Поряд із звичайною заставою ЦКУ передбачає ще й спеціальні види застави:
іпотеку - заставу нерухомого майна, що залишається у володіння заставодавця або третьої особи;
заклад - заставу рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.
Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), яке може бути відчужене заставодавцем і на яке може звернене стягнення.
Заставодавець має право:
користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави;
відчужувати предмет застави, передавати його у користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не передбачено договором;
заповідати заставлене майно. Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.
І останній спосіб забезпечення виконання зобов`язань - притримання. Згідно цього способу кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі не виконання ним у строк зобов`язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов`язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов`язання. Цим способом можуть забезпечуватися й інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлене договором або законом.
Кредитор, який притримує річ у себе, зобов`язаний негайно повідомити про це боржника. До того ж він не має права користуватися цією річчю та несе відповідальність за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.
Усі способи забезпечення виконання зобов`язань можна впорядкувати в певну систему, поєднавши їх у три групи:
I- встановлюють для боржника невигідні наслідки на випадок невиконання (неустойка, завдаток);
II - супроводжуються виділенням із майна боржника певної його частини, яка повинна служити перш за все задоволенню можливих вимог цього кредитора, з відстороненням від неї інших можливих кредиторів (застава, притримання);
III - мають на меті залучення до зобов`язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло слугувати для задоволення вимог кредитора (порука, гарантія).
Забезпечення виконання зобов`язання будь-яким із вище вказаних способів, також створює зобов`язальне правовідношення між кредитором та боржником (або іншою особою, яка забезпечує зобов`язання боржника). Оскільки цивільний закон не встановлює будь-яких обмежень щодо того, виконання якого зобов`язання може бути забезпеченим, то й додаткове забезпечувальне зобов`язання у свою чергу може бути забезпеченим будь-яким із передбачених договором чи законом способів.
Засоби забезпечення виконання зобов`язань можуть бути класифіковані за різними підставам.
Так, залежно від часу способу встановлення (виникнення) вони можуть бути поділені на спеціальні і універсальні.
Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент виникнення зобов`язання. У результаті кредитор і боржник заздалегідь передбачають конкретні наслідки невиконання зобов`язання. До таких засобів належить: неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія і притримання.
Універсальним засобом забезпечення зобов`язань є відшкодування боржником збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання зобов`язання. Особливістю його є те, що він застосовується незалежно від спеціальної домовленості сторін про це. Крім того, розмір збитків може бути визначений лише після невиконання зобов`язань2.
Правочини щодо забезпечення виконання зобов`язань повинні вчинятися на письмі, недодержання спричиняє їх нікчемність.
Раніше діючим законодавством обов`язкова письмова форма, недодержання якої робило угоду недійсною, встановлювалась стосовно неустойки, поруки і гарантії.
Вимоги до письмового правочину встановлені ст. 207 ЦК. Зокрема правочин вважається таким, що вчинений на письмі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин також вважається таким, що вчинений на письмі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного способу зв`язку.
Нікчемний правочин - окремий випадок недійсності правочину. Відповідно до ст.215 ЦК, нікчемний правочин - це такий, недійсність якого встановлена законом і не вимагає її судового визнання.
Правило ст.547 ЦК стосовно нікчемності правочину щодо забезпечення зобов`язання у разі недотримання його письмової форми, є винятком із загального, встановленого ст.218 ЦК, відповідно до якого недодержання письмової форми правочину звичайно не спричиняє його недійсність.
Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Правовими наслідками недійсності правочину є двостороння реституція та відшкодування збитків.
Частина перша ст.548 ЦК, закріплює правило відносно того, що виконання зобов`язання забезпечується, якщо це (поряд із законом) встановлено законом. Тим самим, законодавець звужує підстави виникнення забезпечувального зобов`язання з правочину до договору. Як відомо, правочин - поняття більш широке аніж договір; відповідно до ст. 202 ЦК договір - це один з видів правочинів, а саме дво - чи багатосторонній правочин.
