Ці завдання визначають не тільки соціальну відповідальність держави і суспільства стосовно своїх членів і, таким чином, відповідальність за соціальне забезпечення та задоволення соціальних потреб, але й соціальну відповідальність членів суспільства як один щодо одного, так і щодо усієї спільноти, а саме: обов’язок захисту, сприяння соціальному забезпеченню, відповідальність за колективну взаємодопомогу, виконання зобов’язань, що випливають із права власності, а також із завдань та діяльності держави, які роблять її здатною виконувати такі соціальні завдання [243, с.111].
Для виконання цих завдань держава має проводити активну соціальну політику, проте не допускати перетворення суспільства, за висловом Г. Габіша, у «суспільство отримувачів допомоги» [35, с.171], в якому за наявності соціальних гарантій та субсидій буде ліпше отримувати допомогу, ніж працювати.
Як справедливо підкреслює вітчизняний дослідник В.М. Селіванов, «держава не повинна виконувати так називані патерналістські функції, як це, наприклад, було за часи радянської організації державної влади, жорстко детермінувати поведінку людини у соціальній сфері, набір послуг у соціальній сфері, який може або навіть повинен отримати громадянин» [195, с.270].
Соціальна держава може бути визначена в своєму конкретному та загальному значенні як держава, котра передовсім зобов’язана сприяти самостійності та відповідальності кожного індивіда за свої дії і , крім того, надавати соціальну допомогу тим громадянам, які не з власної вини не можуть визначати або нести відповідальність за власний добробут [238, с.56].
Таке розуміння соціальної держави деякими ученими [13, с.16-17; 47, с.4; 157, с.37; 254, с.3] відображає їхню прихильність до ліберальної моделі соціальної політики, яка припускає надання можливостей для розв’язання індивідуальних проблем самому громадянинові, а держава лише формує для цього умови й покладає на себе ті функції, які не може виконати власними силами особа або сім’я. Метою соціальної політики за такого підходу є забезпечення рівності можливостей, надання рівних шансів усім у досягенні того соціального статусу, який відповідає кожній особистості [134, с.5-6].
Класичний ліберальний підхід до гарантій прав і свобод людини та громадянина розрахований на потенційно сильну, життєздатну людину. Усі зовнішні засоби, які обумовлюють гарантованість прав і свобод людини, постають виключно інструментом сильної людини у досягненні гарантованості своїх прав і не є засобом компенсації нерівності слабкої людини із сильною та формування гарантій прав і свобод людини, що не залежать від діяльності людини й існують незалежно від неї [53, с.45-46].
Сучасний же лібералізм, специфіку котрого зазвичай вбачають у яскравовираженій соціальній складовій, у зміні точки зору на роль і функції держави в захисті й забезпеченні прав громадян, визнає необхідність державної підтримки тих, хто опинився у складній ситуації, визнає відповідальність суспільства і держави за забезпечення всім гідного людини рівня життя, але вважає таку відповідальність лише вторинною. Первинною ж є особиста відповідальність людини за своє матеріальне становище, в тому числі пов’язана із страхуванням від різних чинників ризику.
Свого часу ця думка надзвичайно чітко була сформульована архітектором «німецького дива» Л. Ерхардом. «Соціальна забезпеченість, - писав він, - безперечно, є благо, і вона у вищій мірі є бажаною, але вона повинна бути заснована, передусім, на власній енергії кожного, на власних досягненнях, на власних прагненнях кожного окремо. Соціальне забезпечення не означає соціального страхування для усіх, воно не означає перенесення індивідуальної відповідальності людини на колектив. Спочатку повинна бути особиста відповідальність, і лише тоді, коли однієї цієї відповідальності виявляється замало або вона є безрезультатною, вступають у силу зобов’язання держави або суспільства щодо особи» [262, с.244].
У контексті викладеного не можна не згадати відому енцикліку папи Пія ХІ «Quadragesimo anno» («На сороковому році», 1931 р.), в якій отримав класичне визначення принцип субсидіарності (від лат. subsidium – «допомога», «підтримка»): «Суспільство не має права позбавити людину й перейняти на себе те, що вона здатна зробити за власною ініціативою, своїми зусиллями; несправедливо також переводити на більші й вищі спільності те, що можуть виконувати, здійснювати малі й супідрядні громадські об’єднання; це завдає шкоди і збитків суспільному порядку. Будь-яка суспільна діяльність є не тільки в очах людей, але й за своєю сутністю субсидіарною: вона має підтримувати членів соціуму й не може руйнувати або ж поглинати їх особистість» [106, с.149].
