3. Придбані заставодавцем товари, передбачені в договорі, стають предметом застави з моменту виникнення права власності на них.
Тому в самому договорі треба визначити вид товару і його родові ознаки (число, вага, міра), а також види товарів які можуть замінити предмет застави.
При такому виді застави заставодержатель може вимагати: рахунок-фактуру або інвойс, договір купівлі-продажу або інший цивільно-правовий договір, який підтверджує право власності заставодавця на товари; вантажні митні декорації, товарно-транспортні накладні чи акти приймання-передачі; копії платіжних документів, що підтверджують оплату товарів, які передаються у заставу; складську довідку про наявність товарів (найменування, код, кількість, вартість на дату оформлення застави, місце зберігання); договір оренди приміщення в якому зберігаються товари, що передаються у заставу (якщо приміщення - не власність заставодавця); сертифікати на товари.
Заклад.
На відміну від іпотеки (застави нерухомого майна), заклад - це застава рухомого майна. Його як предмет застави заставодавець передає у володіння заставодержателю. Але за згодою сторін предмет застави можуть залишити у заставодавця під замком і печаткою заставодержателя (так звана тверда застава). Індивідуально визначену річ (колір, номер, фасон, словом, те, що дозволяє виділити її із ряду таких самих речей) також можна лишити у заставодавця, наклавши на неї знаки, що засвідчують заставу.
Виділяють права і обов`язки заставодержателя:
вживати заходів для збереження предмета застави;
якщо це передбачено договором, одержувати доход з предмета застави в інтересах заставника (звідси право спрямовувати його на покриття витрат на утримання предмета застави, а також зараховувати в рахунок погашення відсотків за борг або самого боргу). Прикладом може слугувати доход, отриманий від перевезення пасажирів автобусами, що знаходяться у заставі;
регулярно направляти заставодавцю звіт про користування предметом застави;
страхувати предмет застави в обсязі його вартості за рахунок і в інтересах заставодавця;
сплачувати податки і збори, пов`язані з володінням заставленої речі, за рахунок заставодавця;
належним чином утримувати предмет застави, нести відповідальність у випадках, коли немає доказів його втрати, пошкодження або загибелі, які трапились не з його провини;
негайно повернути предмет застави після виконанням заставодавцем або третьої особи забезпеченого заставою зобов`язання;
негайно повідомляти заставодавцю про виникнення загрози загибелі або пошкодження предмета застави (якщо загроза виникла не з вини заставодержателя, він має право вимагати заміни предмета застави, а при відмові заставодавця виконати цю вимогу - достроково звернути стягнення на предмет застави).
У статті 48 Закону про заставу зафіксована відповідальність заставодержателя за втрату або недостачу в розмірі вартості втраченого майна, а за пошкодження предмета застави - у розмірі суми, на яку знизилась вартість заставленого майна.
Застава майнових прав.
Під майновими правами розуміється:
право вимоги за зобов`язаннями, в яких заставодавець виступає кредитором (наприклад за договором купівлі-договору товару йому повинні сплатити 100000 грн);
права на об`єкти інтелектуальної власності (що підтверджує патент на винахід, авторське свідоцтво, свідоцтво про право на знак для товарів і послуг тощо). Але майнове право обмежене строком, може бути предметом застави тільки до закінчення строку його дії.
Заставодавець може укласти договір застави не тільки на належні йому на момент укладення права. Але й ті, що можуть виникнути у майбутньому (ст.49 Закону про заставу).
При заставі майнових прав заставодавцю не можна ними поступатися, а також здійснювати дії, що тягнуть за собою припинення заставленого права або зменшення його вартості. Наприклад, якщо в заставу передані всі майнові права на літературний твір, то їх відчуження (продаж) третій особі може спричинити припинення заставленого права.
Застава цінних паперів.
Цей вид застави регулює 3-й і 6-й розділи Закону про заставу. У статті 53 передбачається, що вексель або інший цінний папір, який можна передати за індосаментом (передатним написом), віддають у заставу так: вчиняють індосамент і вручають індосований цінний папір заставодержателю. А ті цінні папери, які не можна передати за індосаментом, передають у заставу за договором заставодержателя з особою, на чиє ім`я вони видані.
Векселі віддають у заставу з реєстром пред`явлених у заставу векселів, який складає заставодавець не менше, ніж у двох примірниках. Векселі в реєстрі розміщують у порядку настання строків платежу, починаючи з найближчого. Приймаючи реєстри, банк перевіряє відповідність даних пред`явника векселя реквізитам векселя. Реєстри з неправильними даними повертають для переоформлення.
