ. Тільки в окремих випадках (велике значення для підвищення обороноздатності країни, здоров'я людей тощо) держава може відповідно до закону перебрати на себе право розпоряджатися цими правами.

Тим не менш, уряди активно займаються одержанням економічної й соціальної вигоди від фінансованих державою досліджень. У минулому держава задовольнялася одержанням такої вигоди, фінансуючи фундаментальні дослідження та створюючи позитивний зовнішній або супутній ефекти, наприклад, переміщуючи науковців і дослідників у сферу виробництва чи публікуючи наукові результати в академічних виданнях. Від початку 80-х років наміти лась тенденція до створення сприятливих умов трансферу технологій і знань, створених у державних дослідницьких структурах, у приватний сектор. Основним механізмом була передача права на володіння інтелектуальною власністю від фінансованих державою дослідницьких структур державному або приватному виконавцеві, що виконує дослідження.

Не менш важливий механізм полягав у поширенні державно-приватного партнерства в НДДКР при передкомерціалізаційній діяльності. Таке партнерство спирається на право інтелектуальної власності задля стимуляції співробітництва фірм із державними дослідницькими структурами. Держава все далі просувається шляхом комерціалізації виконаних на її кошти результатів досліджень, а промисловість усе більше фінансує такі дослідження. Чіткі правила та сильна правова охорона інтелектуальної власності, створеної державними дослідницькими структурами, стають дедалі істотнішими при одержанні доходів від вкладень у НДДКР. Сильна правова охорона досліджень зменшує невизначеність, з якою стикаються фірми при розробленні або комерціалізації технологій з держсектору.

Отже, уряд, не маючи права безпосередньо отримати віддачу від створення на його кошти ОШВ, може отримати значну користь від податків, що будуть отримані від введення ОПІВ у цивільний обіг та від збільшення інтелектуального потенціалу держави.

ОПІВ, що створені фізичними особами (творцями) на замовлення юридичної особи (роботодавця) називають службовими. Не-відрегульованість правовідносин між цими суб'єктами є найпоширенішим джерелом конфліктів.

Цивільний кодекс України [15, ст.429] встановлює, що "майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належить працівникові, який створив цей об'єкт та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює спільно, якщо інше не встановлено договором", тобто немає пояснень, як саме поділити ці права.

Тому, беручись до створення ОШВ, необхідно подбати про юридичне оформлення розподілу прав. Для цього є різні способи. Наприклад, при наймі працівника на роботу в контракті слід визначити, кому належатимуть права на ОШВ, що створені працівником на підприємстві. Однак навіть за наявності такої норми в контракті, в разі виникнення спору, суд може й не дозволити компанії привласнити всі права на всі винаходи, створені службовцем під час роботи в компанії, навіть якщо є таке положення про передання прав. Це стосується прав на інформацію або винаходи, для одержання яких не використовуються устаткування, кошти або ресурси компанії.

Приклад. Фармацевтична компанія, розташована в одному з периферійних міст України, розробила новий препарат, на який очікувався значний ринковий попит. До розроблення препарату на стадії НДР та НДКР залучали наукового працівника. Ще до закінчення випробувань компанія відкрила в Києві свою філію та призначила її директором саме цього наукового працівника. Незабаром він на своє ім'я подав до Патентного відомства заявку на винахід - спосіб отримання препарату та у встановленому порядку отримав на нього патент. Після цього компанія, не підозрюючи про наявність патенту, вийшла з препаратом на ринок. Дізнавшись про це, правовласник винаходу запропонував компанії купити в нього ліцензію на винахід вартістю в кілька мільйонів гривень. Компанія вважала, що цей винахід є службовим і подала заяву до суду. Але для визнання винаходу службовим судові необхідно було представити суттєві докази за семи пунктами: документи про те, що цей науковий працівник був призначений для виконання відповідної НДР, що він використовував в роботі наукове обладнання компанії, її фінансові ресурси тощо. Зібрати ці докази виявилося дуже важкою справою.

Не менш складною справою є розподіл прав між університетом як роботодавцем, з одного боку, та викладачами, науковими працівниками, аспірантами і студентами - з іншого.

Більшість університетів намагаються накласти на дослідників контрактне зобов'язання про передання університетові майнових прав на створені об'єкти права інтелектуальної власності. Однак ці Умови в контракті особистого найму не завжди мають чинність закону. Наприклад, у Великій Британії такі умови будуть скасовані відповідно до Акта про патентування 1977 року (PatentAct 1977) безвідносно до будь-якого пункту в контракті особистого найму.

В акті про патентування (розділ 39) сказано таке: "Попри всі вказівки в нормах права, винахід, зроблений службовцем, повинен належати цьому службовцеві".

Ситуація може бути відносно простою для викладачів і професорського складу в силу стабільного характеру їхньої роботи (наймання). При цьому університет володіє інтелектуальною власністю за будь-яких умов гранта на велику частину їхніх робіт. Однак де задіяні треті сторони або винахід перебуває поза повсякденною сферою діяльності дослідника, або його робота не є прикладним дослідженням, права власності потребують ретельного аналізу.

Труднощі також виникають, коли до дослідження залучено більш ніж одну організацію, наприклад, коли працівник після докторантури винаходить що-небудь у процесі виконання контрактів на дослідження, укладених з двома або більше організаціями. Де організація, котра фінансує, наполягає на переданні всієї інтелектуальної власності, створеної в результаті її грантів, ситуація може бути ще більше ускладненою через видачу кількох грантів від різних організацій, залучених у дослідження, що ведуть до реєстрації патентів.

Проблема залучення аспірантів у процес винаходу підлягає розглядові з юридичного боку. Вони не є службовцями, а в законодавстві кожної країни міститься положення, відповідно до якого тільки винахідник і роботодавець можуть обговорювати права власності. Багато університетів наполягають на тому, щоб аспіранти відмовлялися ще до початку роботи від усіх прав на все те, що буде винайдено протягом терміну їхніх досліджень. Спірним є питання про законність подібних "контрактів". Багато університетів також наполягають на переданні будь-яких прав, на які може бути виданий патент, за символічну компенсацію.

Є проблеми з правами студентів, що через дипломні та магістерські роботи беруть участь у створенні ОПІВ:

Зловживання впливом. Викладачі є керівниками студентів. Можна вважати, що вони самі та їхні колеги зловживають своїм впливом на студентів, позбавляючи їх права на результати досліджень.

Порушення "прав справедливості" (в Англії, Ірландії та США поряд зі звичайними законодавчими актами є система законодавчих норм, що заступає ці акти в разі невідповідності їх один одному). Умови контракту, що містять такі порушення, можуть слугувати ще одним фактором при визначенні прав студента.

Характер стандартної роботи та проведених студентом досліджень. Права власності на будь-який винахід, значно віддалений від поля діяльності безпосереднього винахідника, можуть законно знаходитися в руках цього дослідника, хоча багато організацій думають, що вони самі мають права власності і, отже, можуть ліцензувати або продавати їх.

Університети часто намагаються виправдати свої претензії на права власності тим аргументом, що вони надають матеріали, на основі яких було отримано підтвердження концепції. Однак це саме по собі ще не дає прав на патент, а дає лише справедливе право на одержання компенсації за використання матеріалів.