Засобом гарантування прав і охорони особистості в державі є право. Саме тому воно є великою суспільною цінністю. А втіленням ідеалів свободи і справедливості, є правова держава.
Розділ II. Правова держава – втілення ідеалів свободи і справедливості
2.1 Формування теоретичних основ правової держави
Правова держава як теоретична концепція і практика має тривалу історію. Уже в стародавні часи починаються пошуки принципів, форм і конструкцій для встановлення належних взаємозв’язків, взаємозалежностей і узгодженої взаємодії права і влади. У процесі розвитку уявлень, що поглиблювалися, про право і державу досить рано сформувалася ідея про розумність і справедливість такої політичної форми суспільного життя людей. Цілий ряд положень, значимих для подальших уявлень про правову державу, було розроблено вже античними авторами. У їхньому числі положення про владу закону як поєднання сили і права (Аристотель та інші); про розрізнення правильних і неправильних форм правління, про змішане правління і про роль права в типології державних форм (Сократ, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон); про співвідношення природного права і права, що випливає з волі людини (Демокріт, софісти й ін.); про рівність людей за природним правом (деякі софісти, римськи юристи); про право як мірило справедливості й норму регулювання політичного спілкування (Аристотель); про державу (республіку), як „справу народу”, як правове спілкування і „загальний правопорядок” (Цицерон); про сфери приватного і публічного права; про вільного індивіда як юридично особу, суб’єкт права (римські юристи). В епоху занепаду феодалізму ідеї правової державності з позицій історизму виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавелі і Ж.Боден. У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції правової держави значний внесок зробили філософи-мислителі і просвітителі Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ш.Л. Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбах, Т. Джефферсон і багато інших.[6, С.56]
Засновником концепції правової держави вважається великий німецький філософ Еммануїл Кант. А термін „правова держава” вперше з’явився у працях німецьких юристів першої третини XIX ст. Карла Вількера, Роберта фон Моля, Карла фон Роттека.
Значний внесок у розроблення ідеї правової держави внесли також українські вчені Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Максим Ковалевський, Богдан Кістяковский, Сьанілав Дністрянський, Микола Палієнко, Олександр Малицький, В’ячеслав Липинський та інш.
Найближче до розуміння суті правової держави підійшов ще в XIX ст. видатний український мислитель М. Драгоманов, який вважав, що „не народи існують для держав, а держави для народів”.[4, С.65]
Найвищу цінність у суспільстві, на думку М. Драгоманова, має особистість.
Суспільний ідеал для мислителя – громадівський соціалізм, заснований на широкому самоврядуванні та федералізмі. М.Драгоманов також розробляв ідеї перетворення європейських держав на федералістичне об’єднання, до якого мала б увійти як повноправний партнер Україна.
Відомий правознавець Б.Кістяківський наголошував на тому, що правова держава неможлива без народного представництва та поваги до прав людини.
Його ідейна спадщина є цінною завдяки активному обстоюванню конституційно-демократичних позицій, пропаганді та усвідомленню творчої спадщини М. Драгоманова, глибокому аналізові витоків, причин і форм прояву кризи сучасної йому правосвідомості. Обґрунтовуючи цінність людської особистості, Б.Кістяківський прийшов до ідеї про необхідність створення соціалістичної правової держави. Однак його концепція соціалізму мала, швидше, етичний характер і зовсім не була схожою на марксистський соціалізм.
А от український філософ В.Липинський обґрунтував ідею обмеженої законами правової монархії (гетьманату) з суворо проведеним поділом державної влади.
Провідні цінності його філософії – держава і нація. „Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі нацією не схочемо бути”, - таким було кредо мислителя. Ідеал майбутньої Української держави В.Липинський вбачав у незалежній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою владою гетьмана – монархії англійського взірця. Основною умовою реалізації ідеї української державності є, за В.Липинським, єдність – релігійна, регіональна, політична, організаційна. Досягнення її можливе на основі плекання територіального патріотизму – єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної, соціально-класової ознак, та в залученні до творення Української держави не лише народних мас, а й еліти.[4, С.66]
Праці цих та інших згаданих мислителів, як і праці сучасних учених, є важливою складовою вчення про правову державу.
2.2 Погляди сучасних дослідників держави і права на проблему правової держави
Останніми роками в руслі реформаторських процесів відбулися серйозні в наукових поглядах на державу і право.
Концептуальні положення і шляхи формування правової держави викладаються в працях сьогоднішніх дослідників права і держави: С.С. Алексєєва, В.М. Хропанюка, В.М. Кудрявцева й інш.
