Передусім йдеться про унеможливлення перебоїв у постачаннях енергоресурсів і різких коливань світових цін на енергоносії, а також про збереження своїх власних запасів енергоресурсів, в основному нафти. Енергетична дипломатія США приділяє велику увагу вивченню і контролю стану світового ринку енергоресурсів, послуг, технологій та інвестицій у паливно-енергетичні галузі.
Для досягнення основних цілей своєї зовнішньої енергетичної політики США прагнуть диверсифікувати джерела енергоресурсів, що імпортуються, і забезпечити їхнє надійне постачання.
Пріоритет в регіональній енергетичній політиці США віддають співробітництву в рамках створеної у 1994 р. Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА), куди увійшли США, Канада і Мексика. В Латинській Америці енергетичні інтереси США полягають у забезпеченні надійних постачань енергоресурсів, а також у зміцненні регіональних позицій американських компаній.
Міжнародними пріоритетами для США є відносини з країнами, що володіють великими запасами енергоресурсів. У відносинах з основними нафтовидобувними країнами Північної Африки, Близького та Середнього Сходу США проводять диференційовану політику. Основні партнери США - це Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ. Останнім часом активізувалися відносини з Алжиром. У відносинах з «опальними» державами (Лівія, Ірак, Іран) проводиться тверда політика санкцій, у тому числі з використанням можливостей США в ООН.
Велика увага приділяється також розвитку енергетичного співробітництва з Росією та країнами Каспійського басейну. Тут особлива увага приділяється сприянню ринковим перетворенням, а також зміцненню позицій американських компаній у цих країнах. Каспійський регіон поряд з Перською затокою офіційно трактується Держдепартаментом США як сфера життєво важливих інтересів Вашингтону, які стосуються національної безпеки країни.
Основна мотивація американської енергетичної дипломатії у відносинах з Росією і країнами СНД визначається просуванням інтересів великих компаній, що базуються в США, а також використанням можливостей американської участі в енергетичному співробітництві з пострадянськими країнами для посилення зовнішньополітичних позицій США на території колишнього СРСР.
Аналітики звертають увагу, що реакція США та їхніх союзників на регіональні конфлікти залежить від наявності чи відсутності енергетичної складової у кожному конкретному випадку. Так, по-різному віднеслися США до захоплення Туреччиною 37 % території Кіпру і до іракської анексії Кувейту. Якщо необхідність відновлення Югославії після натівських бомбардувань вже навіть не обговорюється, багатоміліардна фінансова допомога Афганістану почала надаватися негайно. І це продиктовано не стільки бажанням відновити економіку країни і покінчити з тероризмом, скільки можливістю здійснити давнішні плани США щодо перекидання нафти і газу з прикаспійських держав через західний і південний Афганістан у пакистанські порти Карачі та Гвадар.
Тепер США, домінуючи в Афганістані і Центральній Азії, можуть самі визначати напрямок газопроводів і нафтопроводів. Просуваючись далі у Закавказзя, вони можуть фактично узяти у свої руки процес формування "Великого шовкового шляху", яким підуть енергетичні ресурси Каспію. Вже сьогодні США намагаються перейти від слів до діла в будівництві нафтопроводу Баку - Джейхан з підключенням до нього нафти Казахстану й інших країн регіону. Одночасно в американських політичних колах і в конгресі обговорюється питання щодо проведення однієї гілки цього нафтопроводу через Вірменію, щоб економічною та енергетичною залежністю об'єднати під своїм крилом усі країни як Центральної Азії, так і Закавказзя.
Подальші плани США націлені на використання сили проти Ірану й Іраку, що створює значну загрозу енергетичній безпеці Європи. Основними постачальниками енергетичних ресурсів для Європи є так звані «країни-ізгої» - Лівія, Алжир, Іран та Ірак, які можуть стати жертвами «війни з тероризмом».
Таким чином, США, максимально контролюючи основні країни-виробників нафти, створюють принципову можливість одноосібно нав'язувати цінову політику на ринках нафти і тим самим використовувати цю можливість в цілях, які важко спрогнозувати сьогодні (наприклад, з метою спровокувати енергетичну чи економічну кризу у світі або в регіоні).
Прагнення Європи позбавитися енергозалежності від мусульманських країн і тим самим зміцнити свою безпеку веде її на зближення з Росією. Росія володіє значними ресурсо-сировинними запасами, істотним промисловим та інтелектуальним потенціалом у сфері ПЕК, об'єктивно є великою енергетичною державою і щороку грає все помітнішу роль у світовій енергетичній політиці.
Сьогодні Росія і ЄС активно розвивають енергодіалог. У руслі цього діалогу передбачається збільшення постачань енергоресурсів до Європи з урахуванням реальних потреб європейських країн і можливостей Росії з їхнього задоволення (приблизно на 30 %) за умови залучення європейських інвестицій у розробку російських родовищ і розвиток транспортних маршрутів на європейський ринок.
