Методичні основи наукового управління - відповідні розділи суспільних наук і науки, що вивчають загальні організаційно-технічні закони, властиві різним видам управління (кібернетика, теорія систем), а також право, психологія, соціологія та ін. Зазначимо, що методичні основи наукового управління були б неосяжними, якби в їхній склад включалися самі згадані науки чи хоча б їхні розділи, але мова йде тільки про заключні висновки і рекомендації, що безпосередньо стосуються управління.
Конкретні управлінські науки про елементи, функції і аспекти управління — це теорія планування, облікові дисципліни, управління науково-технічним прогресом, управління дослідженнями і розробками, управління зовнішньоекономічними зв'язками, управління містом. Ряд конкретних наук про управління вивчають окремі його елементи: наукова організація управлінської праці, автоматизовані системи управління, діловодство та ін. Система конкретних наук про управління постійно розвивається і доповнюється.
Теорія управління. Чим більше з'являється конкретних управлінських наук, чим більша різноманітність матеріалу методологічних і теоретичних основ, тим гостріша необхідність підходу до управління як до єдиного цілого. Цим визначається потреба в науці, присвяченій проблемам управління як цілого. Такою наукою є теорія управління. Теорія управління покликана дати знання, що дозволяють науково керувати і сформувати навички вмілої управлінської діяльності.
5. ПРИНЦИПИ І ФУНКЦІЇ УПРАВЛІННЯ
Психологія управління твердить, що керівництво колективом будь-якого рангу повинно ґрунтуватись на певних принципах, згідно з якими можна визначити головні функції управління. Оскільки застосування філософської категорії «принцип» у теорії управління має суто прикладний характер, слід виділити декілька класифікаційних груп принципів. У той же час функції управління не можуть бути постійними на будь-якому етапі досягнення поставленої мети, а це свідчить про те, шо існує також класифікація і функцій управління.
Категорія «принцип» означає: основне правило, ідея, якою керуються, основна вимога. Принцип визначений об'єктивними закономірностями управління, він відбиває найбільш загальні, найбільш стійкі риси в прояві цих закономірностей. Принцип визначає спосіб діяльності. Відповідно до характеру закономірностей, властивих управлінню, виділяються загальні принципи, дія яких поширюється на усі компоненти системи управління, і принципи, що належать тільки до окремих частин системи управління.
Загальний принцип — це найважливіший усіх правил і норм управління. Дотримання загальних принципів є необхідною, а не абсолютно достатньою умовою успішного управління, тому що необхідно враховувати безліч інших факторів. Найчастіше правильність ухвалення рішення залежить також від локальних і приватних умов у кожній конкретній ситуації. Але ігнорування загальних принципів обов'язково приведе до серйозних помилок і прорахунків керівника.
Найважливішим із загальних принципів можна вважати принцип економічного підходу, що вимагає безупинного росту ефективності виробництва, орієнтації на науково-технічний прогрес, на ріст продуктивності праці, її якісних показників та економії ресурсів.
Функції управління - це особливий вид управлінської діяльності, продукт процесу поділу праці і спеціалізації в сфері. Існує шість стадій виділення (відокремлення) функцій управління (Г.Х. Попов, 1984).
У процесі розвитку організації і, як наслідок, її управління змінюється перелік функцій, що виконують керівники. Необхідною умовою вивчення функцій управління є їхня класифікація.
У загальному вигляді виділяють два найбільш важливі типи класифікацій функцій управління: з позицій об'єкта і з позиції суб'єкта 3 позиції об'єкта функції розподіляються між різними ступінями ієрархії органів управління: від Міністерства до мінімальної групи. Вони називаються господарськими.
Як суб'єкт виступає управління. Функції управління, виділені на основі суб'єкта управління, називають організаційними. Серед них особливе значення має група функцій, що відбиває стадії управління. їх називають основними (попереднє управління, оперативне управління і заключне управління).
Функції попереднього управління. Перша з основних функцій попереднього управління — визначення мети. Мета — це вихідний пункт процесу управління, це основа реалізації всіх інших функцій процесу управління.
Прогнозування - наступна функція, що відноситься до попереднього управління. У даний час прогнозуванню підлягають практично всі сторони життєдіяльності будь-якої організації: розробляється система прогнозів, що складається із соціальних, економічних, демографічних і науково-технічних прогнозів.