Правова держава – це форма організації та діяльності державної влади, що будується на відносинах з індивідами і різноманітними об’єднаннями на основі норм права.[7, С.44]
Економічною основою правової держави є виробничі відносини, що базуються на багатоукладності, на різноманітних формах власності (державна, колективна, орендна, приватна, акціонерна, кооперативна та ін.) як рівноправних і однаковою мірою захищених юридично. У правовій державі власником повинен бути виробник і споживач матеріальних благ. Правові засади державності реалізуються тільки за наявності свободи і самостійності власності, що забезпечує право.
Соціальну основу правової держави становить саморегулююче громадянське суспільство, що об’єднує вільних громадян. У центрі уваги стоїть людина, її права, свободи й інтереси. Правова держава – це водночас і соціальна держава.[8, С.17]
Моральна основа правової держави полягає в загальнолюдських принципах гуманізму, справедливості, рівності й свободи, її честі й гідності. Правова держава відрізняється від неправової якістю законів: вони повинні бути гуманними, закріплювати невід’ємні права кожної людини, справедливими. Правова держава – це суверенна держава, що втілює суверенітет народу, націй і народностей, які населяють її територію.
Політична природа держави найбільш чітко виявляється в її суверенітеті. Суверенність держави виражається в тому, що їй належить право офіційно представляти все суспільство в цілому, видавати закони й інші нормативні акти, обов’язкові до виконання всіма членами цього суспільства, і, нарешті, вершити правосуддя.
2.3 Основні ознаки правової держави
Для правової держави характерне верховенство закону у всіх сферах суспільного життя. У правовій державі жоден державний орган, посадова особа, колектив або громадська організація, жодна людина не можуть посягати на закон. За його порушення вони несуть сувору юридичну відповідальність.
Коли ми ведемо мову про верховенство закону як нормативно-правового акта, що наділений вищою юридичною чинністю, то маємо на увазі, що всі підзаконні акти повинні строго відповідати йому, а посадові особи не можуть ухилятися від його виконання і тим більше порушувати його. Також неприпустимо „збагачувати” закон підзаконними актами, вкладати в його зміст те, що не було передбачено законодавцем. Крім того, усі рядові громадяни повинні керуватися законами, а отже, мають бути поінформовані про його зміст.
Правова держава передбачає також правову стійкість Конституції. Неприпустимі її постійна зміна, доповнення і відновлення, бо в такому разі вона перестає бути Основним Законом держави, що має довгостроковий характер. Якщо конституція виражає державну волю суспільства, то її зміна, відновлення повинні здійснюватися відповідно до неї, а не силою.
Зміцнення законності залишається найактуальнішим завданням, тому що це – головна категорія правової держави.
Конституція України 1996 р. – юридична база всього законодавства, у якій закріплені основи економічної, соціальної і політичної організації суспільства, установлюється механізм державної влади й управління, основні права й обов’язки громадян. Звідси і значення Конституції як Основного Закону держави. Необхідно максимально намагатися, щоб Конституція посідала реальне місце в правовій системі, мала практичну цінність. Конституція закріплює основні положення всіх сторін державного і громадського життя, тому для практичної реалізації її норм, як правило, необхідні додаткові законодавчі акти, що деталізують конституційні положення такою мірою, якою це необхідно для їхнього втілення в життя. Однак у найважливіших питаннях і сама Конституція повинна бути в достатній мірі конкретною, щоб виступати джерелом норм прямої дії, обов’язкових для державних органів, посадових осіб. До таких норм, належать ті, котрі закріплюють основні права, свободи й обов’язки громадян, реальність яких не повинна пов’язуватися з наявністю або відсутністю спеціального акта, що стосується механізму реалізації зазначеної групи конституційних норм. Ретельний підхід до розробки законодавчих актів, з одного боку, і готовність внести в них необхідні виправлення і поправки, викликані реальною життєвою практикою, з іншого, являють собою ті правила, якими повинен керуватися законодавець. Законодавчі акти, навіть, що стосуються найважливіших сторін державного і громадського життя, часто не відповідають вимогам нормативності й гарантованості. За таких умов ці акти не стають реальними регуляторами суспільних відносин, не дають значного соціального ефекту, незважаючи на всі заклики і навіть боротьбу за дотримання й застосування таких актів. Необхідно досягти високої якості законодавства, а також установити механізм самореалізації правових норм, що будуть сприяти становленню правової держави.