Смекни!
smekni.com

Система контролю забруднення (стр. 6 из 6)

Державний моніторинг навколишнього середовища здійснюють Мінекобезпеки, Національне космічне агентство, Міністерство охорони здоров'я, Мінсільгосппрод, Мінлісгосп, Держкомгідромет, Держкомводгосп, Держкомгеології, Держкомзем, Держжитлокомунгосп та їхні органи на місцях.

Формою нормування антропогенних впливів на навколишнє середовище є екологічне нормування, яке являє собою комплекс заходів для встановлення лімітів, у межах яких допускається зміна природного середовища. Екологічне нормування проводиться щодо всіх небезпечних речовин. Небезпечними називають речовини, що надходять до навколишнього середовища як продукти або супутні утворення людської діяльності, які являють пряму або опосередковану загрозу людині чи навколишньому середовищу і знешкодження яких у поточний момент часу може бути здійснене тільки завдяки значним техніко-економічним і організаційним витратам.

Закон про охорону атмосферного повітря створює необхідні умови для підвищення ефективності системи спостереження за станом атмосферного повітря. Контролюють забруднення атмосфери за допомогою стаціонарних і пересувних станцій. Усередині компактно розміщена складна апаратура, призначена для вимірів кількості забруднюючих речовин. B системі охорони водного середовища існує близько 2 тис. санітарно-епідеміологічних станцій. Створено мережу санітарних лабораторій на підприємствах для вивчення складу стічних вод і якістю води водойм. Кожна лабораторія проводить у рік десятки тисяч аналізів стічних вод і води водойм.

Література

1. Білявський Г.О. та інші. Основи екологічних знань: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2002. – 346 с.

2. Боков ВЛ., Лущик А.В. Основы экологической безопасности. – Симферополь: Сонат, 1998. – 224 с.

3. Гінсірук С.А. Регіональне природокористування: Навч. посібник. – К., 1990.

4. Голубець М.А., Кучерявий В.П., Генсірук С.А. та ін. Конспект лекцій з курсу «Екологія і охорона природи». К., 1990.

5. Гриценко Ю.М. Основи заповідної справи. – Рівне: РДТУ, 2000. – 239 с.

6. Джиги рей В.С. Екологія та охорона навколишнього природного середовища. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 203 с.

7. Злобін Ю.Л. Основи екології. – К.: Лібра, 1998. – 248 с.

8. Каракаша ИМ. Экологическое право Украины. – Одесса: Латстар, 2001.

- 478 с.

9. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика. – К.: Заповіт, 1996. – 108 с.

10. Кучерявий В.П. Екологія. – Львів: Світ, 2001. – 500 с.

11. Мазур И.И., Молдованов О.И. Курс инженерной экологии. – М.: Высшая школа, 1999. – 447 с.

12. Масюк Н.Т. Введение в сельскохозяйственную экологию. – Днепропетровск, 1989. – 192 с.

13. Миркин Б.М., Наумова Л.Г. Экология. – Уфа: Восточный университет, 1998. – 256 с.

14. Новиков Ю.В. Природа и человек. – М.: Просвещение, 1991. – 223 с.

15. Новиков Ю.В. Экология, окружающая среда и человек. – М.: ФАИР, 1998. – 320 с.

16. Принципи природокористування // Основи соціоекології. – К., 1995.

17. Розанов СИ. Общая экология. – СПб.: Лань, 2001. – 288 с.

18. Сахаєв В.Г., Шевчук В.Я. Економіка і організація охорони навколишнього середовища: Підручник. – К.: Вища школа, 1995. – 272 с.

19. Ситник К.М., Брайон В. Н, Городецкий А.В. Биосфера, экология, охрана природы. К., 1980.

20. Степановских А.С. Экология. – М.: ЮНИТИ, 2001. – 703 с.