1. Теоретичні основи і об’єктивні передумови виникнення соціального партнерства
Соціальне партнерство – це особлива система відносин, виникаючих між найманими робітниками і роботодавцями за посередницькою роллю держави, погодженню економічних інтересів в соціально-трудовій сфері і врегулюванню соціально-трудових конфліктів. Систему соціального партнерства називають «трипартизмом»; так як в регулюванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони: організації, які представляють інтереси найманих робітників; об’єднання роботодавців і держава.
Теоретичні основи соціального партнерства розроблялися багатьма вченими. В основу їх поглядів покладені взаємовідносини між основними класами суспільних систем. У антагоністичному суспільстві ці відносини носили антагоністичний, протилежний характер. У науковій літературі розглядається два шляхи вирішення соціальних конфліктів: по-перше, знищення приватної власності на засоби виробництва і державне управління підприємствами; по-друге, погодження інтересів власників і найманих робітників.
Представники марксистської школи стверджують, що між капіталістами і робітниками існують непримиренні інтереси і розрішити їх можна революційним шляхом, шляхом зміни суспільного ладу.
В роботах авторів таких політичних орієнтацій як соціалісти, ліберали та інші стверджується про можливість погодження класових інтересів.
У розвиток ідеї і практику суспільного партнерства внесли вклад представники класичної школи економічної науки Ш. Фур’є (1772–1837 рр.), А. Сен-Сімон (1760–1825 рр.), Р. Оуен (1771–1858 рр.). Так, Ш. Фур’є писав про необхідність конструктивного співробітництва між трудом і капіталом.
Джон Стюарт Міль (1806–1873 рр.) відмітив, що Відносини між хазяїнами і працівниками будуть поступово витіснятися відносинами партнерства в одній з двох форм: в деяких випадках виникне об’єднання працівників з капіталістами, в других… об’єднання працівників між собою.
Проблемами співробітництва між трудом і капіталом займався відомий економіст А. Маршал (1842–1924 рр.). Він писав, що «співробітництво між капіталом і трудом также обов’язкове, як і співробітництво між прядильщиками і ткачами».
Суттєвий вклад в теорію і практику соціального партнерства внесений німецькими економістами Вільгельмом Репке (1899–1966 рр.), Альфредом Мюллером-Армаком (1901–1978 рр.) і Людвігом Ерхардом (1897–1977 рр.). Вони розробили концепцію соціального ринкового господарства, яка базується на поєднанні конкуренції, економічної свободи підприємств і активної політики держави в перерозподілі доходів і організації соціальної сфери.
У 1919 році була створена Міжнародна організація праці (МОП). Вона створена з метою встановлення і збереження соціального миру і регулювання соціально-трудових відносин, захисту прав людини.
МОП – організація з трьохстороннім представництвом. Кожна країна представлена урядом, працівниками і підприємцями. За роки свого існування МОП накопичила практичний досвід розвитку переговорного процесу і регулювання виникаючих соціально-трудових проблем і конфліктів на основі трьохсторонніх переговорів і угод.
МОП внесла великий теоретичний вклад в розробку питання соціального партнерства. Її розробки викладені в основних документах: деклараціях, конвенціях і рекомендаціях.
МОП розробила принципи цивілізованих відносин між партнерами. Найважливішими з них є:
свобода слова та свобода об’єднання – необхідна умова постійного прогресу;
злиденність в будь-якому місці – загроза для загального добробуту;
загальний і міцний мир може бути лише на основі соціальної справедливості;
ненадання в який-небудь країні працівникам людських умов праці є перешкодою для інших країн, які бажають поліпшити становище трудящих;
всі люди, незалежно від раси, віросповідання й статі, мають право на матеріальне благополуччя і духовний розвиток в умовах свободи і демократії, сталості економіки і рівних можливостей.
МОП розробила 10 програмних задач, серед них:
повна зайнятість і підвищення життєвого рівня;
зайнятість працюючих на роботах, де вони можуть одержати задоволення і проявити свою майстерність;
гарантія навчання і переміщення працівників, включаючи міграцію;
можливість справедливого розподілу і оплати праці;
право на колективні переговори;
розширення систем спеціального забезпечення;
забезпечення охорони праці;
захист добробуту дітей і матерів;
забезпечення необхідного споживання та існування;
створення рівних можливостей в галузі загальної і професійної освіти.
