На наступному етапі виявляються прямі і побічні причини, які породжують розглянуті проблеми. Потім розглядаються можливі напрями втручання і загальна проблема інвестицій. На заключному етапі аналізу виявляються норми і джерела фінансової допомоги.
Конкретні приклади найбільш важливих програм: організація управління захистом навколишнього середовища і використання природних ресурсів на Філіппінах, охорона природи Середземноморського регіону, захист тропічних лісів та ін.
Природоохоронна спрямованість так чи інакше торкається кожного проекту, який фінансується банком. Перш ніж виділяти кошти, МБРР в обов’язковому порядку проводить оцінку шкідливого впливу на навколишнє середовище щодо кожного проекту. Це необхідний елемент прийняття рішень з проектів, і від їх результатів залежить рішення банку. В недалекому майбутньому можливо МБРР вийде і на наш ринок. [10]
Подальший розвиток міжнародного співробітництва передбачає: укладання та координацію виконання двохсторонніх угод про співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища з сусідніми державами України та державами, співробітництво з якими відповідає національним пріоритетам (на сьогодні укладено понад 30 угод), ратифікацію та координацію виконання вимог регіональних і глобальних природоохоронних конвенцій, розробку національних планів щодо виконання вимог конвенцій, пріоритетних з національної точки зору, перш за все Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату, Віденської Конвенції про охорону озонового шару, Конвенції ООН про збереження біологічного різноманіття, Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер, Конвенції про захист Чорного моря від забруднень та ін., координацію реалізації положень Пан-Європейської екологічної політики, розробленої в процесах "Довкілля для Європи", "Транспорт і довкілля", та координацію підготовки і проведення в 2003 році у Києві Пан-Європейської Міністерської конференції "Довкілля для Європи", розробку та реалізацію комплексу заходів, що випливають із стратегічного рішення про асоційоване членство в Європейському Союзі. [11]
Отже, у міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша держава посідає одне з вагомих місць. Україна є суверенною стороною 18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охорони навколишнього середовища. Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля.
3.2 Національна екологічна політика України за роки незалежності і шляхи подальшого її розвитку
Десятиліттями до здобуття незалежності народногосподарський комплекс України централізовано формувався з величезними структурними диспропорціями. Ще у 30-ті роки Українській РСР була визначена спеціалізація по виробництву металу, вугілля, зброї і продуктів харчування. Неефективна економічна система сприяла нераціональному використанню ресурсів та непомірному споживанню енергії, не визнавала вартості природних ресурсiв, наголошувала лише на виробництві i кількісних цілях, не створювала стимулів збереження та сталого використання природних ресурсiв i навколишнього середовища. Використання застарілих технологій та обладнання, висока концентрація потенційно небезпечних об'єктів в окремих реґіонах, велика зношеність основних фондів зумовлюють значну ймовірність виникнення техногенних аварій і катастроф з тяжкими наслідками для довкілля.
Екологічні наслідки такої політики для економіки України занадто важкі - до 10 вiдсоткiв втрат валового внутрішнього продукту у вигляді зменшення продуктивності та передчасної втрати основних фондiв, природних і людських ресурсів. Ресурсомiсткiсть валового нацiонального продукту у 3 рази перевищує світовий рівень. Високий рівень індустріалізації та урбанізації призвів до погіршення умов життя, здоров'я населення, підвищення захворювання, смертності та зниження народжуваності. У критичному екологічному стані опинився Днiпро - головна водна артерія України. При цьому в колишній системі об'єктивна екологічна інформація замовчувалася, права громадян на екологічно безпечні умови життя ігнорувалися. [11]
Наважусь заявити, що саме екологічна неосвіченість - як державних управлінців всіх щаблів, так і населення, - помножена на новітню споживацьку свідомість, і є першопричиною поглиблення екологічної кризи в Україні. Саме поглиблення, адже кризу Україна отримала у спадок від радянської доби.
Нині Україна впроваджує енергозатратну (енергоємність одиниці ВВП Україні в 3-4 рази перевищує середньоєвропейські показники) та ресурсозатратну модель економічного розвитку, яка спричинює кризовий стан навколишнього середовища та здоров’я населення. Відбувається прискорений розвиток видобувних галузей, а в структурі експорту переважає не готова, а проміжна (низькотехнологічна) продукція і сировина (більше 30 %). Економіка України, деформована в бік важких галузей виробництва, потребує в 4-5 разів більше матеріальних, капітальних, енергетичних, мінеральних та інших ресурсів порівняно з економікою країн зі збалансованою структурою промисловості, в яких значну частку становлять легка промисловість, сфера послуг та наукомісткі сучасні виробництва.
