План
1. Руська Правда, як історичний пам'ятник староруського права
1.1 Передумови виникнення Руської Правди
1.2 Дослідження Руської Правди сучасниками
2. Структура й зміст Руської Правди
2.1 Характеристика редакцій Руської Правди
2.2 Списки Руської Правди
3. Основні норми і положення Руської Правди
3.1 Карне право: поняття злочину і покарання
3.2 Окремі види злочинів по Руській Правді і відповідальність за них
Список використаної літератури
1. Руська Правда, як історичний пам'ятник феодального права
1.1 Передумови виникнення Руської Правди
У літературі по історії російського права немає єдиної думки про походження Руської Правди. Одні вважають це не офіційним документом, не справжнім пам'ятником законодавства, а приватним юридичним збірником, складеним якимось законодавцем або групою законодавців для своїх особистих цілей. Інші вважають Руську Правду офіційним документом, справжнім твором російської законодавчої влади, тільки перекрученим переписувачами, унаслідок чого з'явилася множина різноманітних списків Правди, що різняться кількістю, порядком і навіть текстом статей.
Як і будь-який інший правовий акт, Руська Правда не могла виникнути на порожньому місці, не маючи під собою основи у вигляді визначених джерел права. Перерахуємо і проаналізуємо ці джерела, оцінимий їхній внесок у створенні Руської Правди.
Джерелами кодификації, що лежали в основі Руської Правди, були норма звичаєвого права і княжої судової практики. До числа норм звичаєвого права ставилися насамперед положення про кровну помсту і про кругову поруку. Законодавець виявляв різноманітне відношення до цих звичаїв: кровну помсту він намагався обмежити (скорочуючи коло месників) або зовсім скасувати, замінивши грошовим штрафом - вирою; на відміну від кровної помсти кругова порука зберігалася як міра, що зв'язує всіх членів общини відповідальністю за свого члена, що учинив злочин.
Ще одним із джерел Руської Правди був Закон Російський (норми карного, спадкового, сімейного, процесуального права). Дотепер не припиняються спори про його сутність. У історії російського права немає єдиної думки про цей документ. Відомо, що він частково відображений у договорах Русі з греками в 911и 944 роках і в Руській Правді.
Посилання договорів на закон молодої Руської держави, використовуваний як джерело права поряд із законами Візантійської імперії, стали темою дискусії в історичній і юридичній літературі. Так, наприклад, прихильники норманської теорії походження Староруської держави вважали Закон Російський скандинавським правом. В.О.Ключевский вважав, що Закон Російський був "юридичним звичаєм", а в якості джерела Руської Правди являє собою "не первісний юридичний звичай східних слов'ян, а право міський Русі, що склалося з досить різноманітних елементів у IX - XI сторіччях". На думку М.Б.Свердлова, Закон Російський був звичайним правом, що створювалося на Русі протягом сторіч. Інші автори припускають, що між 882 роком і 911 роком був створений княжий правовий кодекс, необхідний для проведення княжої політики в приєднаних слов'янських і не слов’янських землях. На їхню думку, кодекс відбивав відношення соціальної нерівності. Це було право ранньофеодального товариства, що знаходиться на більш низкою стадії процесу феодалізації, чим та, на якій виникнула Найдавніша Правда.
Спостереження вищевказаних авторів доказують, що Руська Правда - це не просто запис звичаєвого права окремого племені. В другій половині IX сторіччя в середньому Подніпров'я відбулася уніфікація близьких по складу і соціальній природі Правд слов'янських племен у Закон Російський, юрисдикція якого поширювалася на територію державного утворення слов'ян із центром у Києві. Закон Російський являє собою якісно новий етап розвитку російського усного права в умовах існування держави. Його, по суті, можна назвати головною передумовою й основою Руської Правди, щодо упорядкування котрої також існують дискусій.
1.2 Дослідження Руської Правди сучасниками
Сьогодні Російську Правду вважають найважливішим і найціннішим пам'ятником історії вітчизняного права земського (або княжого) періоду.
На думку Лащенко Р. Руську Правду склав невідомий автор, великий знавець тодішнього права не тільки російського, а і чужого; вона не носила характеру офіційного кодексу, але безумовно містила в собі норми чинного права.
Руську Правду було відкрито відомим російським істориком Татищевим у XVIII в. (1738). Татищев, власне, знайшов так називану "Новгородський літопис", до рукопису якого була приписана Руська Правда. Після Татищева було знайдено багато списків Руської Правди. На погляд російського академіка Строєва, існує біля 300 списків Руської Правди.
Руська Правда як пам'ятник праву відразу привернула до себе увага вчених. Вона являла собою дійсно видатне явище в історії слов'янського права. Вперше видається Руська Правда в 1767 р.; і відтоді цілий ряд російських істориків права присвячують дослідженню Руської Правди свої праці.
