Слід також відмітити, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. При цьому власники ділянок мають право на відшкодування збитків, завданих порушенням права власності на земельну ділянку.
Право розпорядження - це визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення або стану природних об’єктів, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб’єктам права у власність. Такими діями є в основному угоди (купівля-продаж, даруванні обмін тощо). державна, самоврядування, колективна, приватна власність.
Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб’єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (на приклад, у разі продажу).
Право розпорядження включає можливість вчинення не лише угод, але й інших юридичних актів. Так, розпорядження державною власністю на природні ресурси можливе шляхом видання адміністративних актів.
Чинне законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту (ст.2 Закону України "Про власність", ст.3 Земельного кодексу України). Проте фактично власники природних ресурсів володіють різним обсягом правомочності розпорядження.
У найбільш повному обсязі право розпорядження належить праву державної власності на природні ресурси. Зміст права розпорядження держави-власника складають повноваження щодо передачі природних об’єктів громадянам і юридичним особам у приватну власність, надання їх у використання і вилучення їх з використання. Не треба, проте, включати в поняття розпорядження правомочності держави як, суверена. Так, визначення порядку, умов і форм природокористування, здійснення обліку природних ресурсів і контроль за їх раціональним використанням є здійсненням функцій держави-суверена, бо зазначенні заходи не викликають зміни юридичної долі природного об’єкта і тому не розглядаються як правомочність власника.
Певні особливості має правомочність розпорядження права приватної власності на природні ресурси. Громадяни України та юридичні особи, власники природних ресурсів, укладають угоди стосовно останніх, але з встановленими законом обмеженнями. Так, власник земельної ділянки не має можливості змінити цільове призначення землі, він зобов’язаний укладати угоду застави виключно з кредитною установою. Громадяни, що ведуть селянське (фермерське) господарство, не мають права протягом шести років з часу придбання права власності на землю розпоряджатися нею (крім передачі у спадщину). Приватний власник земельної ділянки не може самостійно передати другій особі право на забудову земельної ділянки без згоди на це відповідного органу місцевого самоврядування та проведення комплексу робіт щодо відведення земельної ділянки для іншої особи. Існують і інші обмеження.
Правомочності володіння, користування і розпорядження характеризують у сукупності забезпечені власнику можливості, але не розкривають повною мірою специфіку права власності на природні ресурси як суб’єктивного права. Важливою ознакою, що характеризує відносини власності, є їх незалежність. Згідно з цим і суб’єктивне право власності необхідно розглядати як забезпечення і гарантування особі можливості володіти, користуватися та розпоряджатися природними об’єктами незалежно, на свій розсуд. Це ознака органічно властива правомочностям власника.
Незалежне (на свій розсуд) володіння, користування і розпорядження природним об’єктом або його часткою означає, що зазначені в перелічених правомочностях можливості забезпечені й гарантовані власнику законом, вони не базуються на праві будь-яких інших осіб.
Незалежний характер суб’єктивного права власності на природні ресурси не означає, що воно не залежить від закріпленої у нормах права волі суспільства. Право власності на природні ресурси юридичних осіб та громадян України не є абсолютним, оскільки закон встановлює обмеження підстав набуття, способів та механізмів реалізації такого права. При цьому слід мати на увазі, що концепція регулювання відносин власності, яка була закріплена у законах, прийнятих до прийняття Конституції України, передбачає обмеження не лише в частині володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а й обмеження щодо суб’єктів, об’єктів, змісту права на них.
Наявність визначених і встановлених законом обмежень права приватної власності та власності юридичних осіб, пов’язаних з необхідністю збереження природних ресурсів для майбутніх поколінь та забезпечення здорового і безпечного для життя навколишнього середовища для нинішнього, є об’єктивною необхідністю. Тому власник володіє, користується та розпоряджається природними ресурсами тільки в межах, встановлених законом. Проте обмеження прав приватного власника на природні ресурси у частині обмеження права розпорядження, що містяться в чинному законодавстві, не зумовлені екологічним змістом і не відповідають сучасним завданням створення багатоукладної ринкової економіки з розвиненим екологічно орієнтованим ринком природних ресурсів.
1. Баб’як О. С, Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000. - 216 с.
2. Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2006. – 192 с.
3. Екологічне право. Особлива частина Підручник. Для студентів юридичних вузів і факультетів. За редакцією академіка АПрН України, В.І. Андрейцева. К.: Істина, 2001
4. Екологічне право України За редакцією професорів В.К. Попова і А.П. Гетьмани. Харків, "Право". 2001
5. Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. - К.: ТОВ "Видавництво "Юридична думка", 2005. - 848 с
6. Закон України “Про охорону навколишнього середовища”. – К., 1991.
7. Сафранов Т.А. Екологічні основи природокористування: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - Львів: “Новий Світ-2000”, 2003. - 248 с.