Значно відрізняються від основної рослинності пустель фітоценози оаз, тугаїв, великих річкових долин і дельт. Для долин пустельно-помірного поясу Азії характерні чагарники листопадних дерев — турангових тополь, верби, карагача; для долин річок субтропічних і тропічних поясів — вічнозелені рослини — пальми, олеандри.
2.2.1 Сукуленти
Сукуленти – це рослини пустель, які певним чином в процесі еволюції, виробили собі певні адаптивні пристосування в таких умовах. Ці рослини належать до такої екологічної групи як ксерофіти.
Ксерофіти – рослини, що здатні витримувати тривалу грунтову та атмосферну посуху, високі температури та їх коливання. А отже, листки цих рослин невеликі за розмірами, часто видозмінені до колючок чи лусочок, густо опушені, іноді вкриті восковим нальотом і т.д. [24, 30-32].
Листки цих рослин невеликі за розмірами, часто видозмінені до колючок чи лусочок, густо опушені, іноді вкриті восковим нальотом, мають на одиницю площі велику кількість заглиблених дихалець, густу сітку жилок, невеликі розміри клітин, високий осмотичний тиск. Важливою особливістю багатьох ксерофітів є добре розвинена та глибока коренева система, що гарантує добування води з вологих шарів грунту. Наприклад, верблюжа колючка (Alhagi camelorum Adans) в посушливих пустелях виживає лише завдяки довжелезним (15 -20 м) кореням, які на такій глибині сягають до ґрунтових вод. Інші ксерофіти такі, як полин гіркий (Artemisia absinthium L) або степові злаки, здатні витримувати тривале зав’ядання.
Серед ксерофітів окрему екологічну групу становлять сукуленти, у яких найсильніше виражена реакція листкового апарату на дефіцит води. За час еволюції у багатьох із них з метою ощадного витрачання води листкові пластинки редукувались до твердих колючок, а стебла, навпаки, роздулися у м'ясисті зелені органи, які одночасно беруть на себе функцію асимілюючих частин і запасних водозберігачів. Жорсткі умови існування примусили їх набувати чудернацьких, незвичайних форм.
Надземні органи у них мало розгалужені, вкриті кутикулою, щоб зменшити випаровування води. Рослини набувають так званої сукулентної структури.
Термін «сукуленти» від латинського «suculenlus» означає «соковитий». До листкових сукулентів належать очиток (Sedum L), молодило (S. acre L), алоє (Aloe Tourn), алоє (Agava L.), у яких роль запасних водовмістищ виконують м'ясисті, соковиті листки, розміщені при основі вкороченого стебла у формі розетки.
До стеблових сукулентів відносять численні види молочаїв (Euphorbia L) та кактусів (Cacta-ceae Juss), стебла яких містять багато вологи і тривалий час можуть обходитись без води. Сукулентні рослини здебільшого поширені в районах планети з малою кількістю опадів, зокрема, в безводних пустелях Південної Африки, Центральної Північної і Південної Америки тощо. Сукуленти пристосувались рости на голому піску і каменях, сухих піщаних грунтах і скелях тощо.
Серед сукулентів з пустель Південної Африки особливо виділяється велика родина аізонових (Aizoaceae) з характерним незвичайним зовнішнім виглядом та різноманіттям форм. Зокрема, літопс, аргіродерма, плейоспілос мають форму двох круглястих м'ясистих листків, які до половини або майже до вершини зрослися докупи. Ростуть вони дуже низько.
2.2.1.1 Кактуси
Кактуси - родина дводольних багаторічних рослин, яка нараховує понад 3000 видів. Вони є типовими сукулентами американського континенту. За чисельністю та різноманітністю видового складу кактусів найбагатшою є Мексика, пейзаж якої неможливо уявити без цих рослин (рис. 2.1, 2.2).
Густі 2 - 3-метрові кактусові ліси трапляються в гірських пустелях Перу та Чилі, в узгір'ях Аргентини та Болівії, Еквадору, Бразилії, Уругваю та Парагваю.
Резервуаром для запасання води у кактусів слугують стебла різноманітних форм і розмірів. Існують деревоподібні, кущоподібні та ліаноподібні форми, іноді - невисокі дерева-стовпи. Так, кактуси із роду цереус (Cereus Mill.) нагадують колони чи канделябри, ехінокактуси (Echinocactus Link, et Otto) подібні до їжаків, астрофітуми (Astrophytum Lem.) мають подібність із зірками, стебла опунцій (Opuntia Mill) ніби складені з окремих плескачиків, приклеєних один до одного під різними кутами, а довгі стебла селеніцереусів (Selenicereus (Berg) Br. еt R) звиваються, ніби змії [24, 30-32]. Деякі види кактусів досягають висоти 20 метрів і накопичують у стеблах до 2000 літрів води. Велика розгалужена коренева система кактусів перехоплює воду, яка трапляється з невеликими дощами взимку, а соковиті стебла нагромаджують і дуже економно її витрачають. Не випадково декотрі з кактусів називають «бочками» (barrel-cactiy). Кактуси пристосувалися до поглинання вологи з атмосферного повітря, хоча в ньому її навіть менше, ніж вуглекислоти. Як не дивно, тут помічником стає температура, яка своїми коливаннями протягом доби сприяє утворенню роси, туману. При нічному зниженні температури волога конденсується та у вигляді туману або роси випадає на рослини і всмоктується. Кактуси так економлять вологу, що жодна краплинка не пропадає марно. Аби максимально зменшити випаровування, одні кактуси мають щільні покривні тканини з восковим нальотом, інші - волосяне опушення. Поверхня їх стебел майже ніколи не буває гладкою: вона вкрита ребрами, горбками. Декотрі кактуси мають зморшкувате стебло, що дає їм змогу поповнювати запаси води під час рідкісного дощу.
