СПІВВІДНОШЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ТА ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В КОНТЕКСТІ ВИМІРІВ СВОБОДИ, ПРАВА І ВЛАСНОСТІ
Вступ
В роботі проаналізовані цивілізаційні аспекти взаємовпливу соціальної держави та інформаційного суспільства. Основним результатом дослідження є світоглядне осмислення загальної європейської тенденції синтезу інноваційних підходів з традиціями держави добробуту. В сучасних умовах перетину теоретичної рефлексії та соціально-історичної практики пропонується пріоритетний для Європи та України напрямок розвитку: вдосконалення інституту держави через зміцнення його впливу у сфері дотримання суспільної свободи, права та раціонального використання власності
Проблема співвідношення європейської версії інформаційного суспільства та соціальної держави в останні два десятиліття ХХ століття набула особливої актуальності. Йдеться про загальну європейську тенденцію становлення інформаційного суспільства, пов’язану з тим, що в процесі переходу від індустріального до інформаційного суспільства ставиться під сумнів весь попередній звичний спосіб буття, відбувається трансформація культури та певною мірою втрачаються попередні форми ідентичності. Соціальні трансформації, які мали місце у 80-90-х роках, супроводжувались новими формами розвитку капіталу, який стає географічно мобільним, гнучким у своїй поведінці на ринку праці. Економічні практики сучасного світу поступово почали переходити через контрольовані кордони європейських націй-держав. У політичній сфері глобальні зміни супроводжувались кризою електоральних інститутів і зростанням публічної та неінституціональної активності громадян. Системна криза європейського інституту держави загального добробуту (welfarestate) в 90-х роках обумовлювалась пошуками нових демократичних форм соціальності і спробою повернення до філософії суб’єкта в інтерпретації раннього модерну. Йдеться про те, що на межі 80-90-х, як і колись наприкінці 60-х років, посилилось суспільне намагання звільнити суб’єкта від системи заскорузлих практик організованого модерну, в межах яких індивідам задля загального блага належало відмовитися від значної частини особистої та громадянської свободи, виконувати підзвітну роль пасивного виконавця, клієнта бюрократії соціальної держави. У контексті переосмислення класичних параметрів соціальної держави та їх суспільної критики для європейської еліти та широкої громадськості стає все більш зрозумілим недоцільність втілення в сучасних умовах не тільки адміністративних практик бюрократичної держави, але й класичних ліберальних ідей з їх базовою суперечністю між принциповою універсальністю ліберальної ідеології та перманентною виключеністю з практичного життя значної частини населення, передусім жінок та представників робітничого класу. Саме тому, уникаючи проблем раннього лібералізму, сучасне громадянське суспільство в європейських країнах, через розгалужену мережу автономних асоціацій, намагається залучити широке коло осіб до різноманітних форм публічності, створюючи цивілізований простір солідарності та суспільної участі широких верств населення.
Різноманітні європейські спільноти, особливо в контексті революцій у Східній Європі, все більше акцентують увагу на засадничих принципах громадянського суспільства - справедливості, солідарності, колективній відповідальності, які стали справжньою основою європейської комунікативної свободи. Ці принципи суперечать тоталітарним формам суспільної ієрархії та примусу. Гуманістичні імперативи відкидають усі форми вертикальної підлеглості, надаючи можливості для утвердження центральної особи в новому інформаційному суспільстві - вільного від адміністративного тиску професіонала. Він надає соціальні послуги - медичне обслуговування, освіту, відпочинок, а також забезпечує соціально-культурні потреби, які важливі для суспільства. Класи та групи поступаються місцем індивіду, як власнику та користувачу знання. Утверджується новий спосіб організації суспільства, який намагається поєднати технологічні інновації та економічний динамізм сучасної доби зі здобутками європейської традиції держави добробуту та збереженням національної ідентичності кожного народу.
У західній теоретичній рефлексії існує досить розлога традиція дослідження різноманітних вимірів соціальної держави. Висвітленню цієї проблеми присвячені наукові праці багатьох іноземних дослідників. Проте переважна більшість з них осмислює історичні, політичні та соціологічні виміри соціальної держави. Соціально-філософський вимір, що пов’язаний з аналізом взаємовпливу соціальної держави та інформаційного суспільства у контексті вимірів свободи, права та власності, висвітлений значно вужче. Серед дослідників цього аспекту варто виділити Еспінга-Андерсона, М.Полана, С.Вейса, М.Кастельса, П.Химанен, П.Пірсона, Д.Келлі. В Україні дослідження цієї проблематики тільки починається. Можемо відзначити лише розвідки Т.Ящук та А.Карася, які не можуть бути достатніми, зважуючи на важливість даної проблеми.
