Смекни!
smekni.com

Соціальна держава (стр. 16 из 33)

Досвід реалізації програм допомоги свідчить про те, що цілі стримування поширення бідності не можуть бути досягнуті лише через вжиття соціальних заходів, спрямованих на незаможні групи населення. Необхідними видаються зміни у всіх структурах суспільства для забезпечення доступу до ресурсів, соціальних можливостей, державної служби всім прошаркам населення; створення економічних і правових умов для розширення джерел самозабезпечення: найманої праці, підприємництва, самозайнятості. Перенесення центру ваги з надання соціальної допомоги на створення умов для якомога повнішого використання трудового, інтелектуального, підприємницького потенціалу працездатних громадян стало стратегічною лінією реформування американської системи соціального забезпечення на рубежі ХХ-ХХІ століть.* Закон про особисту відповідальність і можливості працевлаштування (Personal Responsibility and Work Opportunity Reconciliation Act 1996), що набув чинності 1 липня 1997 року, законодавчо закріпив у США орієнтацію на індивідуальну відповідальність за самозабезпечення, підвищення конкурентоспроможності працездатного населення (перегляд розподілу бюджетних асигнувань на програми соціальної допомоги), раціоналізацію використання наявних і пошук нових джерел фінансування [103, с.131-132].

Підвищення ефективності державних заходів підтримки населення в дусі нової стратегії соціального забезпечення США передбачає:

перенесення акценту з програм допомоги працездатним громадянам на програми страхування від об’єктивно існуючих ризиків – безробіття, втрати або зниження працездатності (в тому числі у зв’язку з досягненням пенсійного віку), виробничого травматизму, смерті, втрати годувальника;

розробку і втілення заходів, що полегшують адаптацію економічно активного населення до мінливих вимог і структури попиту на ринку праці, а також заходів, які стимулюють працедавців займатися працевлаштуванням, перепідготовкою, створенням робочих місць для потенційних реципієнтів соціальної допомоги (шляхом податкових пільг, більш низької орендної плати і таке інше);

перетворення трудових джерел доходу, в тому числі мінімальних, у надійні та економічно вигідні (встановлення адекватного рівня мінімальної заробітної плати, забезпечення соціального страхування за місцем праці, податкові пільги низькооплачуваним робітникам);

децентралізацію програм соціальної підтримки і залучення потенційних реципієнтів до розробки, реалізації, моніторингу надання соціальної допомоги;

посилення соціальної відповідальності громадських організацій, інституту сім’ї за дітей та непрацездатних з одночасним посиленням жорсткості заходів щодо тих, хто ухиляється від матеріальної підтримки своїх дітей та батьків похилого віку [103, с.132].

У цілому США можна віднести до ліберальних суспільств, які досягли надзвичайно високого рівня матеріального добробуту і тому можуть дозволити собі виділення значних коштів на допомогу бідним, фінансування охорони здоров’я, освіти та інші соціальні цілі. Так, уже в найближчі п’ять років на соціальну сферу ця держава планує витрачати 72% федерального бюджету [156, с.89].

Проте Сполучені Штати, як зауважує А. Нестеренко, не мають достатньо могутніх «вбудованих» механізмів узгодження інтересів між соціальними групами [132, с.71]. А це – ще один аргумент на користь віднесення США до «залишкової» моделі держави добробуту. Тобто, як видається, між виокремлюваними у різних класифікаціях «залишковою» та «ліберальною» моделями соціальної держави не має принципових відмінностей, зараз ці поняття належать до одного синонімічного ряду.

Найважливішою ж стратегічною метою соціал-демократії є рух до іншої моделі держави, яку розуміють як «інституціональну» державу загального добробуту. Найяскравішою спробою втілення у життя такої держави є «скандинавська модель», що склалася в післявоєнні десятиліття в Данії, Норвегії і Швеції. Її виникнення пов’язують із приходом до влади перших соціал-демократичних урядів: у Данії – 1929 року , у Швеції та Норвегії – 1932 року. Ця модель дає, на думку В.В. Медведчука, найповніше уявлення про реалізацію соціал-демократичної парадигми суспільного розвитку на рівні окремої країни. Характерними особливостями «скандинавської» («шведської») моделі, зазвичай, вважають: створення за порівняно короткий період високоефективної економіки; забезпечення зайнятості практично всього працездатного населення; ліквідацію бідності; створення умов найрозвинутішої у світі системи соціального забезпечення; досягнення високого рівня освіти й культури. Основу змішаної економіки в цій моделі складають органічне поєднання приватнокапіталістичної ринкової економіки і соціально орієнтованої системи перерозподілу виробленого продукту з метою забезпечення більшої соціальної справедливості. Політика держави спрямована на те, щоб підвищити рівень життя бідних прошарків населення, забезпечити умови для повної зайнятості, підтримувати розвинуту систему соціального забезпечення. Ідеал вбачається в тому, щоб скоротити існуючу соціальну нерівність через надання соціальних послуг у найважливіших сферах життя. До таких послуг належать: система виплат на дітей; безкоштовна шкільна освіта; забезпечення в старості; виплата допомоги в разі безробіття; забезпечення житлом тощо [123, с.20].

