Смекни!
smekni.com

Ландшафтно-екологічна основа Києва (стр. 2 из 12)

Таким чином, складний довготривалий процес містобудівного освоєння та формування території Києва може бути висвітлений таким рядом хронологічних зрізів: середина XVІІІ ст., кінець XII ст., кінець ХVІІ ст., середина Х ст., середина XIX ст., початок XX ст., середина XX ст., сучасний період. Картометрична обробка і аналіз історичних та ландшафтних даних показали, що ландшафтна структура Києва і прилеглих територій, які можуть бути потенціалом для подальшого зростання міста, досить складна в зв'язку з приуроченістю до смуги контакту двох ландшафтних зон та широкої долини Дніпра.

До ландшафтів мішано-лісового (поліського) типу віднесені підвищені моренно-водно-льодовикові і знижені терасові рівнини із дерново-підзолистими, піщаними і супіщаними ґрунтами, які сформувалися під борами та суборами (49,2% всієї території) [3].

Ландшафти лісостепової зони (широколистяно-лісового типу) представлені підвищеними акумулятивно-денудаційними розчленованими лесовими рівнинами з сірими, ясно – та темно-сірими суглинковими ґрунтами, які сформувалися під свіжими дібровами (19,9%). Межі між зональними типами ландшафтів мають складний характер. 25,3% території припадає на високі та низькі заплави Дніпра та його притоків. Площа водних об'єктів становить 5,6% території.

Природні умови північної частини Київського Подніпров'я сприяли виникненню в його межах на початку нашої ери значного торгово-адміністративного центру. Ландшафтна приуроченість розміщення первинного ядра Києва також вказує на невипадковість вибору місця його заснування. Стародавній торговий центр дніпровського шляху виник на високій заплаві біля підніжжя лесового плато, із дрібними землеробськими поселеннями, біля впадіння Почайни, гирло якої було природною гаванню. Поява адміністративної функції викликала необхідність будівництва фортеці («граду''). Для якої обов'язковою умовою була наявність природних укріплень. Розчленований край плато із відносними висотами близько 100 м, з ярами, мисами та останцями, що панував над нижньою частиною міста та Дніпром, був ідеальним місцем для першого городища Кия на Замковій горі (урвистий останець) і плацдармом для зростання Верхнього Міста – городище на Старокиївській горі (виступ плато).

До X ст. були повністю заселені розчленовані схили та останці між верхньою та нижньою частинами міста; з'явилась необхідність в його розширенні. В кінці X ст. площа верхньої частини значно збільшується за рахунок забудови міста Володимира і спорудження його укріплень, однак на цю частину міста, розташовану на лесовому плато, припадало не більше 6% міської забудови, а більше половини (61,0%) території – на нижню частину – Поділ, розташовану на високій заплаві Дніпра [14].

У ХІ-ХІІ ст. в зв'язку із посиленням політичного й адміністративного значення міста та поширенням громадського будівництва (спорудження Софіївського собору, багатьох церков, монастирів, палаців) збільшується верхня частина і створюються нові фортечні споруди – Місто Ярослава – 72 га, Місто Ізяслава – 6 га; Копирів кінець – 40 га. Загальна площа Верхнього Міста збільшується до 130 га і досягає 34% загальної площі забудови. Водночас зростає до 180 га нижня (подільська) частина, з'являються оборонні споруди в північно-західній частині. В цей період зростає значення старокиївської агломерації, що складалась з дрібних поселень (Берестове, Дорогожичі), монастирів (Печерський, Видубицький, Кловський, Кирилівський); усі вони були розташовані в межах підвищеної лесової рівнини із значним землеробським освоєнням.

З другої половини XII ст., в результаті боротьби удільних князів за Київ та руйнування його у 1169 р. місто втрачає значну частину політичних і адміністративних функцій. Взяття його Батиєм у 1240 р. і наступні події, пов'язані з іноземним пануванням, багаторазовими руйнуваннями (1416, 1482, 1651, 1679, 1687 роки), пожежами та епідеміями, не сприяли значному розширенню території міста. Однак Київ залишається важливим центром розвитку економіки, культури, передової громадської думки, освіти, соціального прогресу. В цей період більша частина громадського будівництва припадала на відновлення та реконструкції пошкоджених споруд і військових укріплень [8].

Із першої половини XVIІІ ст. в зв'язку з будівництвом фортеці росте й набирає адміністративних функцій нова частина міста – Печерськ – в межах підвищеної лесової височини. До середини XIX ст. печерська частина сполучається з основним ядром Києва. Забудовується лесова рівнина навколо Печерської фортеці, вздовж долини Либіді та круто-схилових ділянок хрещатицької долини. Розширюється Нижнє Місто на правобережній високій заплаві. За цей час площа забудови зростає майже утричі, переважно за рахунок підвищеної лесової рівнини та заплави. Вперше починається забудова ландшафтів змішано-лісовоґо типу – знижених рівнин давньоалювіальних терас.

