1) який зміст вкладається в поняття вини за кримінальним правом Франції;
2) якіформи вини виділяються в кримінальному правіФранції;
3) який конкретний зміст має кожна форма вини.
Зазначені питання у теорії кримінального права досліджували такі вчені, як І.Козочкін, П.Конт,Н.Крилова, Н.Кузнєцова, Г.Левасер, П.Местр дюШамбон, М.-Л.Раса, А.Шаван, С.Яценко.
Чинний КК Франції не містить загального визначення поняття вини. У спеціальній юридичній літературі можна зустріти різні визначення вини і винуватості. Так, П. Конт та П. Местр дю Шамбон зазначають, що винуватість у широкому розумінні являє собою рівнодіючу всіх елементів злочинного діяння. М.-Л. Раса визначає вину як певний психологічний фактор злочинного діяння. У цілому ж, в доктринальних джерелах з кримінального права Франції конструкція вини будується на підставі поняття загальної (або мінімальної) вини, що характеризує будь-яке злочинне діяння.
Загальна вина - це психологічний «мінімум», без якого не може бути злочинного діяння. Вона передбачає наявність свідомості та волі при вчиненні певного акту поведінки. У спеціальній Постанові Касаційного суду Франції від 13 грудня 1956 року містилось положення про те, що «будь-яке злочинне діяння, навіть необережне, передбачає, що його виконавець діяв з свідомістю та волею» [14, 138].
З приводу форм вини у французькій кримінально-правовій доктрині склалось декілька напрямів та концепцій. В результаті такої різноманітності виникла певна неоднозначність у термінології. Узагальнюючи погляди французьких криміналістів, можна виділити наступні форми вини:
а) умисна вина або злочинний умисел;
б) неумисна вина або необережна вина;
в) презюмуюча вина або вина при порушеннях.
Крім цих основних форм, часто як самостійні французькі вчені-криміналісти виділяють так звані проміжні форми: невизначений умисел та евентуальний умисел.
Умисна форма вини. У цілому зазначена форма визначається як форма вини, за якої особа не лише усвідомлює незаконний характер своєї поведінки (загальна вина), а й бажає здійснити таку поведінку та досягнути шкідливих наслідків.
Найбільш повне визначення умисної форми вини наводиться у працях П. Конта та П. Местр дю Шамбона, на думку яких вона має місце тоді, коли виконавець у момент вчинення злочинного діяння діє добровільно, усвідомлює той факт, що його поведінка з необхідністю потягне незаконний результат, який описаний у кримінально-правовій нормі, і намагається досягти цього результату. При цьому автори піддають критиці позиції тих вчених-криміналістів, які визначають умисел через бажання досягти шкідливих наслідків. Вони вважають, що точніше говорити не про бажання, а про вольове намагання їх заподіяти. На підтвердження своєї думки автори наводять наступний приклад. Особа, бажаючи відвернути від себе підозри у вчиненні злочину, несправедливо звинувачує у його вчиненні іншу людину, знаючи при цьому, що остання не вчинила даного злочину, і тим самим здійснює неправдивий донос. У наведеному випадку, на думку авторів, особа, яка здійснила донос, можливо, і не бажає заподіяти шкоду іншій особі, у будь-якому разі прямо у цьому не зацікавлена, оскільки для неї головне не звинуватити конкретну особу у вчиненні злочину, а самій уникнути кримінальної відповідальності. Однак вона розуміючи, що її неправдиві заяви з необхідністю потягнуть за собою заподіяння шкоди невинуватій особі, все ж вчинює саме таким чином. Отже, підсумовують вчені, є всі підстави стверджувати, що така особа діяла умисно, оскільки, незважаючи на відсутність «активного» бажання, вона спрямовувала свою волю на досягнення забороненого в кримінально-правовій нормі результату.
За чинним КК Франції, злочини - це лише умисні діяння. Проступки можуть бути як умисними, так і необережними. При характеристиці умисних злочинів законодавець вживає терміни: «добровільно», «умисно» або вказує на певну мету вчинення правопорушення.
У теорії кримінального права Франції йдеться про різні «ступені» умисної вини, зокрема про передумисність і спеціальний умисел.
КК Франції визначає передумисність як такий умисел, що сформувався до вчинення злочину або проступку [15, 132-72]. Таким чином, злочинне діяння є не лише умисним, а умисел у даному випадку формується протягом певного періоду. Передумисність є конструктивною ознакою вбивства, кваліфікуючою ознакою застосування тортур, вчинення насильницьких дій, що потягли за собою заподіяння смерті з необережності.
В окремих випадках у диспозиції кримінально-правової норми вказується на вчинення злочинного діяння з певною метою. При цьому мета є обов’язковою ознакою діяння і підлягає доказуванню, її відсутність або взагалі виключає злочинність діяння, або виключає кримінальну відповідальність за злочин, передбачений конкретною кримінально-правовою нормою. Умисел, який поєднується з певною метою у кримінально-правовій літературі Франції, дістав назву спеціальний умисел.
