Обсяг прав та обов’язків іноземців не є усталений. Він може біти змінений внаслідок набуття особами іншого правового статусу, наприклад, внаслідок набуття, зміни чи позбавлення громадянства, зміни тимчасового перебування у державі на постійне місце проживання у ній. Кількість прав і обов’язків може збільшитися внаслідок застосування взаємності шляхом укладення міжнародних угод чи зменшитися через застосування реторсії.
Іноземцям у державі перебування для здійснення їхніх прав і обов’язків може бути наданий режим найбільшого сприяння. Тобто, ці особи мають права, якими користуються чи будуть користуватися громадяни будь-якої третьої держави. Вважається, що юридична природа цього виду режиму є винятково договірною. Найчастіше вказаний вид режиму надається у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Режим найбільшого сприяння може запроваджуватися на певний строк. Позбавити режиму найбільшого сприяння, запровадженого для здійснення правосуб’єктності, можуть органи, визначені у законодавстві держав та міжнародних угодах.
На здійснення прав та обов’язків іноземцями може поширюватися спеціальний режим. Його зміст не визначений остаточно у правовій літературі, однак іноді він визначається у національному законодавстві та міжнародних угодах, наприклад, щодо здійснення правосуб’єктності у вільних економічних зонах, стосовно інвестицій. Спеціальний режим запроваджується також на певний строк.
Сьогодні в науковій літературі, законодавстві держав та міжнародних договорів все частіше вказується на застосування недискримінаційного режиму щодо здійснення прав та обов’язків осіб. Цей вид режиму не потребує обов’язкового договірного оформлення. Він означає, що суботам іноземного права притаманні загальні правила поведінки. недискримінаційний режим може встановлюватися, наприклад, щодо надання суб’єктам підприємництва ліцензій на право здійснення певного виду діяльності.
Конституція України проголошує принцип національного режиму щодо сприяння прав, свобод і обов’язків іноземцями. У ст. 26 вказано, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі ж самі обов’язки, як і громадяни України — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Юридичні особи є активними суб’єктами міжнародного приватного права. Ними вважаються підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної держави. Особистий статут юридичної особи означає її правове становище, зокрема, чи є ця особа юридичною чи просто спілкою фізичних осіб; порядок її створення та припинення існування; структуру; управління нею; поширення певного виду правового режиму; визначення обсягу правоздатності; реалізацію ліквідаційного залишку після припинення її діяльності. Для визначення статуту юридичної особи необхідно встановити її ”національність”, тобто державну належність та її особистий закон. ”Національність” особи визначається за різними принципами. Найбільш поширеним у правових системах є критерій місця створення (заснування) юридичної особи. Так, цей принцип застосовується і в Україні.
Місце знаходження юридичної особи вважається місцезнаходження постійно діючого органу юридичної особи.
У деяких правових системах, як-от у США, ”національність” юридичної особи може визначатися водночас кількома принципами. Один з них застосовується до питань відповідальності юридичної особи, інші — до підсудності, ще інші — до оподаткування.
Другим критерієм, який переважно використовується у державах ”сім’ї контингентного права”, є критерій місцезнаходження особи (місце осілості). Допускається також формулювання — місцезнаходження її органу управління.
У міжнародному приватному праві для визначення національності використовується також принцип місця основної діяльності юридичної особи; принцип належності (громадянства) засновників (учасників) і складу правління до певної правової системи. Останній, виникнувши на початку ХХ ст., набув поширення в середині століття і дещо менше застосовується нині. Загалом наявність різних критеріїв для визначення ”національності” юридичної особи зумовлена тим, що створення, реєстрація установчих документів, знаходження органів правління, здійснення діяльності можуть бути в різних країнах. До того ж засновники об’єднання, скажімо, акціонери можуть мати різне громадянство чи доміцилій.
Держава вступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. По-перше такі, що регулюються нормами міжнародного публічного права, виникають між державами, державою та міжнародними організаціями у сфері міжнародного торговельного права, валютних відносин, промислового, сільськогосподарського, науково-технічного співробітництва, транспортних перевезень тощо. По-друге, це правовідносини, які регулюються нормами міжнародному приватному праві і виникають за участю держави, з одного боку, та іноземних юридичних осіб, міжнародних господарських організацій, фізичних осіб – з іншого.
Для розмежування публічно- та приватно-правових відносин важливе значення має та обставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, що укладаються урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися актор міжнародного публічного права, а в інших — нормами приватного.
Як суб’єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна до договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб’єктів права. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учасником спільних підприємств. Вона несе відповідальність за свої дії, як будь-який інший суб’єкт міжнародного приватного права.
У всіх правовідносинах від імені держави, як суб’єкта міжнародного приватного права, діють уповноважені нею суб’єкти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи.
У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед міжнародних договорів стосовно питань власності значну кількість складають договори про іноземні інвестиції. Це, зокрема, Хартія економічних прав і обов’язків держав, прийнята 1974 р. Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенція ”Про захист іноземної власності”, схвалена Радою Організації економічного співробітництва і розвитку 12 жовтня 1967 р. Норми про власність містять міжнародні акти, які регулюють діяльність ТНК. Значну питому вагу веред договорів про іноземні інвестиції мають двосторонні угоди про сприяння і взаємний захист інвестицій. Україна уклала такі угоди з Великобританію, Вірменію, Ізраїлем, Литвою, Польщею, США, Францією, ФРН та іншими державами.
Питання власності регулюють і інші договори. Наприклад, 11 серпня 1994 р. було підписано Угоду між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності.
Питання власності врегульоване у консульських конвенціях. відповідно до Конвенції ООН з морського права визнається повний імунітет у відкритому морі суден, які перебувають лише на некомерційній державній службі. Проблеми, пов’язані з власністю, вирішуються й іншими договорами.
За законодавством України право власності — це врегульоване законом суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження майном (ст. 2 Закону ”Про власність”, ст. 86 Цивільного кодексу). Здійснювати відносини щодо володіння, користування та розпорядження власністю, незалежно від її форм, можуть не тільки народ України, громадяни, юридичні особи України та держава Україна, а й інші держави, їхні юридичні особи, СП, міжнародні організації, громадяни іноземних держав та особи без громадянства.
Своєю чергою, громадяни, юридичні особи України мають право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить їх та знаходиться за кордоном у повному обсязі та відповідно до вимог місцевого законодавства.
Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно права власності майже в усіх державах є поділ майна (речей) на рухоме та нерухоме. Стосовно нерухомого майна законодавство, судова практика, доктрина багатьох держав свідчить, що право власності регулюються законом місцезнаходження речі. Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних засобів тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто застосовують прив’язку зо закону місцезнаходженні речі. Окрім зазначеної колізійної прив’язки, можуть застосовуватися й інші, наприклад, особистий закон власника.
У законодавстві багатьох держав (РФ, Швейцарія та ін.) колізійне регулювання права власності пов’язане х інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння цим майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває права власності на це майно.
Низка спеціальних колізійних прив’язок застосовується до особливих випадків, наприклад, щодо речей, які передаються за зовнішньоторговельними угодами; тих, що знаходяться в дорозі. Так, Гаазькою конвенцією про право, застосовуване до переходу права власності в міжнародній торгівлі товарами 19568 р. вирішуються питання, пов’язані з переходом права власності не на підставі принципу lexreisitae, а з огляду на зобов’язальний статут, себто право, застосовуване до зовнішньоторговельної угоди сторін.