Росія поряд з використанням можливостей європейського ринку енергоресурсів зацікавлена також в диверсифікації напрямків експорту. Передбачається здійснення комплексу заходів для розширення експортних потоків у південному і східному напрямках (у країни Південно-Східної Азії й Азіатсько-Тихоокеанського регіону в цілому), а також у США.
У планах Росії нарощування міжсистемних перетоків електроенергії. Вже розпочато організацію спільної роботи енергосистем Росії, України й інших країн СНД з міждержавними енергетичними об'єднаннями Південної, Центральної і Західної Європи. «Енергомости» з країнами Південно-Східної Азії започаткують формування глобальних євроазіатських енергетичних систем.
Від того, наскільки зможе енергетична дипломатія знайти баланс інтересів у трикутнику США-ЄС-Росія залежить стійкість, стабільність і передбачуваність світової енергетики, а також ситуації у світі.
Україна у цьому трикутнику має розбудовувати свою зовнішню енергетичну політику, максимально використовуючи всі можливості, якими вона володіє. Донедавна ні в самій Україні, ні за її межами не існувало чіткої уяви про таку політику. Політикам і чиновникам різного рангу зручно було класифікувати історично сформовану монопольну залежність від Росії в енергопостачанні як російську експансію, при цьому не вживаючи дійових заходів щодо зміни становища у зв'язку з трансформаціями міждержавних відносин. Понад те, результатом такої «політики» стало погіршення відносин з Росією - ресурсопотоки почали йти в обхід території України (прокладка газопроводу через Білорусь і Польщу, будівництво перемички Суходільна-Родіоновська).
1.2 Паливно-нергетичний потенціал і його розподіл у світовому господарстві
У сировинному секторі світового господарства провідну роль відіграють паливно-енергетичні ресурси – нафта, нафтопродукти, природний газ, кам'яне вугілля, енергія (ядерна, гідроенергія та ін.). Це відбувається тому,що без його продукції неможливе функціонування усіх без винятку галузей. До складу ПЕК входять газова, нафтова і вугільна промисловості, енергетика.
Світовий попит на первинні енергетичні ресурси в ХХІ ст. зростає повільніше, ніж це було у ХХ ст. Одночасно підвищується ефективність їхнього використання, особливо в промислово розвинутих країнах. Зальне споживання усіх видів ПЕР у світі зросло приблизно в 1,6 – 1,7 рази і складає близько 17 млрд.т умовного палива. В структурі споживання домінуючий стан зберігається за паливно-енергетичними ресурсами органічного походження (більш 94%). Частка енергії АЕС, ГЕС і інших не перевищить 6%.
В структурі споживання частка нафти упала з 39,4% до 35% при зростанні частки газу з 23,7% до 28%. Трохи знизилася частка вугілля – з 31,7% до 31,2%. Невелике збільшення частки неорганічних енергоресурсів відбувається на тлі скорочення питомої ваги атомної енергії – з 2,3% до 2% до 2009 р.
Структура ПЕК у світовому господарстві визначається видами використовуваної первинної енергії і балансом між ними. У таблиці 1.1 наведені джерела первинної енергії і відповідні їм види вторинної енергії, що виходить у результаті перетворення.
Наприкінці ХХ ст. відбулося уповільнення темпів економічного розвитку фактично в усіх країнах світу. У державах ОЕСР (Організації економічного співробітництва і розвитку, в яку входять 29 промислово розвинутих країн), зокрема, у Японії (яка пережила глибокий спад) економічне зростання у середньому склало 2,2%.
Таблиця 1.1 Види первинної і вторинної енергії
| Види первинної енергії | Відповідні їм види вторинної (перетвореної) енергії |
| 1. Кам'яне і буре вугілля | Кокс, агломерати, електроенергія |
| 2. Нафта | Бензин, гас, дизельне паливо, мазут |
| 3. Природний газ | Енергія теплоелектростанцій |
| 4. Вода | Гідравлічна енергія |
| 5. Уранові і т. п. руди | Атомна енергія |
У міру зниження темпів економічного розвитку скорочувалися темпи приросту споживання ПЕР. Визначений вплив на обсяги споживання ПЕР і їхні структури зробило різке зниження цін на нафту. Така тенденція зберігалася до кінця ХХ століття, але на початку XXI століття ціни пішли вгору і продовжують зростати. Видобуток нафти підвищується, частка природного газу у структурі як споживання, так і виробництва безупинно зростає. Так, у середньому в структурі виробництва частка природного газу виросла на 0,1%. Знижується частка вугілля в структурі споживання, що свідчить про заміщення нафтою і газом деякого його обсягу.
Виробництво і споживання енергії атомних і гідроелектростанцій недостатнє, їхнє становище у паливно-енергетичному комплексі світової економіки ще невисоке, а частка в паливно-енергетичному балансі світу не перевищує 5,5%.