Словом, увесь цей «хімічний бум», що тривав ряд років, нічого не дав, крім екологічних і мільйонних фінансових втрат. Очікуваних вагомих врожаїв так і не дочекались. Навпаки, погіршилося екологічне становище краю, збільшилась забрудненість продуктів харчування, знизилась родючість грунтів. І це підтвердили проведені дослідження...
Як бачимо, нав'язані «зверху» під час застою вказівки і прорахунки завдали величезної шкоди сільському господарству. Нині, в період перебудови, нарешті на Присамар'ї запроваджується науково обґрунтована система обробітку земель і внесення добрив.
Деяким ґрунтам, як показала практика, загрожує змивання, особливо на крутих схилах і в тих місцях, де зводять ліс. Тому охорона ґрунтів повинна знаходитись у тісному зв'язку з охороною лісу.
Є в Новомосковському лісі балка Бандурка. Цю територію площею 125 гектарів оголошено ботанічним заказником республіканського значення. Розташована вона на правому, порізаному ярами березі Самари на висоті 150 метрів над рівнем моря, її бір ось уже тисячоліття стоїть вартовим у степу, оберігаючи його від суховіїв, пом'якшуючи температурні контрасти. Можливо, не всі знають, що ліси балки Бандурки захищають воду і ґрунти, збільшують урожайність сусідніх полів, а коріння дерев і рослин на крутоярах оберігає землю від водної ерозії. Це далеко не вся цінність заказника, в якому держава заповідає берегти в природному стані своєрідний і незвичайний для степу пейзаж, весь його тваринний і рослинний комплекс. На дні балки Бандурки росте реліктова рослина — хвощ великий. Тут добре себе почувають заєць-русак, лис, дика коза, куниця, борсук. Збір лікарських трав і полювання проводяться тут тільки з дозволу обллісгоспзагу та облінспекції охорони природи.
Здавна ця балка була, як тисячі інших: по схилах росли поодинокі, «дикі» деревця. Та ось у 1889 році з легкої руки лісника Андрія Мефодійовича Бандури розпочалося окультурювання східного плато. Природні умови негостинно зустріли степових новоселів. Страждали нові насадження від відсутності вологи та постійного вторгнення вітрів-суховіїв із-за Дніпра, яких Бандура назвав «задніпрянами». Та воля людини перемогла примхи природи. Зараз балка Бандурка — справжній оазис у степу.
Реконструйованим насадженням 70—80 років. Є масиви й молодші за віком — це робота послідовників А. М. Бандури. Чимало зробив тут і лісник І. А. Кравченко та інші працівники лісництва.
У розпалі літа, особливо в пожежонебезпечний період, кожного вихідного дня рейдова бригада Новомосковського лісництва роз'їжджає по місцях масового відпочинку і прохає самодіяльних туристів гідно спілкуватися із «зеленим другом». Та деякі «любителі природи» і слухати не хочуть корисних настанов та порад. Особливо це стосується міських мешканців, які відкрито заявляють лісникам: «Ви щоденно вдихаєте хвойний аромат, а ми від автомобільних газів захлинаємося в місті. Тож не заважайте нам відпочивати на свіжому повітрі».
Тут слід сказати б своє слово і медичним працівникам про те, що літньої пори не завжди й корисне «хвойне повітря», яке буквально насичене парами скипидару та шкідливих смол. Подібні прогулянки в спекотливі дні весни та літа приємніше і корисніше проводити у листяному лісі. Кожний турист повинен знати, що в пожежонебезпечний період від єдиної тліючої вуглинки у потушеному багатті, від необережно кинутого недокурка, коли повітря насичене парами смоли, може спалахнути хвоя і тоді — пожежа в лісі...
Слід пам'ятати про те, що природне відновлення лісу відбувається надто повільно: на це йдуть десятиріччя. Часто на попелищах молодняк зелених насаджень з'являється лише через п'ять—десять років після пожежі, причому на місці спаленого соснового лісу виростають берези, осики (менш цінні породи дерев). А сосновий ліс тут виросте лише через 80—100 і навіть 120 років.
Народна мудрість говорить: «З одного дерева можна зробити мільйон сірників, а одним сірником — спалити мільйон дерев!» Тому турбота про ліс — це турбота про наших нащадків. Ліс був, є і буде кращим другом людини!
І якщо балка Бандурка, 140-річний дуб, який є пам'ятником природи місцевого значення, а також деякі інші місця Присамар'я дбайливо оберігаються працівниками лісництва, то взагалі стан унікальних територій викликає тривогу.
Ось один з прикладів. Колгоспу імені Котовського Новомосковського району за рішенням облвиконкому народних депутатів від ЗО лютого 1972 року було передано під охорону геологічний пам'ятник місцевого значення — «Утворення Новомосковського природного горизонту древньої фауни» площею в півгектара. Але про цей пам'ятник вищезгадані господарники зовсім забули. Таке враження, що не господарі оберігають, а від них треба оберігати ввірене їм заповідне місце. Тут не було навіть щитів, на яких би роз'яснювалася цінність об'єкту, межі і т. ін. Згодом ці землі передали Губиниському міжколгоспному відгодівельному підприємству, а той і зовсім нічого не знає про існування на його території цінної пам'ятки...
Звичайно, справа молода, нова, і немає поки що органу, який би так само, як інспекція по воді чи повітрю, контролював дотримання правил охорони пам'яток природи. Надто мало підтримують ентузіастів-природолюбів і в місцевих Радах та обласному товаристві охорони природи. А що такі ентузіасти є і доводять потрібність заповідання деяких ділянок лісу Присамар'я, свідчить саме число об'єктів, адже всі вони дістали охоронний режим завдяки безкорисливим друзям природи, які добивалися цього. Таких людей ні товариство, ні облінспекція охорони природи не шукають. Сьогодні кожному заказнику потрібний громадський пост. Адже ніякі контролюючі органи не зроблять того, що можуть зробити любителі природи, кожен з нас. Якщо ми не будемо вважати за пусте слова, мовлені дитині з самого малку: «Не знищуй живого, бо ти знищуєш самого себе». Адже ми хочемо, щоб мальовничі діброви, байрачні гаї, екзотичні дерева, прісні та солоні озера — все те, що робить наш край ще багатшим, застали в усій красі наші діти і діти наших дітей...
Ця тривога — не розпач, але не можемо ми закінчити нашу розповідь на мажорній ноті. Не можемо, тому що все живе, все те, що зветься навколишнім середовищем,— і квітка, і птах, і дерево, і вода,— все це наше з вами життя.
Таш дуби — в дуплі курінь влаштуєш. І що не лист, то герб ріки Самари... Коли пливуть над верховіттям хмари, Яку, байраче, думу думаєш? Чи "не про те, що заповітні води І заповітні хащі — овва, не заповідні, І часом люди, начебто безрідні, глумляться над святинями природи... Байраче, друже, хмари твоїх дум — То наш довічний клопіт і тягар. Нехай ідуть дощі, але не буде хмар, Які б несли змертвіння та біду!