Оскільки живі клітини кактусів мають слабкий контакт з атмосферою, щоб не випаровувати багато води, вони не можуть в достатній кількості забезпечувати себе і вуглекислотою. Тому у них розвинулась властивість внутрішнього кругообігу вуглекислоти. Вуглекислий газ, який вночі утворився в тканинах кактуса під час дихання, не виділяється назовні, а пов'язується в органічних кислотах і нагромаджується у клітинному соці. Вдень ця вуглекислота відновлюється в процесі внутрішнього фотосинтезу.
Окрасою кактусів є їхні квітки. Певним чином, наявні різноманітності і примхливості зовнішніх форм кактусів. Наприклад, житель перуанських пустель - кактус аданте має видову назву «крокуючий», яка чітко відображає спосіб існування рослини в умовах пустельного клімату. Замість коренів у нього є покриті гострими шипами відростки, За допомогою вітру він пересувається на великі відстані, дістаючи вологу і живлення не з грунту, а з атмосферного повітря. Одним із кактусів-велетнів є сагуаро, або карнегія велетенська (Carnegiea gigantea Brit, et Rose), який росте на Південному заході США та в Мексиці. Сагуаро виростає від 6 до 20 м заввишки та 60 см завтовшки. Його маса може досягати 12 тонн. Зазвичай, сагуаро має одне дуже ребристе стебло, іноді з однією або кількома гілками. Велетенський кактус сагуаро слугує притулком для багатьох істот. До його квіток вдень прилітають метелики і пташки колібрі, а вночі він запилюється кажанами. Дупла у стеблах кактусів слугують житлом для пустельних гризунів, а також для крихітних карликових coв.
Родич цереусів із Нижньої Каліфорнії - кордон (Pachycere-uspringleiBrit, et Rose) - зовні подібний до сагуаро, але менш відомий і не такий високий. Щоб досягти висоти 1 м, йому треба понад 30 років, після чого він виростає в рік на 8 см. Сагуаро і кардон живуть понад 150 - 200 років.В африканських пустелях ростуть дуже подібні до кактусів молочаї.
2.2.2 Саксаул
Саксаул – це деревоподібна рослина, характерна для пустель Азії. Товстий, перекручений, кривий, здавлений сірий стовбур, покритий гладкою корою (рис. 2.3, 2.4, 2.5). У найстаріших дерев він може сягати метр в поперечину. Крона зелена, масивна, але прозора – у гілок саксаулу немає листя. Саксаул належить до родини маревих. В пустелях Азії це давня родина, так як зумовлює їх рослинний покрив. В цих пустелях наявні два види саксаулу – білий і чорний [18, 158-160].
В цієї рослини наявні певні адаптаційні пристосування, що звичайно характеризують її існування в пустелі. Пагін саксаулу зложений зеленими члениками – схожий на хвощ, але соковитий. А в основі членика у білого саксаулу пара ледве розрізнених щетинок, у чорного – декілька бугорків.
В процесі еволюції і адаптаційних пристосувань листки саксаулу є відсутніми. З’явилася закономірність: чим менша поверхня рослини, тим менше води вона випаровує. В процесі фотосинтезу вона використовує зелені пагони.
У саксаулу наявна потужна коренева система, яка дістає грунтові води, навіть, якщо вони надто глибоко. Соковиті пагони зберігають вологу з солоним присмаком, і випаровування з них майже відсутнє.
Чорний саксаул виносить значне засолення, а тому проростає і на солончаках з суглинковими і глинистими грунтами. Білий саксаул дотримується піщаних грунтів.
Плоди саксаулу також пристосовані до умов пустелі: вітер підхоплює зрілі плоди і несе їх по піску, як правило, не більше десятка метрів.
Саксаул має в пустелі важливе значення для затримки піску. В останній час його кількість значно зменшилась в результаті надмірного його використання на господарські потреби, тому так необхідно вживати заходи щодо його зберігання.
2.3 Пристосування тваринного світу
Пустельна фауна різноманітна, але вона бідніша, ніж фауна зон, багатих вологою, наприклад лісової фауни. Фауни різних пустельних біотоп розрізняються по складу і багатству. Найбільш багата фауна закріплених пісків, особливо з деревною і чагарниковою рослинністю; найбідніша фауна голих рухомих пісків і широких кам'янистих (щебенистих) пустель.
Умови існування в пустелях дуже суворі: відсутність води, сухість повітря, сильна інсоляція, зимові морози при дуже малому сніжному покриві або його відсутності. Тому тут мешкають головним чином спеціалізовані форми (з пристосуваннями як морфо-фізіологічними, так і в образі життя й поведінці).