Шведський варіант соціальної політики характеризується універсальністю (всезагальністю) і етатизованістю соціального забезпечення та страхування. Цей варіант має низку спільних рис із системою соціальних гарантій в Радянському Союзі, яка також охоплювала все населення. Їх однотипність полягає, зокрема, у позаринковому характері надання соціальних послуг та у відсутності безпосередньої залежності між правом на соціальний захист та спеціальними внесками на його отримання. При цьому соціальні витрати шведської «інституціональної» держави добробуту перевищують половину валового внутрішнього продукту (далі – ВВП) – проти у середньому менш ніж третини для країн Західної Європи і чверті для усіх розвинених країн, — а працівники державно-комунального сектора соціальних послуг складають близько третини від загальної кількості зайнятих (проти приблизно 1/7 у США та Англії) [48, с.74].

У Швеції – в рамках такої моделі – всі верстви суспільства підпадають під дію тих самих соціальних програм. І оскільки всі користуються благами, що надаються «державою загального добробуту», кожний громадянин був готовий сплачувати відповідні його доходам податки з огляду на можливість користуватись цими благами. Така система не є перерозподільчою. Вона – на відміну від системи так званої адресної підтримки найбільш знедолених – є простою для реалізації у загальнонаціональному масштабі, не потребує додаткових бюрократичних структур і не практикує «позитивної дискримінації» незаможних. Окрім того, надаючи процвітаючим громадянам блага нарівні із бідними, «держава загального добробуту» прагне сформувати спільність інтересів між класами та різними за рівнем доходів соціальними групами [192, с.84].

Соціал-демократичний напрям вважає головною метою держави досягнення соціальної справедливості у суспільстві, «зняття нерівності», що виникає під час розподілу соціальних та економічних ресурсів. Відповідно до цього, держава гарантує певний рівень доходів та соціальних послуг незалежно від особистого трудового внеску. Потреби населення є підставою для визначення нижньої межі соціальних видатків. Витрати на соціальні послуги розглядаються як інвестиції у людський капітал, який є найвищою цінністю та умовою економічного зростання. Ця модель знімає з людини турботи про розв’язання власних соціальних проблем, виключаючи самореалізацію та боротьбу за існування. Їй властиві соціальна однорідність, зниження соціальної та економічної активності населення [134, с.6].

Як зазначали у своїй спільній програмній заяві «Шлях вперед для соціалдемократів Європи» глави урядів ФРН і Великобританії Г. Шрьодер і Т. Блер, у минулому сприяння соціальній справедливості часом плутали з вимогою рівності при розподілі. Внаслідок цього ігнорувалося і не стимулювалося значення власних зусиль і відповідальності, а соціальна демократія пов’язувалася не з творчим потенціалом, різноманітністю та видатними досягненнями, а з конформізмом і пересічністю. Шлях до соціальної справедливості був вимощений зростаючими державними видатками, незважаючи на результати чи вплив високого податкового тягаря на конкурентоздатність, зайнятість або приватні витрати [256, с.176-177].

Думка про те, що держава має усувати шкідливі збої ринкового механізму, надто часто призводила до непропорційного розширення управлінського апарату та бюрократії у рамках соціал-демократичної політики.

Цінності, важливі для усіх громадян, такі, як особисті досягнення та успіхи, дух підприємництва, особиста відповідальність і чуття колективізму, занадто часто ставились нижче за універсальне прагнення до забезпечення гарантій [256, с.177].

Викладені негативні тенденції у кінцевому підсумку позначилися на темпах економічного зростання у соціальних державах «інституціональної» моделі, а потім призвели до необхідності певної «лібералізації» ідей соціал-демократії. Це почало явно простежуватися вже з 70-х років ХХ століття, тобто з виникненням кризових явищ в економіці країн «скандинавської моделі». Але згаданий процес є проявом двосторонньої тенденції: адже й сучасний лібералізм зазнав значного впливу соціал-демократичної парадигми. Отже, можна констатувати деякий ступінь конвергенції двох найвпливовіших соціально-політичних течій сучасності. Частково це стосується і певного зближення «залишкової» (ліберальної) та «інституціональної» (соціал-демократичної) моделей соціальної держави в пошуку такої завжди бажаної «золотої середини».