Реєстрація заставленого майна.
Перед тим як заставодержатель зможе приступити до реалізації майна, у нього повинно виникнути право звернути стягнення на предмет застави. Це відбудеться, коли настане строк виконання зобов`язання, забезпеченого заставою.
Підставою звернути стягнення на майно і потім його реалізувати може бути рішення суду (виконавчий лист), господарського суду (наказ) або виконавчий напис нотаріуса. Що саме - залежить від написаного у договорі застави.
Переважно заставодержателі надають перевагу виконавчому напису нотаріуса. По-перше, це оперативно і не вимагає великих зусиль. По-друге, вигідніше економічно. Хоча мито (1%) як і в суді, але не треба оплачувати витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Реалізацією заставленого майна займається державна виконавча служба (ДВС). А продає майно спеціалізована організація на публічних торгах, з якою ДВС укладає договір. Організовують і проводять торги відповідно до Положення про публічні торги. А майнові права реалізують так: заставодавець поступається заставодержателю вимогами, що випливають із заставленого права. Тобто в момент виникнення права на звернення стягнення на предмет застави заставодержатель може вимагати через суд перевести на себе заставлене майно.
Притримання є новим видом забезпечення виконання зобов`язання. Сутність його полягає в можливості кредитора притримувати річ, що належить боржнику, до тих пір, доки останній не виконає свої зобов`язання, або задовольнити з неї свій інтерес.
Сьогодні поняття „притримання” офіційно закріплено в ЦКУ і воно набуло статусу загальної норми.
Згідно зі статтею 594 ЦКУ суть притримання полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов`язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов`язаних з нею витрат та інших збитків, має право притримати її у себе до виконання боржником зобов`язання. Це - загальна норма, яка дозволяє кредитору захистити свої права у разі відсутності спеціальних норм.
Суб`єктами права притримання можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, в тому числі і суб`єкти підприємницької діяльності.
Специфіка притримання полягає в тому, що це - єдиний спосіб забезпечення виконання зобов`язання, який виникає із закону. Для застосування права притримання не потрібна згода сторін, тобто право притримання є односторонньою угодою, яка являє собою дії кредитора щодо неповернення речі боржнику.
Водночас, зважаючи на диспозитивні основи цивільного права та відсутність прямої заборони про це в законі, сторонни можуть відступити від положень ст.594 ЦКУ і домовитися про те, що правила притримання у правовідносинах між ними застосовуватися не будуть або їх застосування буде обмежуватися певним видом речей, і зробити у договорі спеціальне застереження.
Статті, що регулюють питання притримання, не встановлюють, яким чином мають бути оформленні дії кредитора. Аналізуючи положення частини першої ст.595 ЦКУ, яка передбачає, що кредитор, який притримав річ у себе, зобов`язаний негайно повідомити про це боржника, та частини першої статті 547, згідно з якою правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі, можна дійти висновку, що кредитор має письмово попередити боржника про притримання речі.
Право на притримання виникає у кредитора за одночасної наявності певних умов.
Перша з них - наявність між сторонами певного договору, за яким одна сторона (кредитор) зобов`язана вчинити певні дії і в результаті передати визначену річ іншій стороні (боржнику або третій особі), а боржник зобов`язаний оплатити вартість цієї речі або відшкодувати інші витрати, понесені кредитором. Такими договорами, зокрема, можуть бути договори зберігання, комісії, перевезення, підряду та інші, що передбачені на певному етапі володіння річчю стороною, яка не є власником цієї речі.
Друга полягає в існування зобов`язанні, згідно з яким боржник має оплатити вартість речі або відшкодувати пов`язані з нею витрати та інші збитки. Притримання забезпечується не лише основні зобов`язання в їх традиційному розумінні, а й похідні зобов`язання з відшкодуванням витрат та інших збитків, пов`язаних із річчю.
Третя умова - наявність предмета притримання. Ним може бути річ, яка належить боржнику і яку кредитор має передати такому боржнику або вказаній ним особі. Згідно зі статтею 179 ЦКУ річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки, і відповідно предметом притримання не може бути майнові права, результати роботи, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформації, а також інші об`єкти цивільних прав.
Четверта умова виникнення права притримання - правомірність володіння річчю кредитором. Річ має потрапити до кредитора на законних підставах і за згодою боржника (наприклад, її передали на зберігання, для перевезення, на комісію тощо). Інакше у боржника виникає право витребувати належне йому майно з чужого незаконного володіння.