Оцінка психічного відношення особи до застосовуваної по відношенню до потерпілого погрози повинна застосовуватися не лише з урахуванням створенням винним її ефективності, але і з урахуванням ступеня реальності погрози.
Як показує практика, помилкова думка винних відносно соціальної небезпеки психічного насильства доволі часто призводить до того, що вони, не бажаючи в дійсності причиняти потерпілому реальної шкоди, намагається в той час обернути погрозу у таку форму, щоб вона була максимально діючою. Це виражається у тому, що винні погрожують потерпілому найстрашнішою розправою, роблячи такі заяви як «вб’ю», «заріжу», «задушу», «повиколюю очі» і тому подібне. Для створення такої обстановки,що потерпілий не зможе уникнути розправи, злочинці застосовують макетів зброї або інших предметів, які нагадують зброю
У судовій практиці зустрічаються справи, коли злочинці заволодівають майном потерпілого, погрожуючи ключем, розчіскою направленими на потерпілого, як зброя. Небажання таких осіб застосовувати фізичне насильство у окремих випадках знаходить підтвердження в тому, що вони починають тікати при найменшій спробі потерпілого застосувати опір або відпускають потерпілого, не причиняючи йому ніякої шкоди, якщо не виявляють у нього майна.
При оцінці особистості таких винних не можна не враховувати того, що вони менш суспільно небезпечні по відношенню з особами, які при погрозі виявили бажання заподіяти реальної шкоди здоров’ю.
Як фізичне так і психічне насильство при розбої є засобом заволодіння чужим майном, застосовується після того, як у злочинця виникла корислива мета.
Не буде складу розбою, якщо мета заволодіння майном виникла у винного після застосування насильства до потерпілого з будь-якого другого приводу, наприклад, з метою помститися.
У судовій практиці виникає питання про кваліфікацію викраденого майна, яке було скоєне після зґвалтування потерпілої, заподіяного із застосуванням небезпечного для життя або здоровя насильства. Мається на увазі випадки, коли небезпечні для життя або здоров’я насильство застосовується винним з метою скоєння статевого акту і лише після зґвалтування у винного виникає умисел на заволодіння майном потерпілої і він, не повторюючи насильницьких дій, на очах у потерпілої викрадає її майно [5, с. 27-34].
Усвідомлення винним суспільної небезпечності розбою передбачає фактичне розуміння ним характеру та соціального значення тих суспільних відносин, на які він посягає, скоюючи злочин, розуміння змісту своїх діянь, а також розуміння фактичних обставин скоєного. Інтелектуальний момент розбою, таким чином, заклечається в усвідомленні винним мінімального набору юридично значимих фактичних обставин, які створюють об’єктивну цього злочину: протиправність, спосіб виїмки майна, неналежність майна і тому подібне. Умислом винного повинна охоплюватися обставина, що в нього відсутні будь-які права на майно, незаконно перетворюючи у свою власність або власність інших осіб, тобто умисел винного направлений саме на безоплатне заволодіння чужим майном.
Вольовий момент розбою характеризується направленістю волі винного на заволодіння чужим майном.
Бажання – це воля, мобілізована на досягнення поставленої мети. Скоюючи розбій, винний бажає саме здійснення вказаних діянь, що являються необхідними і достатніми для кваліфікування його діянь за вказаною статтею КК України. Особа не може не бажати результату свого діяння, однак бажання настання результату не має значення для оцінки його діяння як розбій [16, с. 60].
Вина як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складу злочину і основний елемент суб’єктивної сторони злочину не вичерпує суб’єктивної сторони злочину. Зазначене вище дає вказівку на те, що важливу роль при характеристиці суб’єктивної сторони злочину відіграє мотив і мета. Мотив і вина, як самостійні психологічні ознаки взаємопов’язані між собою і лише в своїй єдності можуть дати повне уявлення про спрямованість поведінки особи, вони є характерними для будь-якої свідомої вольової поведінки людини, в їх підґрунті лежать потреби, інтереси людини[12, с. 100].
Суб’єктивна сторона таких злочинів характеризується виною у формі прямого умислу та корисливою метою. Здійснюючи розбій, винний усвідомлює суспільну небезпеку своїх дій, передбачає можливість або неминучість настання суспільно небезпечних наслідків і бажає їх настання. Ці наслідки мають місце у спричинені матеріальної шкоди потерпілому й отриманні майнової вигоди винним.
Аналіз змісту умислу стосовно аналізованого діяння свідчить, що це злочинне посягання за своїм характером і спрямованістю може бути віднесене до злочинів, суспільна небезпека, злочинна сутність і зміст яких достатньо очевидні кожній людині. Будь-яка людина усвідомлює, що вкрасти будь-яку річ або відібрати її силою – означає скоїти злочин.
