Іншими словами, «механізми реалізації завдань соціальної держави не мають у своїй більшості вичерпного нормативного юридичного виразу і тому не лежать у площині виключно юридичних механізмів реалізації. Вони залежать від багатьох суспільних механізмів (політичних і організаційних, матеріальних і економічних), політичної сфери і сфери особистої свободи, які характеризують сутність держави та суспільства, їх реальний устрій, механізми дії соціальної держави» [69, с.112].
Як уже відзначалося, ефективність виконання соціальною державою притаманних їй завдань і, зокрема, ступінь здійсненності соціально-економічних прав безпосередньо залежить від наявності у такої держави необхідних матеріальних ресурсів. Проте, з іншого боку, видається слушною висловлена у російській юридичній літературі [28, с.145] думка про те, що справжньою межею реалізації прав «другого покоління» має бути не рівень розвитку економіки країни, а природні і невідчужувані права та свободи. Соціально-економічні права повинні забезпечуватися у тій мірі, в якій це вимагається для підтримання соціального миру і не призводить до надмірного обмеження «класичних» особистих і політичних свобод. Зрозуміло, й це являє собою певне обмеження сфери особистої свободи, але воно не виходить за межі необхідного для захисту тієї ж свободи: адже згідно із загальною концепцією правової держави, будь-які державні повноваження виправдані, якщо тільки вони використовуються для створення умов, що дозволяють усім індивідам найкращим чином, у найповнішому обсязі здійснювати їхні права і свободи. У такий спосіб ми логічним шляхом знову приходимо до конструкції соціальної правової держави, яка, на наш погляд, якраз і створює найкращі на сьогодні умови для всебічного розвитку особи і реалізації нею всього комплексу належних їй прав і свобод.
Слід зазначити, що більшість вітчизняних та російських авторів одностайні у тому, що принцип соціальності у повному обсязі і неспотвореній формі може бути реалізовано тільки у правовій державі, тобто такій, яка не на словах, а в дійсності здатна забезпечити формальну рівність громадян і розумну взаємодію різних соціальних груп в умовах недоторканності власності, звільнити громадян від надмірної перерозподільчої активності влади [91, с.58; 119, с.34; 173, с.203; 203, с.74; 220, с.13; 267, с.26]. Іншими словами, соціальною може стати тільки держава, яка вже є правовою; соціальна держава розглядається як наступний, вищий щабель у процесі еволюції держави правової.
У зв’язку з наведеною позицією, виникає, принаймні, два питання.
По-перше, чи можна вважати соціальною державою Радянський Союз, про соціальні надбання якого і донині згадує, з явною ностальгією, досить велика кількість громадян тепер уже незалежних, самостійних національних держав, у тому числі й України? Виходячи з наведеної тези про те, що соціальною може стати тільки держава, яка вже є правовою, мабуть, не можна. Адже СРСР однозначно не відповідав критеріям правової держави, і навіть сама ідея такої держави сприймалась у радянських офіційних та наукових колах надзвичайно негативно — як «буржуазна вигадка».
Віддаючи належне здобуткам Радянського Союзу у соціальній сфері (відсутність безробіття, хай невеликий, але гарантований рівень задоволення соціальних потреб усіх громадян), все ж видається можливим погодитися з низкою дослідників, котрі вважають СРСР не стільки прототипом сучасної соціальної держави, скільки класичною патерналістською державою. А між цими поняттями існують достатньо суттєві відмінності.
Головна відмінність соціальної, правової держави від патерналістської полягає, на думку О.В. Скрипнюка [212, с.27], в тому, що в першій не держава визначає права і свободи громадян для того, щоб опісля їх гарантувати, а навпаки, як пише В. Шаповал, «за будь-яких умов права і свободи людини і громадянина визначають межу діяльності держави» [253, с.8]. У патерналістській державі її всепоглинаюча опіка над особою, опіка «від колиски до могили» стає справжньою метою її діяльності, а реалізація соціально-економічних прав є достатньою підставою для обмеження особистих і політичних прав та свобод індивідів. Насамперед тут йдеться про відсутність закріплення у конституціях СРСР (1924, 1936, 1977 рр.), а відтак – і в конституціях республік, що входили до його складу, одного з найважливіших, фундаментальних особистих і економічних прав людини – права на володіння, користування та розпорядження приватною власністю. За відсутністю ж цього права у своїх громадян, Радянський Союз аж ніяк не міг (і не бажав) виконати першого із сформульованих нами вище «блоків» завдань соціальної держави – створити необхідні передумови для того, щоб індивіди мали змогу забезпечити себе та членів своєї сім’ї усім необхідним, не вдаючись до державної опіки. Більше того, остання розглядалася як вияв турботи держави про своїх громадян. На відміну від правової держави, в СРСР стосовно особи діяв принцип «дозволено те, що прямо передбачене законом». Соціальні ж блага, котрі надавалися за «розвинутого соціалізму», можна розглядати як «купівлю» державою «політичної лояльності» своїх громадян.