Прикладом спеціального умислу є передбачена статтею 227-12 КК Франції відповідальність за схиляння батьків до відмови від своєї дитини, що вчинено з корисливою метою або визначеним у диспозиції способом. Французький законодавець вказує на спеціальну мету і в інших випадках. Наприклад, у статті 322-14 КК Франції встановлена кримінальна відповідальність за неправдиве повідомлення про стихійне лихо, здійснене з метою викликати непотрібне втручання рятувальників.
При необережній формі вини поведінка виконавця є свідомою і вольовою, але він не намагається досягти шкідливого результату.
Часто необережна форма вини визначаєтьсяфранцузькими криміналістами як певна протилежність умисній формі вини. Так, наприклад,П.Конт та П.Местр дю Шамбон зазначають, що«якщо умисел - це спрямованість волі, необережність - це воля не спрямована; якщо умисел - це воля, спрямована на незаконний результат, який виконавець усвідомлює, то необережність - це непередбачення результату, коли виконавець не обмірковує ризик його неочікуваного настання. Відповідно необережність полягає в ослабленні уважності; реалізуючи безперервно матеріальний елемент злочинного діяння, виконавець, як правило, вчинює так, як не вчинила б обачна людина».
Зазначені автори також відмічають, що необережність, як і умисел, сама по собі не є злочинною. Необережність, як форма вини, існує лише у зв’язку з шкідливим наслідком, що настав.Однак при умислі спрямованість волі на результатвже свідчить про злочинність наміру. У випадкунеобережності принципове значення має фактичне настання результату і причинний зв’язок міжповедінкою і наслідками [16, 140].
Аналізуючи необережну форму вини, М.-Л. Раса відмічає, що вона визначається законодавцем з максимальними уточненнями. Дійсно, в КК Франції існує, наприклад, норма про кримінальну відповідальність за необережне вбивство, в якій вичерпно наведені різні варіанти поведінки винуватої особи, що діє «помилково, необачно, неуважно, недбало або не дотримуючись будь-якого обов’язку з безпеки чи обережності, що покладається Законом або регламентами» (абзац 1 статті 221-6 КК Франції).
Аналіз злочинних діянь, що передбачають необережну форму вини, дає підстави зробити висновок, що кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли злочинне діяння, вчинене з необережності, потягло за собою тяжкі наслідки (смерть, тілесні ушкодження), або коли злочинне діяння вчинено спеціальним суб’єктом, на якого покладено обов’язок бути «особливо уважним», наприклад, особою, що охороняє таємницю національної оборони. Необережні злочинні діяння незалежно від шкоди, яку вони заподіяли, є, відповідно до КК Франції, проступками.
У спеціальній літературі з кримінального права Франції виділяється також третя форма вини - презюмуюча або вина при порушеннях.
Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Франції будь-яке поліцейське порушення, навіть вчинене у стані рецидиву, може стати предметом спрощеного провадження [17, 524]. Прокуратура, обираючи процедуру спрощеного провадження, передає судді поліцейського трибуналу кримінальне досьє. Суддя приймає рішення у справі без судового розгляду шляхом винесення кримінального наказу, в якому зазначається про виправдання або засудження з призначенням штрафу.
За кримінальним правом Франції суддя поліцейського трибуналу, розглядаючи справу про порушення, не лише не зобов’язаний доводитипевну форму вини особи (умисел або необережність), а й не повинен мотивувати своє рішення. Для притягнення до відповідальності за поліцейське порушення достатньо загальної вини. Особа вважається винуватою в силу самого факту вчинення правопорушення, тобто за наявності матеріального елемента злочинного діяння, і не підлягає відповідальності лише у випадку, якщо буде доведено, що вона діяла під впливом непереборної сили, або якщо існували такі обставини, як неосудність або недосягнення віку кримінальної відповідальності.
В силу наведених процесуальних особливостей розгляду таких випадків і прийнято вести мову про презюмуючу вину. На думку французьких юристів, у даному разі саме діяння дає підстави передбачати вину особи. Презюмуюча вина часто називається «виною за порушення», оскільки вона являє собою психологічну ознаку, що характерна для більшості порушень. При цьому слід мати на увазі, що, з одного боку, існує достатня кількість порушень, для яких властивий більш «розвинений» моральний елемент (умисел або необережність), а з іншого, певна кількість проступків характеризується саме цим «мінімумом» психологічної ознаки.
Питання про презюмуючу вину є дискусійним у французькій юридичній літературі. Наприклад, П. Конт та П. Местр дю Шамбон відмічають, що така форма вини не зводиться ні до умислу, ні до необережності, фактично, у її традиційному розумінні, означає відсутність будь-якої вини, оскільки передбачає лише осудність особи, тобто наявність сукупності таких ознак, як досягнення встановленого віку кримінальної відповідальності, відсутність психічного розладу і фізичного примусу з боку інших осіб, відсутність форс-мажорних обставин. Вчені вважають, що сама категорія презюмуючої вини мало корисна, оскільки якщо злочинне діяння вчинено і немає доказів заподіяння шкоди за форс-мажорних обставин, то при відсутності умислу, тобто спрямованості дій на певний результат, слід вести мову про необережність і доводити її, а не презюмувати.