Частина третя ст.548 ЦК уособлює в собі одну з характерних рис забезпечення виконання зобов`язань - акцесорність. Ця особливість забезпечувального зобов`язання, тобто його додатковий характер, проявляється у багатьох моментах:
по-перше, недійсність основного зобов`язання зазвичай спричиняє недійсність зобов`язання, яке його забезпечує, та навпаки, недійсність правочину про забезпечення виконання зобов`язань, наприклад, внаслідок дефекту форми, не спричиняє його недійсність;
по-друге, забезпечувальне зобов`язання наслідує долі основного зобов`язання при зміні особи у зобов`язанні, наприклад при переході прав кредитора іншій особі при відступлені права вимоги. Так при заставі майна його відчуження може здійснюватися тільки за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, забезпеченою заставою;
по-третє, припинеяння основного зобов`язання, як правило, спричиняє і припинення його забезпечення.
Незважаючи на уявну простоту, неустойка є одним з давніх та складних способів забезпечення виконання зобов`язань. Вона застосовувалась у цивільному обороті ще з часів римського права. Неустойкою називалося додаткове зобов`язання боржника виплатити кредитору певну суму грошей в разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов`язання. Найголовнішими функціями неустойки в Стародавньому Римі були забезпечувальна та компенсаційна. Належне та своєчасне виконання зобов`язання стимулювалося (забезпечувалося) певною грошовою сумою, яку боржник повинен був сплатити кредиторові в разі його невиконання. Крім того, контрагенти, які побоювалися, що збитки, які виникнуть в разі невиконання одним з них свого зобов`язання, буде важко довести або вони взагалі не виникнуть, могли за допомогою неустойки закріпити свої позиції. Встановлення неустойки у догорівних зобов`язаннях мало ще одну додаткову функцію - за її допомогою можна було закріпити договір, який сам по собі не користувався юридичним захистом.
В нормативних актах, що діяли на теренах Російської імперії, не зустрічається чіткого та безпосереднього визначення неустойки (воно з`явилося тільки в проекті Цивільного уложення Російської імперії 1913р. - ст.1601). Однак, зважаючи на те, що на практиці цей інститут застусовувався широко, вчені-правознавці того часу в своїх наукових працях приділяли увагу даній проблемі. І основні суперечності стосувалися саме можливості встановлення неустойки у вигляді не тільки грошової суми, а й іншого майна.
1 березня 1921 р. на 10-му з`їзді РКП (б) радянським урядом був проголошений початок нової економічної політики. Вона передбачала принципово інше функціонування всіх галузей суспільного буття, а тому виникла необхідністю створення нової нормативної бази для його врегулювання. Перший радянський „непівський" Цивільний кодекс 1922 р. мав досить значну кількість норм, запозичених з цивільних кодексів буржуазних держав. Деякі вчені навіть бачили в цьому часткову рецепсію права заходу. До числа таких „рецесованих” положень цього кодексу відносилися і норми, що регулювали неустойку. Стаття 141 визначала її так: „Неустойкою визначається грошова сума або інша майнова цінність, яку один контрагент зобов`язується в разі невиконання або неналежного виконання ним договору доставити іншому контрагенту”.
Новий Цивільний кодекс Української РСР був введений в дію з 1 січня 1964 р. та діє в Україні до теперішнього часу. Щодо способів забезпечення виконання зобов`язань, то якщо ЦК 1922 р. виділяв на законодавчому рівні лише такі способи, як неустойка і завдаток, то ЦК 1964 р. присвячує забезпеченню виконання зобов`язань окрему Главу 16. Забезпечувальні способи, об`єднані в цій главі, законодавець розмістив відповідно до практичного значення кожного на той час. І звичайно на перше місце були поставлені норми про неустойку як такі, що мають найбільше практичне застосування, оскільки на той час умови про неустойку були обов`язковими для будь-якого планового зобов`язання.
Визначення неустойки, що наводиться у ст.179 ЦК 1964 р., порівняно з визначенням, що наводилося у ЦК 1922 р., більш деталізовано та більш пристосовано до реалій тих часів. Так ЦК 1964 р. дозволяє, по-перше, визначати неустойку як договір, так і нормативний акт (закон), а, по-друге, застосовували її у всіх зобов`язальних як договірних, так і позадоговірних3.