Стаття XXVI. «Позивач викличе в суд відповідача, а коли відповідач з'явиться, але позивача все-таки не буде, то наказуємо, що за неявку позивача, що менш пробачна, чим неявка відповідача, відповідач повинен виграти справу. Якщо ж би відповідач не подбав з'явитися в строк, йому призначений, а позивач з'явився б сам або ж надіслав другу особу, то наказуємо, щоб за таку неявку відповідач штрафом у розмірі двох волів був покараний».
Наслідки неявки в суд позивача значно важчі, чим для неявки в суд відповідача, що згідно ст. XXIII й XXVII зводу програє справа тільки у випадку третьої неявки в суд.
Стаття XXVIII. «Крім того, щоб наклепу дорога була закрита, постановляємо, що якби хто-небудь, користуючись доброю славою, був би викликаний у суд за які-небудь насильства, то нехай буде позивач зобов'язаний довести те, про що повідомляє; у противному випадку відповідач повинен мати можливість виправдатися однією тільки власною присягою».
Із цієї, а також і з деяких інших статей видно, що тягар доказу законом покладає на сторону, що затверджує тієї або іншої обставини.
Стаття XXX. «Бажаючи покласти кінець позовам, постановляємо, що коли який-небудь позикодавець або городянин дає в кредит якому-небудь землевласникові або ж дасть у частку сукна або інші які-небудь речі, покупні або крамничні, ті, крім боргового аркуша, у якому борг був би зазначений, городянин, подаючи в суд справу про стягнення боргу, повинен довести за допомогою свідків, що така угода була укладена, а довівши, стягне борг через Суд. Інакше, тобто якщо позивач наявність боргу довести не зуміє, тоді відповідач, що не визнає за собою борг, від усякого відшкодування повинен бути звільнений».
Згадуючи про наявність цивільно-правових відносин позики, ця стаття характеризує привілейоване правове положення феодалів стосовно городян і тим самим залежне положення міст у феодальній Польщі. Під терміном «землевласники» розуміють представники феодалів, і, оберігаючи їхнього привілею, закон установлює складний порядок стягнення з них боргу: незважаючи на пред'явлення в суді «боргового аркуша», «городянин» зобов'язаний був підтвердити наявність боргу ще показаннями свідків.
Стаття XXXI. «Шляхетні пологи від їхніх прабатьків завжди ведуть свій родовід, і своє походження шляхетні переконливим доказом підтверджувати звикли. А тому, якщо хто-небудь оголосить себе шляхтичем або ж приналежним до відомого роду й інших шляхтичів, цього за ним не визнає, оголосить себе рівним, то на доказ шляхетного свого походження повинен привести шість родовитих чоловіків, що відбуваються з його роду, які, присягаючи, підтвердять, що він є їхнім братом і з будинку й роду їх батьківського і материнського відбуваються».
Закон, оберігаючи чистоту шляхетського стану, тим самим закріпив його особливе привілейоване положення в суспільстві й непорушність пануючого положення феодалів.
Стаття XXXVIII. «...Ми сказали й ухвалили, що коли хто думає, і вважає себе вибраним деяким правом на певну вотчину й коли протягом трьох років і трьох місяців мирного часу й згоди він здає в оренду й допускає, щоб орендар володів ділянкою спокійно й тихо, перебуваючи на ділянці увесь час, а власник, знаючи про його присутність і заможність, не подає проти нього якої-небудь скарги або прохання в суд, ми присуджуємо, що він відразу повинен відступитися від всіх прав і продажу цієї вотчини».
Стаття XXXIX. «Якщо хтось буде володіти ділянкою під заставу, ми ухвалили, що, коли не стане або не буде заставника, кожен його родич або ближній, якщо він може бути присутнім або принаймні бути в місці цієї закладеної ділянки, повинен засвідчити хоча б одне в рік посвідчення перед нашим Суддею або на загальних зборах, що згадана вотчина закладена, як це є або дійсно було за такі-то гроші...але якби він лінувався або постійно гаявся подавати засвідчення протягом 15 років, він повинен вважати себе позбавленим усякого права на закладену ділянку».
Стаття XLIV. «Франтішек продав за 100 гривень ділянка Гжегожу, що 60 відразу заплатив, обіцяючи решту грошей заплатити в інші строки, і цей Гжегож протягом чотирьох років спокійно й тихо, не роблячи повної сплати, володів і господарював на згаданій ділянці. Потім до кінця четвертого року Гжегож гроші, що залишилися, вирішує дати й заплатити продавцеві Франтішеку, але Франтішек домагається того, щоб цю угоду розбудувати, оскільки в продовження настільки тривалого часу йому несповна було заплачено. І тому ми говоримо й постановляємо: у випадку тихого й спокійного володіння протягом трьох зазначеного років і трьох місяців згаданий продаж здобуває вічну силу й ми уступаємо настільки тривалому часу мовчанням і давнини».
Стаття XLV. «Франтішек позичив у Гжегожа 20 сетье пшениці, що вищезгаданий не віддав. Гжегож запитав у Франтішека, коли він взяв у нього цю пшеницю. Той відповідав: чотири роки пройшло, як це трапилося. Ми наклали на Франтішека мовчання, раз пройшло стільки часу».