У патерналістської і соціальної держави різними є цілі та засоби їх досягнення, вони розвиваються на специфічному, неоднаковому соціальному ґрунті. Якщо при досягненні своїх цілей соціальна держава спирається на розвинену економіку, економічну свободу і підприємливість громадян, то патерналістська держава орієнтується головно на активність самої ж держави (зрозуміло, не у сфері виробництва, а у галузі розподілу вироблених благ ). У патерналістському суспільстві усі блага перебувають у розпорядженні держави, є її монополією за відсутності права приватної власності. Така держава прагне максимально зрівняти доходи своїх громадян. При цьому подібне зрівнювання, як показує досвід СРСР, відбувається у напрямку мінімізації виплат. Соціальна ж держава спрямовує свою діяльність не проти збагачення, а проти злиднів, прагнучи забезпечити гідне життя усім громадянам, зменшити прошарок незаможних шляхом підвищення загального рівня добробуту у країні [137, с.124].
Для соціальної політики Радянського Союзу засадничою, на наш погляд, була ідея соціального евдемонізму (грец. eudaimonia — «блаженство», «щастя»), що оголошувала добробут індивіда та суспільства вищою та єдиною метою держави. Згадаємо гасло, відоме нам з радянських часів: «Все для людини, все на благо людини». Згідно з методологічним принципом евдемонізму, характерного ще для практики «поліцейських держав» ХVІІ-ХVІІІ ст.ст., для досягнення добробуту, щастя своїх громадян держава наділяється безмежними повноваженнями. Заради суспільного благополуччя визнається можливим порушення індивідуальних прав. Саме ж загальне благо визначалось у відповідності із суб’єктивними уявленнями носія владних повноважень [227, с.233]. Останнє положення перегукується з основною ідеєю патерналізму: держава краще знає, що потрібно суспільству, аніж саме суспільство.
Друге питання безпосередньо пов’язане із проблемою практичної розбудови соціальної держави в Україні. Адже, виходячи з тези, що така держава є вищою сходинкою в еволюції держави правової, можна було б припустити, що в Україні спершу слід побудувати правову державу, і лише виконавши це завдання, приступати до розбудови держави соціальної. Чи є правомірною така позиція? Слід визнати , що аргументом на її користь є історичний досвід державотворення в розвинених західних країнах, яких сьогодні без жодних застережень можна означити як держави соціально-правові. Дійсно, у цих країнах сформована упродовж століть правова держава з плином часу поступово набувала ознак соціальної держави. Проте про придатність такого сценарію говорити у сучасних умовах щодо України не видається можливим. На нашу думку, процеси розбудови на теренах України соціальної і правової держави повинні відбуватися одночасно (паралельно) і взаємоузгоджено. Правова та соціальна держави – не антитези. Поєднання цих до певної міри суперечливих елементів складає суть діалектики розвитку такої держави, котра визнає пріоритет прав людини і, відповідно до цього, допускає різноманітні форми й методи її діяльності. Як відзначається в літературі, становлення соціальної держави – тривалий, надзвичайно складний і суперечливий процес. Утримувати його в певних рамках, не обмежуючи свободи одних людей і не знімаючи відповідальності за свою долю з інших, допомагають принципи правової держави, втілювані в повсякденне життя. Саме на їх основі можлива подальша гуманізація і держави, й суспільства [171, с.708].
Юридичний аспект соціальної держави полягає у чіткому визначенні правових процедур, форм і меж її діяльності. Зокрема глибинним базисом для усієї системи соціального забезпечення слугує ідея правової держави. Згадана система дозволяє гарантувати громадянам суб’єктивне право на отримання заздалегідь визначеної, нормативно встановленої допомоги за певних типових ситуацій, коли люди потребують підтримки. У принципі будь-яка соціальна допомога надається відповідно до діючих законів і в передбачених ними розмірах, а не за індивідуальними потребами кожної конкретної особи; в усякому разі це стосується тих виплат, що покликані замінити надходження у вигляді доходів (наприклад, пенсії). Таким чином, соціальні гарантії – це за своєю природою та формою водночас гарантії юридичні, що відбиває зв’язок між правовою і соціальною державою [46, с.70].
Слід погодитися з висловленою у літературі думкою про те, що соціальна і правова держава будуть сумісними, допоки державна влада буде обмежуватися і врівноважуватися, контролюватися і поширювати свій вплив лише при дотриманні основних прав людини. І навпаки, соціальна держава буде вступати у суперечність із вимогами правової завжди, коли «добробут людини», «соціальність», «соціальна справедливість» вважатимуться більшими цінностями, котрі й зараз можуть бути проголошені як «основні права» за рахунок історично встановлених принципів правової держави [12, с.87].