МОП розробила біля двадцяти конвенцій і рекомендацій, які дали можливість багатьом країнам розробити свій механізм колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин. Серед них: Конвенція №98 (1949 р.) про права на організацію і ведення колективних переговорів; Рекомендація №92 (1951 р.) про добровільне примирення і арбітраж; Рекомендація №113 (1960 р.) про консультації у галузевому і національному масштабі, Конвенція МОП №144 і Рекомендація №152 (1976 р.) про тристоронні консультації, Конвенція №154 (1981 р.) і Рекомендація №163 (1981 р.) про колективні переговори та інші.
Таким чином, МОП розробляє теоретичні і практичні основи формування і регулювання соціально-трудових відносин на міжнародному рівні.
Як механізм договірної форми регулювання соціально-трудових відносин, система соціального партнерства виникає у розвинених країнах у 60–70-ті роки ХХ століття. Це було результатом тривалого економічного і соціально-політичного розвитку і стало можливим тому, що до цього часу склалися об’єктивні і суб’єктивні умови. Серед них: посилення концентрації і централізації капіталу і як слідство цього – змінювання форм організації праці і характеру взаємовідношень між найманими працівниками і роботодавцями в процесі виробництва; зріст згуртованості робітників і профспілкового руху; активна соціальна політика держав; розвиток демократичних процедур управління суспільством.
Склалися і конкретно-історичні умови до затвердження колективно-договірної форми регулювання соціально-трудових відносин. Це – економічні наслідки Першої і Другої світових війн, світова економічна криза 1929–1933 рр., «холодна війна» та посилення соціально-політичного антагонізму класів і соціальних груп після Другої світової війни на фоні успіхів радянської системи в області вирішення соціальних проблем. Усі ці фактори у сукупності і склали основу виникнення соціального партнерства.
Найбільш розвинута ця система у таких європейських країнах як Германія, Австрія, Швеція та інших. Менш розвинена вона у південно-європейських країнах, США, Японії. Система соціального партнерства не існує у слаборозвинених країнах. В Україні вона тільки формується.
2. Суб’єкти соціального партнерства
В умовах соціалістичної України регулювання соціально-трудових відносин здійснювала держава. Перехід до ринкової економіки привів до кардинальних змін у соціально-трудових відносинах, вони базуються на системі соціального партнерства.
Згідно із законодавством України соціальне партнерство – це система колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства у ході реалізації їх соціально – економічних прав і інтересів.
Правовою основою системи соціального партнерства є Конституція України, Декрет Кабінету Міністрів України «Про оплату праці», закони України «Про колективні договори і угоди», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організацію роботодавців», «Про порядок вирішення трудових спорів (конфліктів)», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», інші закони і нормативні правові акти, що регулюють трудові відношення, положення конвенцій і рекомендацій МОП».
Сторонами соціального партнерства виступають:
від імені працюючих – професійні спілки та їх об'єднання, інші організації найманих працівників, утворені ними відповідно до чинного законодавства;
від імені роботодавців – роботодавці, їх організації і об'єднання;
від імені держави – держава в особі виконавчих органів влади і органів місцевого самоврядування.
Суб’єктами (сторонами) соціального партнерства є: держава, профспілки і спілки роботодавців.
Об’єктами соціального партнерства є соціально-трудові відносини між його суб’єктами.
Держава, як правило, бере участь у соціальному партнерстві на національному, регіональному та галузевому рівнях. Вона виконує функції.
Держава є гарантом основних громадянських прав, вона організує, координує і регулює соціально-трудові відносини. Держава розроблює правові основи і організаційні форми соціального партнерства, правила і механізми взаємодії сторін, встановлює розміри і порядок визначення мінімальних соціально-трудових стандартів, встановлює юридичні рамки, що захищають права профспілок і трудящих і закладає організаційні основи колективних переговорів і вирішення трудових конфліктів.
Держава розробляє і проводить в життя соціальну, економічну та промислову політику в країні.
Держава виступає в ролі арбітра в разі виникнення трудових конфліктів унаслідок проведення переговорів і тлумачення положень угод і договорів. У багатьох країнах віддають перевагу розв'язанню трудових конфліктів через примирливі та арбітражні процедури під егідою третьої сторони.
Держава залишається крупним роботодавцем і її політика в соціально-трудових відносинах у державному секторі суттєво впливає на трудові відносини в цілому.
Державу, як суб’єкт соціального партнерства, представляють виконавчі органи влади (міністерства, відомства, регіональні органи).
Профспілки є однією з громадських організацій, які створюються трудящими для захисту своїх соціальних, економічних і професійних прав, для вираження інтересів найманих працівників, для боротьби за соціальну справедливість, з метою сприяння створенню для людини відповідних умов праці та життя. Профспілки є головним інститутом соціального захисту найманих робітників.