Цей принцип католицької соціальної доктрини повинен був сприяти досягненню «золотої середини», що гарантує найбільш справедливий суспільний устрій, рівновагу між свободою та рівністю. Він допомагає збалансувати відповідальність, що лежить на окремих особах і групах людей, з обов’язком діяти для спільного блага, що лежить на державі. Згідно з принципом субсидіарності, окремі люди, приватні фірми, профспілки, інші проміжні інституції й організації несуть основну відповідальність за дотримання соціальних та економічних прав. Проблему бідності не буде вирішено державними органами; державна бюрократія не повинна узурповувати функції, які законно належать індивідуальним особам і проміжним інституціям. Згідно з принципом субсидіарності, роль держави полягає в координації зусиль і виробленні державної політики, що спрямовані на економічний розвиток, у створенні умов, сприятливих для повної зайнятості, а також у тому, щоб у разі необхідності діяти як роботодавець [260, с.321].
Вітчизняна дослідниця соціальної доктрини католицької церкви С. Ладивірова розрізняє дві сторони принципу субсидіарності – позитивну й негативну [101, с.15]. Суть першої полягає в тому, що постійно вимагаючи розвитку сил суб’єкта, упорядковуючи стосунки між окремим та цілим, цей принцип ставить перед останнім важливе завдання: суспільне ціле має сприяти самодіяльності кожного індивіда, колективу, об’єднання й гарантувати її вжиттям відповідних заходів. Суть негативної сторони криється в тому, що перед цілим ставиться вимога обмежувати свою діяльність тими завданнями, з якими окрема людина неспроможна справитися власними силами. Ця сторона принципу субсидіарності ґрунтується на вірно зрозумілій, тобто спрямованій на заохочення самодіяльності людини, допомозі і своїм практичним значенням націлена як проти індивідуалізму, так і проти владарювання колективу.
Отже, у найзагальнішому вигляді принцип субсидіарності можна розуміти як заборону і недоцільність надмірної соціальної опіки держави над людиною при вирішенні проблем, з якими особа взмозі дати собі раду самостійно. У цьому сенсі католицька доктрина головним завданням соціальної держави вважає гармонійний розвиток соціально відповідальної особи, піклування про її свободу та гідність.
Розглядаючи перший «блок» завдань соціальної держави, стикаємось із питанням: чи може людина володіти громадянською самостійністю, щоб, за словами видатного німецького філософа І. Канта, бути зобов’язаною своїм існуванням та утриманням не свавіллю когось іншого у складі народу, а своїм власним правам і силам як члена спільноти [80, с.235], при адміністративнокомандному методі ведення господарства, при відсутності права приватної власності на засоби виробництва, без ринкових засад в економіці? Безумовно, що ні.
«Приватна власність або певне володіння матеріальними благами забезпечують кожному абсолютно необхідний простір для особистої та сімейної незалежності і повинні розглядатися як продовження людської свободи…, - цитує папа Іван-Павло ІІ у своїй енцикліці Centesimus annus («Сотий рік», 1991 р.) Душпастирську Конституцію Другого Ватиканського Собору (1965 р.). — За своєю природою приватна власність має соціальний характер, який ґрунтується на законі загального призначення благ» [78, с.139-140].
«Справді, людина, позбавлена всього того, що вона може назвати «своїм», а також можливостей заробляти на життя з власної ініціативи, стає залежною від суспільного механізму і від тих, хто його контролює, що надмірно ускладнює визначення нею своєї власної гідності й перешкоджає створенню автентичної людської спільноти.
Навпаки, із християнської концепції особистості обов’язково випливає справедливе бачення суспільства. Згідно з Rerum novarum і усім соціальним Вченням Церкви, суспільний вимір людини не вичерпується Державою, а реалізується у різних посередницьких групах, починаючи від родини і аж до економічних, громадських, політичних і культурних груп, які, виходячи із самої природи людини, мають – неодмінно у рамках загального добра – власну самостійність. Я назвав це «суб’єктивністю» суспільства, яка поряд із суб’єктивністю індивіда була анульована «реальним соціалізмом», — зазначає Іван-Павло ІІ [78, с.118-119].
Сумний приклад СРСР та інших країн так званого «соціалістичного табору» наочно довів, що альтернативи ринку немає. Проте при спробах надати останньому повну свободу слід мати на увазі, що ринок, за образним порівнянням американського соціолога А. Етціоні, подібний до розщеплення атомного ядра, яке у певному дозуванні може бути корисним людству, але може стати і руйнуючою силою [263, с.145].
Досвід капіталістичних країн свідчить, що ринковій економіці властиві свої, теж доволі непривабливі, негативні риси.
До них , на думку П.М. Рабіновича зокрема, належать:
- істотна непередбачуваність конкретних економічних наслідків функціонування цих відносин щодо окремої людини чи організації;