Мета пропонованої роботі полягає в тому, щоб за допомогою філософських засобів простежити співвідношення соціальної держави та інформаційного суспільства. Важливо також у теоретичному і практичному ракурсі дослідити виміри свободи у сучасній соціальній державі та інформаційному суспільстві в європейському контексті дотримання (HumanRights) та прав власності. Отже, об’єктом розгляду є процес сучасного розвитку європейської соціальної держави у ракурсі органічного взаємозв’язку з європейськими вимірами інформаційного суспільства, громадянськими та соціальними свободами.
Сучасні виміри (Welfarestate) (в українській літературі частіше вживається поняття "соціальна держава") залишаються недостатньо дослідженими. До того ж існують певні сучасні стереотипи щодо наявності суцільної кризи цього інституту та його нездатності адаптуватись до сучасних вимог глобалізації та постіндустріального розвитку. Така критика має місце не тільки з боку адептів ліберального табору, але й з боку сучасних соціал-демократів та прибічників комунітаризму. Мова йде про ґрунтовну критику соціальної держави з боку широкого кола інтелектуалів від Р. Дворкина і М. Ноціка до Ю. Габермаса, М. Сандела та Дж. Макліна. Фокус критики відомих інтелектуалів націлений передусім на неможливості вирішити проблеми економічного зростання за допомогою охорони державою кейнсіанської системи регулювання від імперативів світового ринку та інвестиційної політики підприємств, які працюють на світовому рівні. Інший аспект критики європейських інтелектуалів зачіпає суто філософський вимір обмеження соціальною державою свободи репрезентантів громадянського суспільства. На їх переконання, влада намагається не тільки вирішувати економічні проблеми суспільства шляхом безпосередньої інтервенції, але й під приводом поліпшення умов життя трудящих збіднює життєвий світ пересічних громадян - перетворюючи їх на підлеглих бюрократії держави добробуту. Така критика має свої підстави передусім через практичну суперечність у самому класичному проекті соціальної держави, між гуманістичною метою, а саме покращання соціального добробуту середнього класу та найбідніших, і неоднозначними засобами її реалізації, між теоретичним концептом та його практичним втіленням. Шляхетні теоретичні ідеї створення егалітарно структурованих життєвих форм та вимірів соціальної справедливості, які в ідеалі мають зберегти простір для індивідуальної самореалізації та спонтанності, на практиці часто-густо набували характеру адміністративного примусу та тиску. У цьому контексті викривленої адміністративної соціальності серед широкої громадськості посилюється неприйняття усіх форм обмеження свободи. Французькі інтелектуали та філософи М.Фуко, П.Рікер, А.Глюксман, представники Старого та Нового Світу наголошували на небезпеці адміністративних впливів і практики втручання влади в найдрібніші механізми людського буття. На їх переконання, за таких умов під загрозою опиняються базові цінності європейської цивілізації - цінності свободи та інтерсуб’єктивної комунікації. "Юридичні рішення, поліцейські заходи, педагогічні рекомендації, інтернування, дисциплінування, контроль та різноманітні форми тілесного та інтелектуального примусу є прикладами вторгнення бюрократичної соціальної держави, яка усупереч вимірам свободи намагається організувати примусові форми соціальності"[1, c.238]. Патрональний підхід передбачає підпорядкування державі не лише окремої особи, але й суспільного тіла "певної популяції" в цілому. Таким чином, у 70-90-і роки маємо позицію інтелектуальної еліти різного ідеологічного спрямування, згідно з якою соціальна держава трактується як інститут, що свідомо та цілеспрямовано руйнує міжособову та соціальну комунікацію - звужує можливості громадянського суспільства. Антитезою такої позиції може бути позиція прихильників збереження держави добробуту і доцільності модернізації цього інституту, необхідності його адаптації до сучасних вимог глобалізації. Мова йде передусім про представників континентальної та скандинавської традиції, найбільш яскравими представниками якої є Г.Еспінг-Андерсон, К. М Маєр-Абіх, Г.Й.Фогель, Ф.Розенваллон, П. Пірсон, П.