Конкретно-історичний досвід становлення і розвитку правової державності визначається соціально-економічними і політичними умовами, рівнем суспільної правосвідомості, суб’єктивними факторами, національними й історичними традиціями. Однією із таких умов є існування єдиного правового простору в межах держави. Учені - юристи, що займаються розробкою проблем правової держави і пов’язують формування її основ, насамперед із реалізацією принципу верховенства закону як основної загальнодемократичної цінності, приділити увагу поняттю правового закону, необхідності надання законам у тому числі й Конституції, прямої дії, упорядкування відомчої і локальної нормотворчості, створення правових механізмів, що забезпечують повну відповідність їх закону. Але реалізація цих ідей можлива лише за наявності єдиного правового простору як визначальної умови становлення правової державності.
У сучасній демократичній державі ефективність правового простору, у якому пріоритетне значення має принцип верховенства законів, що прийнятні від імені народу і виражають його суверенну волю, над усіма чинними в країні нормативними актами. Підзаконні акти, включно з відомчими розпорядженнями, наказами, інструкціями, підлягають конституційному контролю. Це означає, що їх можна опротестувати, оскаржити й анулювати у зв’язку з порушенням законності або, навпаки, після відповідної процедури вони можуть бути підтверджені як такі, що відповідають Конституції й іншим законам.
Ідея єдиного правового простору стає національною. У країнах Західної Європи концепція правового простору поряд із концепцією європейського економічного простору набуває все більшого визнання і виражається в боротьбі з тероризмом, у захисті прав людини, у праві захисту, у відносинах між правоохоронними органами.
У правовій державі існують визначені гарантії законності, що забезпечують дотримання і виконання закону. Це соціально-економічні, політичні, юридичні і міжнародні гарантії. Політичні гарантії законності – це насамперед демократизм суспільного і державного ладу України, політичний та ідеологічний плюралізм, активна участь громадян в управлінні справами держави. Соціально-економічні гарантії законності – розмаїття форм власності, створення необхідних умов для їхнього розвитку, забезпечення їм рівного захисту, вільне підприємництво, право громадян розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці, справедливі умови найму, звільнення, оплати й охорони праці і т. ін.
До юридичних гарантій належать такі: нормативна урегульованість законами або підзаконними актами всіх суспільних відносин, що потребують правового закріплення, ефективна діяльність спеціальних органів, що контролюють дотримання законів, а також правоохоронних органів, притягнення до юридичної відповідальності посадових осіб, що зазіхають на права і свободи громадян. До міжнародних гарантій належать: діяльність міжнародних організацій, спеціалізованих органів ООН із контролю за дотриманням прав людини в різноманітних країнах, інспекційні поїздки їхніх представників у регіоні, де порушується законодавство, що закріплює права і свободи громадян, право громадян звертатися в міжнародні органи за захистом своїх порушених прав.
Законність і правова держава – категорії багато в чому тотожні, але в них дещо ріні акценти. Законність вимагає безумовного дотримання законодавства всіма суб’єктами правової сфери, тоді як правова держава пред’являє подібну вимогу до державних структур, що виконують функції публічної влади. Тому реалізація режиму правової держави означає торжество закону, насамперед у діяльності владних структур – державних органів влади, управління, суду і прокуратури, а також їхніх посадових осіб. У результаті законність і правова держава ведуть до перетворення закону в самостійну, об’єктивну силу, життєдіяльність якої не залежить від ставлення до неї.
Реальність прав особистості, забезпечення її вільного розвитку. Верховенство закону передбачає не лише пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта щодо підзаконних актів, а й широкий спектр прав і свобод, закріплений за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більше того, вона зобов’язана послідовно і неухильно забезпечувати реалізацію цих прав і захищати їх. У зв’язку з цим принципового значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її вирішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.
Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивий правовій державі, подано в міжнародних актах. Це насамперед Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняти на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1996 р.[3, С.75]
Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах, закріплений і гарантований конституціями правових держав.
Особливого значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція невинності означає: справді демократична держава визнає, що всі питання, пов’язані з винністю або невинністю громадян у скоєні того чи іншого злочину, слід вирішувати тільки в судовому порядку. Більше того, європейська і світова практика припускають, що при розгляді кримінальних справ, за якими може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі вимагати, щоб його судив суд присяжних.
Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята ООН у 1948 р., складається з 30 статей. Уній проголошується, що „всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю і правами. Вони наділені розумом і совістю й повинні надходити у відношенні один до одного в дусі братерства”. Далі в ній зазначається про неприпустимість жорстокої поведінки і покарання, що принижують людську гідність. У статі 6 Декларації визнається право кожної людини на визнання її правосуб’єктності, тобто надання людині можливості мати права і виконувати обов’язки, передбачені законодавством.[2, С.125]
Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий свавільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і неупереджений суд.
У декларації також зазначається про неприпустимість свавільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканність їхнього житла, таємницю кореспонденції і т. ін.
Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані й шануватися всіма державами (свобода думки, совісті й релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захисту в інших країнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок і т. ін.)
Політичний та ідеологічний плюралізм - характерна ознака правової держави. Без такого плюралізму вона просто немислима. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили в особі своїх політичних організацій ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій. Політичний і ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму суспільства, дозволяє кожному його членові самому вирішувати питання про свою прихильність до тієї або іншої політичної організації чи ідеологічну упередженість. З огляду на це держава не повинна нав’язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї чи іншої політичної організації.
Усі права і свободи, перелічені в Декларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягається насамперед прийняттям і втіленням у життя різноманітних законодавчих актів, що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також слід назвати Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Конвенцію про права дитини.
У низці раніше названих особливостей права сучасного цивілізованого суспільства слід виділити те, що права і свободи людини не лише все більше стають предметом судового захисту. Можливе й оскарження державних актів
У міжнародних органах правосуддя у випадках, якщо, на думку заявника, обмежуються права людини.[9, С. 53]
У реальному житті скрізь порушуються права і свободи громадян (і не тільки в нашій країні, а й у всьому світі), що виражається в порушенні міжнародних актів, які стосуються прав народів, порушення правової рівності громадян, використанні прав і свобод з антиконституційною метою екстремістськими силами, елементарному невиконанні законів.
Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав і свобод людини: це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації, злочини апартеїду, злочини екоциду, військові злочини, а також злочини проти людства.
Взаємна відповідальність держави й особистості. Взаємна відповідальність особистості й держави – невід’ємна ознака правової держави. У недемократичній державі визнається тільки відповідальність громадянина перед державою. Вона ніби дарує йому права та свободи і визначає його статус. У правовій же державі, навпаки, робиться акцент на відповідальності державних органів і посадових осіб перед громадянами в разі зазіхання на їхні права і свободи. Ця відповідальність стає реальною тільки за наявності відповідних нормативно-правових актів, що закріплюють процедуру залучення до неї посадових осіб, винних у порушенні прав і свобод громадян, і передбачають жорсткі санкції за це.