Достатньо сказати, що держава у країнах із розвинутим сектором неурядових соціальних організацій несе лише близько 25 % загального обсягу соціальних витрат. Основні ж інвестиції у соціальну сферу надходять із «третього (некомерційного) сектора». За кордоном некомерційні організації є інструментом для залучення інвестицій у соціальну сферу за аналогією з діяльністю пайових фондів та інвестиційних банків із заохочення інвестицій у промисловий сектор. Країни, які найдалі просунулись у цьому напрямку, зокрема США, мають намір і в подальшому сприяти зростанню ролі та впливу неурядових організацій. Через них, а також органи місцевого самоврядування, передбачається розповсюджувати 40 % грошових коштів на соціальну підтримку. Це, на думку досвідчених американців, скорочує ланцюжок посередників між допомогою та тими, хто дійсно її потребує. Одночасно у людей розвивається громадянська активність і «прагнення допомагати самому собі» [102, с.15]. Крім цього, такий підхід зменшує бюрократизм, який критики соціальної держави небезпідставно вважають другим значним її недоліком.
У Франції діяльність благодійних організацій є найменш розвиненою порівняно з іншими країнами Заходу через правові обмеження. Щодо структури доходів, французький «третій сектор» має дві характерні риси, що відрізняють його від усіх інших: високий рівень урядової підтримки й одночасно незначний розмір надходжень із приватних джерел. 60 % всіх доходів припадає на державний сектор, ще майже 30 % складає плата за послуги, які надаються недержавними організаціями. Отже, приватні пожертви не наповнюють і 7 % бюджету «третього сектора». Це пов’язано з обмеженими можливостями фінансової підтримки неприбуткових організацій і традиційною непопулярністю благодійництва [154, с.55].
Цікавою є ситуація у сфері вищої освіти у Великобританії: держава надає навчальним закладам фінансову підтримку з метою забезпечення громадянам більшого доступу до освіти, але університети функціонують як приватні неприбуткові установи. Схожа ситуація має місце і в сфері соціальних послуг. «Третій сектор» Сполученого Королівства зберігає традиційно високий рівень приватної благодійної підтримки. Загалом вона становить 12 % загальних надходжень, а в таких сферах, як охорона здоров’я, соціальні послуги та охорона навколишнього середовища коливається між 25 і 40 %.
У «третьому секторі» Німеччини домінують шість великих «об’єднань безкоштовного соціального забезпечення». Це недержавні організації, утворені за релігійним чи класовим принципом або просто на основі спільних інтересів. Деякі з них виникли ще на початку ХХ століття, як, наприклад, Робітнича благодійна спілка (утворена в 1919 році). Крім цієї спілки, існують Німецька благодійна спілка «Каріта», Німецька паритетна благодійна спілка, Німецький червоний хрест, Благодійний центр євреїв Німеччини, Діаконічний фонд євангелістської церкви Німеччини. Разом вони становлять дві третини неприбуткового сектора, на них припадає майже 60 % всіх його операційних витрат. У сфері охорони здоров’я недержавні організації акумулюють 34 % усіх зайнятих, а у сфері соціальних послуг цей показник ще більший – 61 %. Багато в чому така ситуація є наслідком доктрини субсидіарності, яка зобов’язує державні органи в разі потреби звертатись до неприбуткових організацій: така доктрина є найбільш дієвою саме в цих сферах [154, с.55].
Британський вчений Р. Шуламіт зазначає, що у Західній Європі зміни в соціальній сфері відбуваються за напрямами:
1) проникнення ідей ринкової економіки у сферу соціальних служб;
2) розвитку волонтерського (недержавного) сектора, який бере на себе частину функцій, що їх раніше виконували безпосередньо державні служби;
3) залучення родичів до процесу догляду за тими, хто цього потребує, за умов відсутності достатньої соціальної підтримки;
4) впровадження госпрозрахункових принципів у систему надання соціальних послуг;
5) розукрупнення закладів соціальної сфери і наближення їх до споживачів послуг;
6) акцентування на задоволенні різноманітних індивідуальних потреб;
7) (загальна тенденція, яка ще не зовсім утвердилася) більше прислухатися до думки самих споживачів послуг та їхніх близьких;
8) формування через Європейський Союз єдиної соціальної політики, чутливішої до запитів різноманітних груп населення та різних регіонів, ніж політика більшості членів Союзу сьогодні [259, с.8].
