Вступ. 2
Розділ 1. Характеристика заказників в структурі природно-заповідних територій 5
1.1 Сутність, види біологічної різноманітності та необхідність її збереження. 5
1.2 Заказники у структурі природно-заповідних територій. 11
Розділ 2. Заказники та їх роль у збереження біорозмаїття. 16
2.1 Заказники місцевого та державного рівня у структурі природо-заповідних територій Рівненщини. 16
2.2 Перспективи збереження біологічного розмаїття заказника «Чолгинський» 21
Висновки. 32
Список використаної літератури. 34
Додаток. 36
Актуальність теми. Тварини і рослини — своєрідний барометр. Якщо раптово виявляється, що тварини й рослини зникають, то це попередження: з екосистемою негаразд. Тому охорона тварин і рослин, за своєю суттю — охорона нас самих... Треба захищати їх, бо якщо підуть вони, підемо й ми. (Дж. Даррелл).
Зникнення видів і деградація довкілля викликають дедалі більше занепокоєння не лише вчених-екологів. Кількісне й якісне зубожіння біоти зазначають усі, хто хоч трохи стикається з дикою природою. Навіть не дуже спостережливі городяни помічають, що дедалі менше стає птахів, метеликів, риби, грибів, ягід, а передмістя, куди вони виїжджають на відпочинок, з кожним роком втрачають свою привабливість.
На думку одного з провідних світових експертів-екологів Е. Уілсона, зменшення різноманітності живої природи — найзагрозливіша серед змін довкілля, що відбуваються нині, бо це, мабуть, єдиний абсолютно необоротний процес.
Таким чином, постає нагальне питання про збереження того біорізноманітті, яке існує на території України. Велику роль у цьому відіграють законсервовані території – заказники місцевого та державного значення.
Заказники — це природоохоронні об'єкти. На відміну від заповідників можуть бути постійними або тимчасовими; у заказниках можливе часткове використання тварин, рослин та інших природних ресурсів.
Залежно від характеру, мети організації і необхідності режиму охорони заказники поділяють на: ландшафтні, лісові, ботанічні, загально зоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загально геологічні, палеонтологічні, карстово-спелеологічні.
Завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму й характеру функціонування заказників визначають у положеннях про них, які розробляють відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» і затвердження у Міністерстві охорони навколишнього природного середовища України.
На території заказників обмежена або заборонена діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про них. Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить меті і завданням заказників, проводять із дотриманням загальних вимог до охорони навколишнього природного середовища.
Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заказниками, зобов'язуються забезпечити режим їх охорони та збереження
Мета і завдання досліджень. Мета роботи – дослідити значення заказників у збереженні біорізноманіття.
Завдання :
· на основі теоретичних даних проаналізувати сутність, види, класифікацію та завдання заказників, як природно-охоронних територій;
· охарактеризувати основні проблеми пов’язані зі зникненням або зубожіння біорізноманітті, та наслідки цього явища;
· розглянути заказники місцевого та державного рівня у структурі природно-охоронних територій Рівненщини;
дати характеристику орнітологічному заказнику «Чолгинський»
Львівської області.
Об’єкт досліджень – біорізноманіття флори та фауна, заказники, як форма їх збереження.
Предмет досліджень – роль, завдання та значення заказників у збереженні різноманітних форм та видів рослинності та тваринності.
Практичне значення результатів дослідження полягає у можливості використання студентами матеріалів та висновків дослідження при підготовці до занять з курсу «Екологія», «Природоохоронна діяльність», «Біологія», а також для написання курсових, наукових робіт пов’язаних з досліджуваною проблематикою.
Структурно курсова робота складається зі вступу, двох розділів, чотирьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел, який налічує 19 найменувань та додатків.
У кожної держави є три основних надбання: матеріальне, культурне й біологічне. Що означають перші два — всім цілком зрозуміло, адже люди стикаються з ними в повсякденному житті. А ось надбання біологічне деколи викликає непорозуміння.
У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро (Бразилія) відбулася Конференція ООН з питань довкілля й розвитку, в якій брали участь глави 179 держав світу. Це була найширша за числом учасників зустріч світових лідерів. До них приєдналися сотні інших офіційних осіб із громадських, урядових, наукових, ділових та інших організацій — усього понад 18 тис. представників і понад 400 тис. відвідувачів. Роботу Конференції висвітлювали 8 тис. журналістів [18, 126].
Конференція ухвалила п'ять основних документів: Декларацію про довкілля й розвиток, Порядок денний XXI століття, Заяву про принципи управління, захисту й постійного розвитку всіх видів лісів, Рамкову конвенцію про зміну клімату та Конвенцію про біорізноманітність.