Так, екстенсивне ведення сільського господарства призвело до того, що рівень розораності земельного фонду України сягнув ледь не найвищого рівня у світі - до 80 % всієї території країни. А хімізація аграрної галузі "посприяла" процесам забруднення колись еталонних ґрунтів. На початку третього тисячоліття вчені Ради з вивчення продуктивних сил Національної академії наук України констатували: тільки 7 % земельної площі країни є екологічно чистими територіями, ще 8 % можна віднести до умовно чистих, а 15 % - до слабозабруднених. Водночас 40 % площі країни є екологічно забрудненими, 30 % мають найгірші умови для життя людини.
Радянська Ера Побудови Комунізму змінилася Епохою Накопичення Капіталу, а та плавно перейшла в Епоху Побудови Суспільства Споживання. Відтак, у перші роки незалежності України розпочався справжній екоцид, тобто знищення біологічних ресурсів. На сьогодні в нашій країні зарегульовано біля 65 % річкового стоку і подальше його регулювання спричинить загрозу гідрологічної катастрофи. Тобто води для будівництва та експлуатації нових 22 реакторів в Україні, які запланувала влада в 2006 році ("Енергетична стратегія України до 2030 року") просто НЕМАЄ. Ця ж проблема виникне у разі розбудови гігантських гідроелектростанцій. Заплановане державне фінансування розвитку атомної енергетики в 30 разів перевищує план для альтернативних та відновлюваних джерел, хоча саме вони разом із системними заходами щодо енергозбереження є пріоритетами розвитку енергетичних стратегій країн ЄС.
Одним із головних інструментів збереження й відновлення тваринного та рослинного світу є заповідання територій. Проте останніми роками Україною котиться хвиля незаконного захоплення земель заповідників, природних і ландшафтних парків. Все це відбувається під тиском корпоративних економічних інтересів вузького кола осіб. При цьому основним фактором для спрощення цих протизаконних операцій є відсутність проектів землеустрою об’єктів ПЗФ. Наприклад, межі для територій ПЗФ загальнодержавного значення встановлено лише на 45 % їх загальної площі, а місцевого значення -28 %. І це при тому, що саме ці природоохоронні території є єдиною надією на збереження екосистем. У сучасній Україні частка територій ПЗФ є меншою за 5 % площі країни, тоді як обсяг заповідності в Європі у середньому сягає 15-17 %, а за підрахунками ряду вчених-екологів мав би бути не менше 30 %.
Отже, невипадково Україна стала й місцем, куди кримінальні "підприємці" почали звозити небезпечні відходи з багатих країн. Відомо про кілька схем, за якими з промислових підприємств Європи збирався токсичний непотріб і під виглядом промислової сировини завозився в Україну. Наприклад, справа "кислих гудронів" (відходів нафтопереробки), тисячі тонн яких у 2001-2004 роках із території Угорщини були завезені на Львівщину, а звідти і в інші регіони держави. Ще більшого розголосу набула справа "преміксів" - речовин невідомого походження (вочевидь, суміші різних відходів, перемелених у порошок). Їх протягом 1999-2004 років з тієї ж Угорщини завозили в Україну.
В Україні відбувається підміна поняття "стійкий" ("сталий") розвиток на саме сталий економічний розвиток. За визначенням Комісії ООН зі сталого розвитку, його мета - задовольняти потреби сучасного суспільства, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Теорія сталого розвитку є альтернативою парадигмі економічного зростання, яка ігнорує екологічну небезпеку від розвитку за екстенсивною моделлю. Парадигма ж сталого розвитку включає в себе вимоги до захисту довкілля, соціальної справедливості та відсутності расової, національної, соціальної та будь-якої іншої дискримінації. Отже, виникає питання: яким чином українське суспільство має вирішувати зазначені проблеми? Що робити, якщо уряд відмовляється провадити політику сталого, екологічно збалансованого розвитку? Відповідь очевидна - українці мають об’єднуватися в екологічні громадські організації і змушувати центральну та місцеву владу поважати екологічні права громадян, а також дбати про майбутнє громади і країни, яке напряму залежить від стану природного середовища.[7]
Екологічна політика України за роки незалежності в цілому сформована. У березні 1998 року Верховна Рада України затвердила "Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки". Цей документ на державному рівні проголосив довгострокову стратегію розв'язання екологічних проблем України.