Дещо інший суб’єктний склад реалізації права державної власності на водні об’єкти передбачений Водним кодексом України. Так, згідно з його ст. 6 води (водні об’єкти) є виключно власністю народу України і надаються тільки у користування. Народ України здійснює право власності на води (водні об’єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об’єктами) можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.
Аналогічно вирішене питання про суб’єктний склад права державної власності на лісові ресурси у Лісовому кодексі України. Статтею 6 кодексу передбачено, що усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. Вона делегує відповідним радам свої повноваження щодо розпорядження лісами, визначені цим кодексом та іншими актами законодавства.
Таким чином, із зазначених законодавчих актів випливає, що держава здійснює свої функції не через один, а через низку державних органів, які належать до законодавчої та виконавчої гілок влади, а також до органів місцевого самоврядування. Відповідно до системи адміністративно-територіального устрою зазначені органи поділяються на загальнодержавні, обласні та районні. Враховуючи специфіку природних ресурсів як об’єкта права власності держави, який характеризується «розпорошеністю», розташуванням на різних частинах території країни, жоден з органів держави об’єктивно не може бути монопольним суб’єктом права власності держави на будь-який природний ресурс.
2.Суб’єкти права комунальної власності на землю та інші природні ресурси
Суб’єктами права комунальної власності на землю та інші природні ресурси є територіальні громади сіл, селищ та міст. Територіальна громада села, селища чи міста являє собою сукупність жителів відповідного населеного пункту. Згідно з Конституцією України (ст. 140) місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо (наприклад, шляхом прийняття рішення на сходці жителів села), так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети. Однак законодавчі акти, які передбачають перебування відповідних природних ресурсів у комунальній власності (ЗК та Закон «Про тваринний світ»), не містять норм щодо здійснення такого повноваження, як розпорядження природними ресурсами комунальної власності безпосередньо територіальною громадою. Здійснення повноважень суб’єкта права комунальної власності на зазначені природні ресурси покладене на органи місцевого самоврядування — сільські, селищні та міські ради. Ради є суб’єктами права комунальної власності на відповідні природні ресурси і здійснюють розпорядження ними шляхом відчуження на підставі цивільно-правових угод, передачі в постійне користування та оренду.
Найбільш повно питання права комунальної власності врегульовані у ЗК. Згідно зі ст. 83 ЗК у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності. Отже, земельні ділянки як об’єкт права комунальної власності можуть знаходитись як у межах, так і за межами населених пунктів. Суб’єктами права комунальної власності на земельні ділянки за межами населених пунктів також є відповідні сільські, селищні та міські ради.
Однак ЗК України надав право територіальним громадам сіл, селищ та міст об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради. Відповідно суб’єктами права власності на такі земельні ділянки виступатимуть районна чи обласна ради.
Землі комунальної власності як різновид земель публічної (суспільної) власності є об’єктом земельної реформи. Це означає, що такі землі підлягають приватизації, тобто передачі у власність громадян та юридичних осіб у порядку, визначеному ЗК України. Однак кодексом встановлений цілий ряд земель комунальної власності, які не підлягають приватизації. Згідно зі ст. 83 ЗК до таких земель належать: а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим кодексом; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим кодексом; д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування. Законодавчі акти, що набрали чинності до прийняття до введення в 1996 р. Конституції України, не передбачають можливості перебування природних ресурсів у комунальній власності. Зокрема, до них належать Лісовий та Водний кодекси. Однак прийняті вже після набуття чинності Основним Законом країни правові акти з питань регулювання земельних відносин передбачають можливість виникнення права комунальної власності й на зазначені природні ресурси. Так, Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» (2004 р.) визначає землі державної власності, які не можуть передаватися в комунальну власність. Згідно зі ст. 6 закону при розмежуванні земель державної та комунальної власності не можуть передаватися до земель комунальної власності такі землі, як: землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об’єктами загальнодержавного значення відповідно до законодавства України, а також землі під береговими смугами водних шляхів, водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони об’єктів водного фонду загальнодержавного значення за межами населених пунктів; землі лісового фонду за межами населених пунктів. А це в свою чергу означає, що якщо такі землі державної власності мають не загальнодержавне, а місцеве значення або ж перебувають у межах населених пунктів, то вони можуть передаватися з державної в комунальну власність.
3.Суб’єкти права приватної власності на землю та інші природні ресурси
Суб’єктами права приватної власності на землю є громадяни та юридичні особи. За загальним правилом, громадянин може визнаватися суб’єктом права власності на землю та інші природні ресурси, якщо він має цивільну правоздатність. Поняття цивільної правоздатності фізичної особи визначене Цивільним кодексом (ЦК) України. Згідно зі ст. 25 ЦК цивільною правоздатністю визнається здатність мати цивільні права та обов’язки. До таких прав і обов’язків належать і права та обов’язки власника земельної ділянки. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. Отже, вже після народження фізична особа може стати власником земельної ділянки тощо.
Однак наявність у фізичної особи лише земельної правоздатності дає їй можливість стати власником земельної ділянки «пасивним» чином. Це означає, що фізична особа може набути право власності на землю, наприклад, шляхом успадкування. Однак така особа не може стати власником земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу, оскільки набуття права власності на землю на підставі купівлі-продажу потребує вчинення активних дій, які охоплюються цивільною дієздатністю. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30 ЦК України). Таким чином, цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Лише за наявності цивільної дієздатності фізична особа може набути право власності шляхом власних активних дій — укладення договору купівлі-продажу, міни тощо.
Що стосується набуття та реалізації права власності на землю, то такі дії може вчиняти фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття) або вступила в шлюб (ст. 34 ЦК).
Земельний кодекс України за обсягом наданих прав на землю поділяє фізичних осіб на громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Найбільш повним обсягом прав щодо набуття землі у власність наділені громадяни України. Вони можуть мати у власності будь-які землі, які Земельний кодекс України дозволяє передавати у власність громадян. Іноземні громадяни та особи без громадянства як суб’єкти права власності на землю не мають права набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті ними у спадщину, протягом року підлягають відчуженню. А з земель несільськогосподарського призначення іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати лише землі, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності (ст. 81 ЗК). Отже, іноземні громадяни та особи без громадянства є суб’єктами права власності лише на земельні ділянки, на яких розташована будівля, споруда чи інша нерухомість. До таких земель належать земельні ділянки, призначені для житлового, дачного та гаражного будівництва, а також землі промисловості, транспорту, зв’язку тощо.