У грудні 1991 року розпався СРСР. Закони про соціальний захист, які приймали в УРСР, треба було виконувати в незалежній Україні. Аварія сталася в одній державі, а розплачуватись мусила інша. Настав час за все платити самим.
Ще шість років (1992-1997) звикання до самостійності і пошуку шляхів розбудови держави. Радість першим успіхам, а в усьому, що завдавало клопоту, продовжували звинувачувати Радянський Союз, соціалістичну систему, відсутність кадрів і технологій в Україні, мовляв все це залишилося в Росії. Прийшло розуміння, що Україна залишилася сам на сам з усім спектром чорнобильських проблем – від фінансування соціального захисту постраждалих до підбору рішучих і енергійних керівників, здатних приймати стратегічні, але непопулярні сьогодні рішення в ім’я дійсного подолання наслідків аварії, доки вона не перетворилася в катастрофу. І радіоактивне забруднення мільйонів гектарів родючих земель і лісів, і примусове відселення десятків тисяч людей, і продовження експлуатації ЧАЕС, - все це лягло на плечі новостворених органів державного управління молодої держави. Спеціалісти з Росії покидали зону відчуження і поступово відходили від наших проблем. У них з’явилися власні проблеми. Прийшов час шукати відповідь на питання “що робити?”. Серед технічних проблем абсолютно не вирішеною і найбільш очевидною проблемою залишався саркофаг, або об’єкт “Укриття”. Науковці та інженери всього світу сприймали існування об’єкту “Укриття” як виклик, як можливість демонстрації сучасних технологій для остаточної ліквідації небезпеки для сучасного покоління і прийдешніх поколінь. Що стосується життя населення на забруднених радіацією землях, то проблеми захисту населення від наслідків катастрофи вирішував Мінчорнобиль. Це міністерство продовжувало фінансувати всі роботи в Україні щодо подолання наслідків аварії на ЧАЕС, в тому числі всі роботи на об’єкті “Укриття”. Проблеми експлуатації ЧАЕС вирішував Держкоматом. З’явилися перші ознаки міжвідомчих воєн. Почалася битва за саркофаг, за радіоактивні відходи, за Чорнобильський фонд, за міжнародну допомогу. Почалася битва за великі гроші. Світ нарешті зрозумів, що Чорнобильська АЕС знаходиться в Україні. В Україну пішла гуманітарна допомога, а з 1993 року – міжнародна технічна допомога. Молода держава оголосила і провела міжнародний конкурс ідей і проектів на перетворення об’єкту “Укриття” в екологічно безпечну систему. На підставі аналізу була розроблена чітка і ясна концепція остаточного вирішення проблеми нерозповсюдження радіації за межі саркофагу. Наприкінці 1996 року Уряд України визначив, що мету потрібно досягнути протягом життя одного покоління шляхом вилучення з об’єкту “Укриття” залишків пошкодженого ядерного палива колишнього реактору №4 ЧАЕС.
Таким чином, було сформульоване завдання і час на його виконання. Країни великої сімки затвердили восьмирічний План Забезпечення Заходів на об’єкті “Укриття”, а Верховна Рада України ратифікувала відповідну угоду. Здавалося, що вже у 2005 році буде значною мірою гарантована екологічна безпека “Укриття” і будуть створені умови для вилучення всіх небезпечних радіоактивних матеріалів із саркофагу для майбутньої їх надійної ізоляції в спеціальних сховищах. Та нажаль загальнонаціональна концепція подолання наслідків Чорнобильської катастрофи не була розроблена а ні в той час, а ні тепер. Не дивлячись на економічну кризу, страшенну інфляцію і приховане безробіття грошей на подолання Чорнобильської катастрофи не жаліли. В Україні з’явилася нова професія – ліквідатор і постійне місце роботи – зона відчуження навколо ЧАЕС. Фінансування подолання наслідків було всенародним, бо всі підприємства відраховували 12 відсотків від фонду заробітної плати в Чорнобильський фонд. В постраждалих містах і селах побудували асфальтові шляхи, провели газ і воду, побудували нові будинки для переселенців. Виселили ще десятки тисяч мешканців з 35 населених пунктів. Фактично перестав існувати ще один районний центр – Поліське. До зони відчуження приєднали зону безумовного (обов’язкового) відселення. Територія площею понад 2500 квадратних кілометрів в центрі Європи стала безлюдною.