Рис. 1.1. Ландшафти території Києва та їх міська забудова

Ландшафти території Києва та їхня міська забудова: ландшафти змішано-лісового типу із піщаними та супіщаними деревно-підзолистими ґрунтами: 1 – підвищені моренно-водно-льодовикові хвилясті рівнини із дерновими середньо та слабко-підзолистими супіщаними ґрунтами під свіжими суборами й борами; 2 – знижені давньоалювіальні терасові дрібнохвилясті рівнини із дерновими слабко та середньо-підзолистими піщаними піщаними і супіщаними ґрунтами під сухими борами та свіжими суборами; ландшафти широколистяно-лісового типу підвищеної лесової акомулятивно-денудаційної горбисто-хвилястої рівнини із сірими лісовими ґрунтами; 3 – горбисто-хвилясті привододільні рівнини із темно-сірими та сірими легкосуглинковими ґрунтами, які сформувалися під свіжими дібровами: 4 – слабко-хвилясті рівнини із розлогими схиловими балками, із сірими й темно-сірими легкосуглинковими лісовими ґрунтами, що сформувалися під свіжими й вологими дібровами: 5 – розчленовані останцево-яружно-балочні схили рівнини із світло-сірими, сірими й дерновими легкосуглинковими й супіщаними ґрунтами, які сформувалися під свіжими дібровами й різнотравно-злаковою рослинністю; ландшафти знижених алювіальних терасових рівнин із дерновими, лучними й болотними ґрунтами; 6 – знижені алювіальні слабкохвилясті рівнини (висока заплава) із дерновими й лучними піщаними й супіщаними ґрунтами, які сформувалися під заплавними луками та вологими дібровами; 7 – низькозаплавні слабкостічні заболочені зниження із лучно-болотними, болотними, торфово-болотними ґрунтами й торфовищами, які сформувалися під вологими луками й болотною рослинністю; лісова рослинність зеленої зони Києва

У вісімдесяті роки минулого століття налічувалось 5906 садиб, на яких було розташовано 20 тисяч дерев'яних і близько 3 тисяч кам'яних будинків. Вулиць і провулків – півтори сотні. Проживало тут близько 250 тисяч чоловік.

В 20–30 pp. містобудівне освоєння території відбувається головним чином за рахунок порівняно малопродуктивних у сільськогосподарському відношенні ландшафтів мішано-лісового типу. Продовжується і забудова ландшафтів підвищеної лесової височини на правобережжі Либіді та заплавних місцевостей, забудовуються вільні ділянки і ущільнюється забудова центральних кварталів. Відбувається реконструкція старих будинків. З початку XX ст. до 1941 р. площа міської забудови зросла в п’ять разів (9,7 тис. га). У 1921 р. в Києві було утворено ряд адміністративних районів. Крім центральної частини, виділялись Печерський, Шулявський, Солом'янський, Подільський, Деміївський райони. Ще швидше у цей час зростає загальна площа Києва. В жовтні 1923 р. уряд УРСР прийняв ухвалу про розширення території міста більше ніж в два рази за рахунок включення до міської смуги окремих територій та приміських сіл. До 1927 р. в міську смугу Києва увійшло 20 населених пунктів: Микільська та Воскресенська слобідки, Дарниця, Нивки, Відрадний, Совки, Корчувате, Мишоловка, Теличка та інші. Як наслідок, територія міської зони сягнула майже 40 тисяч гектарів, утворився зелений пояс навколо Києва, і в міську смугу увійшло 12,3 тисяч лісових насаджень. В передвоєнний час площа міста разом з зеленою зоною досягає 68 тис. га.

Під час Другої світової війни було зруйновано більше 40% житлового фонду і майже всі підприємства міста. В повоєнний період житлові та інші споруди відбудовувались швидкими темпами, вже до 1950 р. було створено більше 1000000 м2 житлової площі і відбудовано 2250 приватних будинків. У 1952 р. починається забудова нових житлових масивів: Першотравневого, Відрадного, Нивок у мішано-лісових ландшафтах підвищеної морено-водо-льодовикової рівнини. В 1967 р. був затверджений новий генеральний план розвитку міста. В основу плану, реалізація якого почалась уже в наступному році, було покладено ідею розміщення житлових масивів на намитих ґрунтах, на місці частково заболочених, малоцінних для сільського господарства територій в заплаві Дніпра, який стає головною архітектурно-планувальною віссю міста. Це дозволило зберегти придатні для землеробства землі, зробити місто більш компактним і перейти від радіальної до радіально-кільцевої структури його території. На намитих ґрунтах будуються масиви: Русанівка, Березняки, Оболонь. На пісках давньоалювіальної зниженої терасової рівнини – Лісовий, Воскресенський, Лівобережний, Комсомольський масиви. На моренно-водно-льодовиковій рівнині – Виноградар, Вітряні гори, Академмістечко та ін. Новітні технічні засоби будівництва дозволили вести забудову дуже розчленованих, крутосхилових місцевостей підвищеної лесової рівнини, частка яких в ландшафтній структурі забудованих територій міста зросла за повоєнний період від 2,5 до 7,0%. Зараз на території Києва забудовано біля 30 тис. га, тобто утричі більше ніж в передвоєнні роки [8].

Згідно із генеральним планом перспективного розвитку Києва, житлове будівництво сконцентроване головним чином на намивних ґрунтах в заплавних ландшафтах долини Дніпра. Найбільшими житловими масивами стали Троєщина, Осокорки, Лозняки та Вигурівщина. У найближчі 25–30 років виникне необхідність в пошуках територій під міське будівництво.