Приведенні статті, як і деякі інші, показують наявність ретельної регламентації у зводі питання про позовну давність. Одночасно із цим вбачається наявність в XIV в. уже розвиненого зобов'язального права, зокрема інститутів застави, оренди, купівлі-продажу, позики й ін. Статті XLIV й XLV являють приклад згаданих вище пред’юдикатів (казусів), що влилися у звід статутів.
Стаття XLVIII. «Нагод, селянин, подав скаргу на своїх сусідів, що в нього в нічний час була украдена кінь, а він наполегливо вмовляв і просив своїх сусідів селян, щоб вони допомогли переслідувати злодія по сліду для повернення коня, але селяни переслідувати злодія відмовилися й згаданий Нагод втратив коня. Ми в цій справі присуджуємо, що згадані селяни повинні бути присуджені до оплати за вищезгаданого коня».
Ця стаття свідчить про наявність залишків общинних відносин, що виражаються в колективній відповідальності членів громади за злочини, зроблені на її території.
Стаття LXV «...За підпал будинків, гумен або іншого майна карають жорстокою й безжалісною смертю Тих, хто буде знайдений, коли біжить у церкву й не може одержати там ніякої допомоги в силу тягаря зробленого гріха.. .»
Тут мається на увазі особливий випадок підпалу, що пов'язаний зі спробою причинителя вчинити опір владі. Встановлення законом вищої міри покарання за такий підпал не є випадковим, тому що підпали панських садиб були однієї з найпоширеніших форм селянського руху, що зароджувався.
Стаття LXIX. «Тому, що піддані розбігаються, панські маєтки часто порожніють, наші кавалери порахували потрібним, допомагаючи цій справі не одним доброчинним приводом, стати проти, не гаючись, цьому лиху. А ми нашою волею встановлюємо, щоб з одного села в іншу могло перебратися всупереч бажанню пана села, у якій вони живуть, не більше, ніж один-двоє кметів або переселенців..».
Це перше в історії Польщі зафіксоване законом обмеження відходу селян від своїх панів, що свідчить про покріпачення, що посилюється в цей період, селян феодалами, з одного боку, і про посилення класового протесту селян у вигляді втечі від панів, з іншої сторони. Про це ж, але більш докладно, говориться в статті CXXXIV зводу.
Стаття LXXIX. «...Ми й наша шляхта вважаємо потрібним, якщо вмирає матір, те й сини не повинні просити майна, що доводилося з боку батька, раніше, ніж той справить друге весілля, а також, якщо він буде по своїй безтурботності майно й землю погано промотовувати».
Стаття CI. «Постановляємо, що якщо чоловік умре, то за дружиною повинні залишитися маєток з усім господарством і грішми, перли, інші коштовності й одяг. Якщо жінка, що має дітей, вийде заміж за іншого або захоче вийти, постановляємо, щоб тільки цим дітям була віддана сповна інша частина маєтку, що належить їм, а також деяка частина цінностей матері у вигляді деяких речей була віддана їм у спадщину без заперечення, а вона із частиною, що залишилася, свого майна може взяти собі чоловіка по своїй волі».
Стаття CXXIV. «...Повідомляємо також, що батько куплений при своєму житті або отриманий від короля маєток може заповісти своїм дочкам, якщо вони залишаються в живих після його смерті. Але брат виплатить сестрам належну їм частина наявним, а сам успадковує маєток...»
Ці статті, що регламентують питання спадкоємного права у феодальній родині, установлюють першочергове право спадкування чоловіка, що пережив, крім того, тут й у ряді інших статей зводу докладно регламентуються питання спадкування дітей й інших родичів померлого. Одночасно із цим, як видно зі статті CXXIV, поряд зі спадкуванням за законом уже в той період було відомо спадкування за заповітом.
Стаття XCVII. «...Якщо кметь уб'є шляхтича, то сплатить 60 гривень штрафу; за вбивство скартабелла (дрібного-помісного шляхтича) - 30 гривень; шляхтича, зробленого у дворянство із солтисов, - 15 гривен за голову. Шляхтичеві за рани - 10 гривень, скартабеллу - 5 гривень. Солтису або кметю, зробленим у шляхтичі, постановляємо за рани заплатити 3 гривні».
Стаття CLI. «...Якщо хто-небудь уб'є кметя, повинен заплатити 6 гривень, з яких 3 гривні дружині або дітям, якщо вони є, а інші 3 панові, якому належить кметь. А якщо кметь буде тільки поранений, то йому за рану одержати півгривни, а панові його, той хто наніс рану повинен заплатити цілю гривню...».
Встановлення диференційованого, штрафу залежно від станової приналежності постраждалого й причинителя особливо яскраво показує класову сутність феодального права. Встановлюючи за вбивство шляхтича найвищий штраф, передбачений зводом, закон у той же час за вбивство кметя встановлює досить незначний штраф, причому половину його призначає на користь хазяїна кметя.