Економічна криза призвела до енергетичної кризи через зменшення виробництва вугілля в Україні і відсутність коштів на придбання палива за рубежем. Перестала працювати майже половина теплових електростанцій. Почалося масове відключення населення і промислових підприємств від електромереж. Але атомні електростанції, в тому числі два енергоблоки ЧАЕС, продовжували працювати на повну потужність, виробляючи майже половину всієї електричної енергії в державі, бо отримували ядерне паливо з Росії безкоштовно. Справа в тому, що США відповідно до програми американських сенаторів Нанна і Луггара зобов’язалися компенсувати вартість ядерного палива для українських АЕС в обмін на ядерне роззброєння України: ядерні боєприпаси, які залишилися в Україні після розпаду СРСР передавалися в Росію, а російське ядерне паливо поступало в Україну. За все платила Америка. Цікаво, що в цей же період почало змінюватися відношення населення України до атомної енергетики. Під тиском громадськості Верховна Рада відмінила мораторій на розвиток атомної енергетики і перестала вимагати негайного закриття Чорнобильської АЕС.
Але було вже пізно. Україна не набула економічної незалежності і власними силами не могла навіть добудувати ті енергоблоки на Хмельницькій і Рівненській АЕС, які були вже майже готові до пуску. Прийшов час звертатися до Заходу з проханням надати економічну допомогу. Захід не відмовився, бо ситуація у світі була досить спокійною, ні воєн, ні катастрофічних землетрусів, ні експорту революцій, але поставив ряд вимог. Головна з них – припинити експлуатацію Чорнобильської АЕС. Інакше кажучи – фінансова допомога в обмін на закриття ЧАЕС. Наприкінці цього періоду з’явилися перші ознаки того, що суспільство (чи влада) перестали сприймати подолання наслідків аварії як процес, що коли-небудь закінчиться. В зоні відчуження було ліквідоване науково-виробниче об’єднання “Прип’ять” і замість нього створили півтора десятки підприємств для обслуговування утримання Зони. Все частіше почали говорити не про ліквідацію наслідків аварії, а тільки про їх мінімізацію. Синдром почав переходити в хроніку, тобто чорнобильська хвороба все більше і більше набувала рис невиліковної хвороби. Епоха цих років закінчилася ліквідацією Міністерства України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Мінчорнобиль України об’єднали з цивільною обороною і утворили нове міністерство з питань надзвичайних ситуацій і у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Оборону об’єднали із захистом, а замість аварії на ЧАЕС почали говорити про Чорнобильську катастрофу.
У свідомості населення почався процес переосмислення аварії і поступово ЧАЕС з винуватця аварії ставала жертвою Чорнобильської катастрофи. Наближався час, коли з’являться інші негативні наслідки Чорнобильської катастрофи. Серед них поруч з назвами міст Прип’ять, Чорнобиль і Поліське буде все частіше згадуватись місто Славутич.
Останні роки (1998-2007) справедливо буде назвати періодом поступової втрати інтересу світової громадськості до проблем Чорнобильської катастрофи і, як не дивно, багато в чому вина за такий перебіг подій лежить на нашій совісті. Ми трохи більше, ніж треба просили увесь світ допомагати нам, не демонструючи ефективності в реалізації практичних заходів. Почав катастрофічно відчуватися брак професійних кадрів як в органах державного управління, так і в інженерно-технологічній сфері поводження з радіоактивно забрудненими матеріалами. Щодо атомної енергетики, продовжувався безперервний пошук оптимальної структури і керівництва галузю.
Прийшов час капітального ремонту першого енергоблоку ЧАЕС, який був пущений в експлуатацію у 1977 році. Енергоблок №1 зупинили як такий, що вичерпав свій ресурс. На ЧАЕС залишився тільки один енергоблок №3, сусід саркофагу. На ЧАЕС почався обернений відлік часу перед остаточною зупинкою.
А тим часом фахівці ООН аналізували наслідки Чорнобильської катастрофи і дійшли висновку, що негативні радіологічні наслідки катастрофи спочатку були перебільшені, а прогнози, в свою чергу, більш песимістичні, ніж треба. Офіційна реакція на доповідь ООН була, м’яко кажучи дивною. Власне її не було взагалі. Поширювалися думки, що “невтішна” для України доповідь не об’єктивна, але публічного обговорення не відбулося. Суспільство вже привчили до думки, що Чорнобиль – це назавжди, бо Чорнобильські радіонукліди живуть десятки тисяч років. Мінчорнобиль фактично ліквідували, а чорнобильський податок відмінили. Фінансування мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи стало частиною державного бюджету України, а соціальні виплати постраждалим стали невід’ємною частиною сімейного бюджету мільйонів українців. В середині епохи забуття, 15 грудня 2000 року, в обстановці всесвітнього шоу по команді з палацу “Україна” був зупинений реактор №3 ЧАЕС. Підприємство з балансовою вартістю в один мільярд карбованців в цінах 1984 року миттєво знецінилося натиском кнопки аварійного захисту АЗ-5. Заради історичної справедливості відмітимо, що сталося це вдруге. Перший раз це сталося в ніч на суботу 26 квітня 1986 року і натискання кнопки АЗ-5 спричинило радіаційно-ядерну аварію. Другий раз – спричинило соціальну катастрофу. Історія повторилася двічі: перший раз як трагедія, другий раз – як фарс.