Конференція вперше оголосила збереження біорізноманітності пріоритетним напрямом діяльності людства. В преамбулі Конвенції про біорізноманітність говориться:
Людство усвідомлює істинну цінність біологічної різноманітності, а також екологічне, генетичне, соціальне, економічне, наукове, виховне, культурне, рекреаційне й естетичне значення біорізноманітності та її компонентів. Людство усвідомлює величезне значення біорізноманітності для еволюції й збереження систем біосфери, які підтримують життя. Збереження біорізноманітності — спільна справа всього людства. Людство занепокоєне тим, що біорізноманітність істотно зменшується в результаті деяких видів людської діяльності. Необхідно передбачити можливість істотного скорочення чи втрати біорізноманітності, відвернути небезпеку й усунути причини цього.
Конвенцією про біорізноманітність було створено постійний орган, що визначає стратегію й системи конкретних правових, наукових, фінансових, технічних, технологічних та інших заходів зі збереження біорізноманітності, — Конференцію Сторін.
Конвенція засвідчила, що біорізноманітність — це поняття багатопланове, і виділила три його основних аспекти: генетична різноманітність, видова й екосистемна [18, 129].
Конвенція зазначила також, що збереження біорізноманітності пов'язане як із комплексними заходами для забезпечення виживання людства (ці питання розглядаються в розділі «Стратегія й тактика виживання людства»), так і з конкретними діями заради збереження біорізноманітності певного рівня — генетичної, видової, екосистемної.
Генетична біорізноманітність — це сукупність генофондів різних популяцій одного виду. Наприклад, популяції берегової ластівки на Поліссі, в Лісостепу й у Карпатах належать до одного виду. Проте кожна з цих популяцій дещо відрізняється від інших. Це видно, якщо порівняти середню довжину крила в кожній популяції, особливості живлення, навіть поведінки. Втрата якої-небудь із популяцій неминуче зменшить генетичну різноманітність виду берегової ластівки в цілому.
Генетична різноманітність багато в чому пов'язана з тим, що різні популяції характеризуються неоднаковими співвідношеннями домінантних і рецесивних алелей одного гена. До проявів генетичної різноманітності належить також існування в межах одного виду підвидів, рас, сортів, штамів, клонів, різновидів, форм тощо. Наявність генетичної різноманітності доводить помилковість уявлень, нібито за збереження виду, наприклад у заповіднику, його винищення на решті територій не завдає шкоди біорізноманітності. Насправді ж зберігається (причому умовно) тільки видова різноманітність, але генетична різноманітність зменшується.
Видова біорізноманітність — це сукупність усіх видів, що населяють нашу планету, тобто загальний генофонд Землі. Зникнення будь-якого виду — непоправна втрата видової біорізноманітності.
Протягом усієї історії розвитку біосфери нашої планети простежується тенденція збільшення кількості видів на Землі. Це збільшення не було стабільним, а характеризувалося періодами швидкого видоутворення, які чергувалися з періодами мінімальних змін видового багатства й періодами масового вимирання видів. Найбільше вимирання сталося наприкінці пермського періоду (близько 250 млн. років тому), коли, як гадають учені, зникло 77—96 % видів морської флори й фауни тієї епохи.
Проте в цілому вимирання видів — такий самий природний процес, як і утворення їх. Проблема полягає у співвідношенні цих двох процесів. Видоутворення — повільний процес, який триває десятки тисяч, а іноді й мільйони років. Тоді, коли темпи видоутворення відповідали темпам вимирання видів або перевищували їх, видова різноманітність перебувала на постійному рівні або зростала. Вчені вважають, що саме цей процес переважав протягом минулих геологічних епох.
Сьогодні вченими описано близько 1.7 млн. сучасних видів, із них порівняно добре вивчено приблизно 3 %. Відносно вивченими вважаються 400—700 тис. видів, більш як половина залишаються практично невивченими — вони представлені тільки одиничними гербарними екземплярами, одиничними тушками черепами, іншими рештками чи навіть одиничними описами. За оцінками спеціалістів, іще від 15 до 80 млн. видів, які існують нині на планеті, людству поки що взагалі не відомі [3, 33-35].
Стрімкий розвиток цивілізації не прискорив процесів видоутворення, але інтенсифікував процеси вимирання видів. Це відбувається через руйнування місць проживання видів, надмірну економічну експлуатацію окремих видів (масовий відстріл тварин, хижацьке рибальство, вирубування комерційно цінних видів дерев тощо), конкуренцію з екзотичними видами «чужих» фаун і флор, екстенсивне нарощування масштабів сільськогосподарської діяльності (передусім вирубування лісів і розорювання під сільськогосподарські угіддя цілинних земель), глобальне техногенне забруднення біосфери.