Планування також належитьдо попереднього управління, тому що план включає визначення мети, перелік засобів і методів досягнення мети, узгодження цілей, передбачуваних витрат і результатів. У стислому розумінні функція планування покликана визначити систему заходів, що дозволять забезпечити досягнення цілей.
Функції оперативного управління підрозділяються на організацію (включає організацію об'єкта і суб'єкта управління, впливу суб'єкта на об'єкт): мотивацію (стимулювання), коорди націю дій та усунення конфліктів. Мотивація здійснюється шляхом матеріального, морального і адміністративного впливу.
Функції заключного управління: контроль, облік і аналіз. Контроль забезпечує перевірку відповідності процесу функціонування (діяльності) об'єкта і суб'єкта управління цілям та іншим критеріям (законам, постановам, наказам, нормам, стандартам, правилам). У процесі контролю перевіряються результати роботи, ступінь відхилення від планованих етапів, виявляються причини і винуватці невиконання робіт.
Функції обліку й аналізу мають місце в процесі всієї роботи, але особливу важливість здобувають на етапі закінчення роботи. Облік як функція управління реалізується в спостереженні, реєстрації і збереженні інформації шляхом бухгалтерського, статистичного й оперативного обліків.
Чим складніше і масштабніше управління, тим глибше відбувається в ньому поділ праці, тим більше з'являється нових функцій управління. У той самий час поява нових функцій управління обумовлює посилення ролі інтегруючої функції керівництва.
6. ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ
На сучасному етапі розвитку теорії управління набуває дедалі більшого значення інноваційна управлінська діяльність або інноваційний менеджмент, суть якого полягає у створенні і впровадженні науково-технічних новацій з урахуванням екологічних інтересів суспільства.
Інноваційна діяльність (діяльність із питань нововведень підприємства) дійсно задає динаміку і темпи розвитку підприємству, сприяє його активній позиції на ринку попиту і пропозицій, ставить завдання проблемного характеру.
Тенденції розвитку світової економіки свідчать, що все сходиться в кінцевому підсумку до необхідності інтенсивного вдосконалення управління створенням і впровадженням науково-технічних інновацій з урахуванням екологічних пріоритетів, розвитку інноваційного менеджменту. Орієнтир на наукоємні виробництва демонструють усі розвинені країни. Тому функціям інноваційного менеджменту надається пріоритетне значення в конкретних технологічних, виробничих і організаційних системах підприємств, фірм, корпорацій.
Є чимало визначень поняття інноваційної діяльності. Згідно з чинним законодавством України, інноваційна діяльність — це одна з форм інвестиційної діяльності, що пов'язана з розробкою і впровадженням науково-технічних, організаційних, технологічних і управлінських нововведень.
Більш широко розкриває суть поняття інноваційної діяльності визначення її як нововведення, що охоплюють науково-технічні, технологічні, економічні та організаційні зміни з позитивними екологічними й соціальними наслідками, які здійснюються у виробничій сфері. Основні характеристики інноваційної діяльності: якісна новітність виробів, способів виробництва й технологій порівняно з попередніми; темп реалізації; динаміка оновлення; екологічна чистота і безпека, економічна ефективність.
Залежно від предметного змісту впроваджуваних інновацій розрізняють такі їх види:
продукційні — орієнтовані на виробництво й використання нових (поліпшених) видів продукції, виробів;
технологічні — надають нові (модернізовані) екологічно безпечні засоби (технології) виробництва наявних видів продукції, виробів;поліпшують екологічні характеристики виробництва;
управлінські — ґрунтуються на нових підходах і методах управлінської діяльності, перш за все системних, екологічних.
За рівнем впливу на навколишні природне й соціальне середовища інновації поділяються на радикальні (наприклад, перехід на безвідходні, ресурсозберігаючі виробництва) і модернізуючі виробництво (наприклад, «зелена» модернізація).
Основними найважливішими характеристиками інновацій є новітність (науково-технічний аспект), екологічність (природоохоронний аспект) і комерційний успіх (економічний або ринковий аспект). Новітність може бути управлінською, технологічною, економічною, екологічною.
Усі ці характеристики взаємопов'язані. Завдання інноваційного менеджменту — зробити таку взаємопов'язаність і взаємозалежність системною, щоб науково-технічний аспект став економічно вигідним, коли нововведення перетворюється на новий або поліпшений екологічно чистий продукт, на який є попит, а виробництво його не завдає шкоди навколишньому природному середовищу; цим і підвищується «якість життя» людини.