Таким чином, суб’єкт злочину усвідомлює, що він незаконно і безоплатно, використовуючи насильство, вилучає чуже майно, яке йому не належить. Передбачаючи спричинення своїми діями майнової шкоди власникові або іншому законному володільцю майна, винний бажає заволодіти таким майном з метою обернення його на свою користь і тим самим бажає настання цієї майнової шкоди.
Спрямованість умислу у насильницьких злочинах проти власності визначається корисливою метою. Сутність користі полягає у прагненні винного задовольнити свої матеріальні потреби за чужий рахунок, шляхом вилучення майна, на яке у нього не має права. Корислива мета – усвідомлений злочинний результат, до досягнення якого прагне винний, і має місце у випадках злочинного обернення чужого майна винним на свою користь.
Мотив у насильницьких злочинах проти власності, є, як правило корисливим. Однак корисливий мотив не є обов’язковою ознакою цих злочинів. Оскільки при вчиненні розбійного нападу групою осіб не всі учасники можуть керуватися корисливими мотивами, їх поведінка може зумовлюватися іншими потребами, наприклад, допомога іншій особі, досягнення «поваги» з боку інших. Іншими словами, для визначення корисливої мотив діях винного при скоєнні посягання на власність необхідно встановити його бажання розпоряджатися чужим майном на власний розсуд, незалежно від того, чи звернув він це майно у свою користь, чи розпорядився ним іншим чином – як своїм власним [11, с. 120].
Проаналізуючи вищезазначену інформацію можна зробити висновок, що погроза при вчиненні розбою повинна бути дійсною та реальною, тобто викликати у потерпілого впевненість у її здійсненні. Фізичне та психічне насильство при розбої може бути застосоване до: 1) власника майна; 2) осіб, у віданні або під охороною яких знаходиться майно; 3) сторонніх осіб, які намагаються перешкодити вилученню майна; 4) інших осіб [13, с. 92].
Момент закінчення злочину має суттєві відмінності порівняно з іншими формами розкрадань. Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти приватної власності» від 06.11.2009р. №10 «розбій вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров’я особи, або з погрозою застосування такого насильства, незалежно від того, заволоділа винна особа майном потерпілого чи ні» [4, п.6].
До структури суб’єктивної сторони розбою, окрім вини у формі прямого умислу, входить і корислива мета. Необхідність наявності корисливої мети у винного при розбійному нападі випливає з ч.1 ст.187 КК України, яка вказує на мету розкрадання майна.
Для кваліфікації дій винного як розбою необхідно, щоб напад на потерпілого і застосування до нього насильства були вчинені злочинцем з метою заволодіння чужим майном, інакше дії винного необхідно кваліфікувати за іншими статтями КК України, що передбачають відповідальність за злочини проти особи.
Розбій вчиняється з прямим умислом. Винний усвідомлює, що він протиправно, із застосуванням насильства, яке є небезпечним для життя чи здоров’я особи, обертає майно на свою або іншої особи користь, і бажає цього. Мотив при розбої, як правило, корисливий. Однак він не є обов’язковою ознакою розбою [13, с. 92-93].
2.2 Суб’єкт розбою
Умовами кримінальної відповідальності, згідно ст.18 КК України, виступають осудність та вік фізичної особи. А.Н. Трайнін виводив суб’єкта злочину з елементів складу злочину, а осудність та вік він відносив до умов відповідальності, не вважаючи при цьому неосудних та осіб, які не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суб’єктами злочину.
Суб’єктом злочину, відповідно до чинного КК України вважається фізична осудна особа, яка досягло віку з якого настає кримінальна відповідальність. Державно-правове відношення винного не має значення; він може бути як громадянином України, так і іноземцем або особою без громадянства [16, с.60].
За діючим кримінальним законодавством України до відповідальності за розбій можуть бути притягнені осудні особи, які досягли 14-ти літнього віку.
При визначенні переліку злочинів, за які кримінальні переслідування повинно наступати з 14-літнього віку, законодавець виходив не лише з високої суспільної небезпечності визначеного кола осіб діянь та їх зрівняльної поширеності, але і з того,наскільки підлітки в змозі усвідомлювати ступінь суспільної небезпечності скоєних ними діянь.
Суспільна небезпечність розбою очевидна для будь-якого підлітка, так як при скоєнні цього злочину винні посягають на такі блага, якими володіють самі. Саме це дає підстави визнавати, що особи, які скоюють розбій у 14-річному віці, усвідомлюють, в чому полягає небезпечність скоєних ними діянь.