Росіяни вчені (їхня більшість) тримаються насамперед думки, по котрій Руська Правда є пам'ятником "феодального права", розуміючи під цим "феодальним" правом - право єдиного, неподільного російського народу.
Було знайдено багато списків Руської Правди, причому учені всі ці списки розділяють, за пропозицією професора Гобина, на дві головних категорії: списки короткі і списки довгі. Коротка редакція Руської Правди має 43 артикули, довга - більше 100.
За зразок коротких списків рахується список Академічний, а за зразок довгих - так званий Карамзинський. З своєї сторони, відомий знавець Руської Правди, автор одного з найкращих видань цієї пам'ятки професор Сергійович розділяє всі списки не на дві, а на три редакції: короткий, довгий і середній, причому - Сергійович вважає найстаршою редакцією—"Правду" коротку (за зразок Руської Правди цієї редакції рахується список Академічний). У цьому списку пам'ятник правової культури має таку назву: "Правда Руська". "Руська" - те ж, що і "російська", тому що, як відомо, у візантійських пам'ятках другої половини XI в. Русь була відома під іншим ім'ям.
Серед досліджень Руської Правди, як пам'ятки права, у російській науковій літературі відомі роботи Тобина, Калачова, Мрочека-Дроздовского, Сергєєвича, Владимирського-Буданова; дуже цінний внесок у науку права являє собою також робота професора Леонтовича "Руська Правда і Литовський Статут".
2. Структура й зміст Руської Правди
2.1Характеристика редакцій Руської Правди
До наших днів дійшло більш 100 списків Руської Правди. Всі вони розпадаються на 3 основні редакції: Стисла, Просторова і Скорочена Найдавнішою редакцією (підготовлена не пізніше 1054 року) є Стисла Правда, що складається з Правди Ярослава (ст.1-18), Правди Ярославович (ст.19-41), Покона Вірного (ст.42), Уроку Мостников (ст.43).
Більшість вчених і істориків поділяють стислу редакцію Руської Правди на дві основні частини: Правду Ярослава (ст.ст.1 -18) і Правду Ярославичів (ст.ст.19 - 43). Перша була складена при Ярославові Мудрому, друга ж створювалася вже після його смерті. Якщо в Правді Ярослава розглядаються в основному такі злочини як побої, образа, покалічення, то Правда Ярославичів присвячена здебільшого захисту феодальної власності і життя княжих людей. Крім того, в останніх статтях Стисла Правда (ст.ст.41 -43) визначається розмір і порядок виплат княжим службовцям за виконання ними своїх службових обов'язків.
Інша, велика, редакція виникнула не раніше 1113 року і зв'язується з ім'ям Володимира Мономаха. Вона розділяється на Суд Ярослава (ст.1-52) і устав Володимира Мономаха (ст.53-121).
Необхідно відзначити, що основні норми Стислої Редакції Руської Правди пізніше цілком ввійшли в т.зв. Велику Правду.
Остання редакція Просторової Правди припадає на велике князювання Володимира Мономаха (1113 -1125 роки) і його сина Мстислава Великого (1125 - 1132 роки). У цей час соціально-економічний розвиток країни досягли досить високого рівня, але Русь уже стояла на порозі феодальної роздробленості. Просторова Правда народилася в результаті кодификації і ретельного редагування окремих законоположень і княжих статутів. У основі ПП лежить звід законів Ярослава Мудрого - "Суд Ярославль Володимировича". Безсумнівним рахується, що Велика Правда є унікальним пам'ятником староруського права.
У зв'язку з тим, що істориками доведено, що в якості джерела Великоїредакції Руської Правди майже цілком виступає текст Стислої Правди - і зміст Просторової Правди як джерела права найбільше глибоко розкривається при аналізі композицій і виявленні принципів використання норм Стислої Правди. Упорядники Просторової Правди зберегли заголовки попереднього юридичного збірника - "Правда Російська" і "Суд Ярославль Володимерич". Останній заголовок ("Суд Ярославль Володимерич") є не тільки посиланням на старовину, але також і прямою вказівкою на використаний у якості джерела звід законів. А заголовок "Правда Російська", складений у 1015 - 1016 роках для Новгорода, одержував декілька інше значення - він підкреслював значення нового світського права як основного джерела на всій території феодальної держави. Законодавці, що складали Просторову Правду проробили величезну роботу з кодификації і систематизації попередніх законів, по їхньому доповненню і частковій зміні, що свідчило про подальший як політичний, так і соціально-економічний розвитку Феодальної Русі і про більш активний вплив держави на право.
Що ж стосується Скороченої редакції, то вона з'являється в середині XV сторіччя з переробленої Просторової редакції.
Як уже відзначалося, усі вищевказані редакції Руської Правди складалися з визначених списків, на характеристиці котрих необхідно зупинитися.
2.2 Списки Руської Правди
Списки Руської Правди, що дійшли до нас, належать за часом свого походження до різних сторіч: найбільше старі списки - XIII в., найбільше пізні - XVII.