У більшості східноєвропейських країн (Угорщина, Польща, Словаччина, Чехія, Болгарія та інш.) у наш час також спостерігається процес перерозподілу функцій соціального захисту населення між державою, місцевими органами влади, підприємствами, некомерційними та громадськими організаціями на правовій основі. Досвід цих держав свідчить, що відмова від організації системи допомоги бідним в основному на загальнодержавному рівні та передача її на місця сприяють оптимізації перерозподілу суспільних коштів, виділених на цілі соціального захисту, надають системі соціальної підтримки необхідної адресності, дозволяють підняти рівень матеріальної допомоги тим, хто її дійсно потребує [60, с.103]. Тобто йдеться про тенденцію до муніципалізації соціальної політики, що, на наш погляд, концептуально відповідає принципу субсидіарності. У нашому випадку останній можна трактувати як недоцільність виконання вищими інституціями (центральною владою) тих функцій у царині соціального захисту, з якими успішно можуть упоратися нижчі (місцева влада) інстанції. Особа повинна отримувати необхідну соціальну підтримку в тому середовищі, де вона живе, працює і де легко перевірити і визначити її можливості та потреби.
Для України, як і для інших країн СНД, пріоритетним і дуже складним є завдання розширення кола суб’єктів соціальної політики, оскільки на території колишнього СРСР були майже повністю відсутні всі основні елементи недержавної соціальної інфраструктури. Важливим кроком у цьому напрямку може стати прискорення прийняття Верховною Радою України законів «Про державну соціальну допомогу», «Про діяльність неприбуткових організацій» та інших нормативно-правових актів, де буде передбачено прозорий механізм регулювання надання соціальних послуг недержавними організаціями. А поки що, як зауважує О. Лавринович, недержавні неприбуткові громадські організації в Україні тільки-но намагаються привернути до себе увагу законодавчої та виконавчої влад, оскільки перебувають у повній законодавчій блокаді й неспроможні самодостатньо розвиватися. Сьогодні ці інституції суспільної ініціативи не відіграють істотної ролі у формуванні громадянського суспільства в Україні, хоча мали і повинні були б брати активнішу участь у встановленні плюралістичних відносин [100, с.4].
В Україні розвиток недержавних організацій пов’язується з такими чинниками:
- криза тоталітарної держави та універсальної системи соціального захисту;
- зростання недовіри до існуючих державних інституцій та закладів;
- неспроможність виконання державою узятих на себе зобов’язань у сфері соціального захисту;
- прагнення людей реалізувати свої інтереси та задовольнити наявні потреби;
- пошук інших людей, котрі мають аналогічні проблеми [197, с.70].
Ведучи мову про сучасні тенденції у діяльності соціальної держави у гуманітарній сфері, не можна не згадати і про таке глобальне явище, як «комерціалізація» держави. Цей процес розвивається у трьох напрямках. Перший – це включення приватного бізнесу у системи охорони здоров’я, освіти та соціального страхування, внаслідок чого «держава благоденства», або соціальна держава, втрачає свій суто етатистський характер і набуває у певному розумінні змішаної, державно-приватної форми («Welfare mix»). Другий, не менш важливий напрямок комерціалізації – передача у відання приватного бізнесу низки державних агентств і навіть окремих відомств. Нарешті, третім вектором комерціалізації держави, особливо у країнах Заходу, стало використання методів корпоративного менеджменту державними службами. А вже наслідком цього слід вважати дуже інтенсивне проникнення управлінського персоналу приватних корпорацій в адміністративні структури держави. Такого роду менеджералізм означає, що уряд починає функціонувати подібно до приватного сектора [160, с.138].
Відхід від домінуючої ролі державного сектора в сфері обов’язкового соціального забезпечення, безумовно, може дозволити застрахованим особам до певної міри виробити свої вимоги стосовно соціального захисту відповідно до свого власного розуміння особистих потреб. Більш того, конкуренція між різними компаніями на ринку послуг у галузі соціального захисту може привести до створення більш ефективної системи при нижчих затратах, оскільки обидві сторони процесу, попиту і пропозиції, могли б прагнути до оптимального рішення як в економічному, так і в соціальному аспектах. Однак той факт, що сфера соціального захисту стає більш відкритою для ринкових механізмів, викликає, разом із тим, певні побоювання. Особливо вони стосуються відповідальності держави за функціонування системи, а також з’ясування того, чи буде соціальний захист, здійснюваний таким чином, надійним та ефективним з точки зору як гарантій, які він надає найбільш незахищеним групам населення, так і заміни доходу чи компенсації витрат [103, с.27].