Хіманен. Не заперечуючи кризових явищ у практиці існування соціальної держави, представники цього напрямку виходять з гегелівської позиції, згідно з якою інститут держави вписується в контекст європейської раціональності і може надати особі найкращі можливості для творчої реалізації. "Розумне призначення людини, - пише Г.В.Ф.Гегель, - жити в державі, а якщо держави ще не існує, то наявна вимога розуму, аби її було створено" [2, с.234]. Соціальна держава в такому контексті на засадах розуму має поєднати суспільну та індивідуальну свободу з гідним життям людей та дотриманням їх людських прав. У відповідності з гегелівською традицією держава є найвищим здійсненням абсолютного духу і має органічно поєднувати особливе, індивідуальне та універсальне (загальне). Вона має бути синтезом універсального як цілого, особливого як сфери індивідуальних потреб та індивідуального як суб’єкта громадянського суспільства. За Гегелем, соціальна єдність різних структур полягає у соціальній взаємодії. У цьому контексті сучасні прибічники соціальної держави наголошують не тільки на доцільності збереження сильної держави, але й сумісності цього інституту з вимірами свободи. Значна частина європейських інтелектуалів сучасності, віддзеркалюючи думку широких верств населення, від лідерів профспілкового руху до керівників найпотужніших європейських корпорацій, все частіше наголошує на необхідності державного втручання в суспільне життя. Державне втручання, за їх переконанням, хоч і обмежує свободу певних осіб, але й захищає її для більшості. Квінтесенцією такої позиції є думка німецького науковця В.Когі, який, віддзеркалюючи класичну позицію прибічників соціальної держави, зауважує, що "демократія тільки зміцнюється, коли існує обмеження на деякі різновиди економічної свободи" [3, с.45]. За його переконанням, міцна влада та важливість інституту держави і в сучасних умовах залишаються незаперечними. Відповідно, квінтесенція такої позиції полягає в наступному: там, де зберігається держава добробуту, забезпечується людська гідність і дотримуються цивілізаційні та соціальні стандарти життя особи, її право на власність. Саме держава надає інституту власності легітимність та визнання. І хоча інститут власності в сучасному європейському суспільстві є розвинутим, потреби глобалізації вимагають від соціальної держави проведення правових реформ, які повинні зосереджуватись на створенні та втіленні важливих та ефективних правил контрактних відносин між владою, бізнесом та профспілковим рухом. Провідні експерти світового банку звертають увагу на важливість законодавчої діяльності соціальної правової держави як основного фактора цивілізованого існування вільного ринку. Роль держави як законодавця та гаранта правопорядку, за їх переконанням, є життєво необхідною для продовження інформаційного економічного розвитку та управління глобальним інформаційним суспільством. Про це свідчить і історична практика, яка переконливо доводить небезпеку ринкового фундаменталізму, правового нігілізму, які є притаманними для сучасної України, але згубність яких для суспільства вже усвідомлена в розвинутих європейських країнах. Тому вельми важливим для сучасних європейських країн є утвердження ролі держави як гаранта законодавчої інфраструктури, що підтримує ринкову діяльність. Глобальна ринкова економіка потребує міцної юридичної підтримки як для того, щоб існувати в межах окремої держави, так і для безпечного функціонування власності на міжнародному рівні. Маємо усвідомлювати, що ринок історично утверджується як цивілізаційний феномен, який забезпечується законодавчо потужним правовим підґрунтям і протистоїть дикунському природному ринку, типовому для пострадянських країн. Тому соціальна держава має відігравати важливу роль у прийнятті та вдосконаленні юридичної основи, від якої залежить розвиток інформаційного суспільства та сталої цивілізованої ринкової економіки з її безумовним дотриманням права власності. Держава за допомогою правових інструментаріїв не тільки захищає інтелектуальну власність громадян, але й "надає урядові інвестиції в розвиток електронних мереж та біотехнологій" [4, с.27]. Американець шведського походження Еспінг-Андерсон переконаний, що "однією з причин, через яку інформаційна революція не змінила світ політичних відносин, є те, що інформація поширюється не в вакуумі, а в політичному просторі, який уже зайнято державою" [5, с.56].