Важливою для оцінки змісту та значення Договору про Антарктику є та обставина, що договірним сторонам вдалося владнати територіальне питання. Компромісне рішення склало зміст статті ІV Договору про Антарктику, яка стверджує: “ніщо, що міститься в цьому Договорі, не повинно тлумачитись як відмова будь-якої з Договірних Сторін від раніше заявлених прав або претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці; відмова будь-якої з Договірних Сторін від будь-якої основи для претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці або скорочення цієї основи, яку вона може мати в результаті її діяльності чи діяльності її громадян в Антарктиці або з інших причин; таке, що завдає шкоди позиції будь-якої з Договірних Сторін щодо визнання або невизнання нею права чи претензії, або основи для претензії будь-якої іншої держави на територіальний суверенітет в Антарктиці”. [3], [8].
Але одночасно з цим, у пункті 2 тієї ж статті говориться: “ніякі дії або діяльність, що мають місце, поки цей Договір залишається чинним, не створюють основи для заяви, підтримання або заперечення будь-якої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці i не створюють ніяких прав суверенітету в Антарктиці. Ніяка нова претензія або розширення існуючої претензії на територіальний суверенітет в Антарктиці не заявляється, поки цей Договір залишається чинним”. Таким чином територіальне питання “заморозилося” на час дії Договору. [3].
З питанням про територіальні претензії було тісно пов’язане питання про юрисдикцію над людьми на час їх перебування в Антарктиці. Як не дивно але саме держава, яка висувала територіальні претензії, Великобританія, стала ініціатором статті, яка стверджує - без шкоди для відповідної позиції кожної Договірної Сторони стосовно юрисдикції над усіма іншими особами в Антарктиці, спостерігачі, призначені відповідно до положень пункту 1 Статті VII, i науковий персонал, яким обмінюються згідно з підпунктом 1 b) Статті III Договору, а також персонал, що супроводжує будь-яких таких осіб, знаходяться під юрисдикцією тільки тієї Договірної Сторони, громадянами якої вони є, щодо всіх дій або упущень, якi мають місце під час їх перебування в Антарктиці для виконання своїх функцій. [8].
Договір про Антарктику приділяє значну увагу механізмам забезпечення дотримання положень Договору. Одним з основних засобів є Консультативні наради, які скликаються зазвичай один раз на два роки, не враховуючи спеціальні сесії. Їх метою є обмін інформацією, взаємні консультації з питань Антарктики, а також розробка, розгляд та рекомендації урядам держав-учасниць засобів, що сприяють здійсненню принципів та цілей Договору. З розглянутих питань Консультативними нарадами приймаються рекомендації, які вступають в силу і стають обов’язковими для сторін Договору після їх затвердження всіма державами, представники яких мали право брати участь в роботі даної наради. [8].
Іншим важливим засобом забезпечення дотримання положень Договору про Антарктику є система інспекцій, що передбачена його статтею VII, згідно з якою кожна Договірна Сторона, представники якої мають право брати участь у нарадах, передбачених у Статті IX цього Договору, має право призначати спостерігачів для проведення будь-якої інспекції, передбаченої цією Статтею. Кожен спостерігач призначений відповідно до даної статті, має повну свободу доступу в будь-який час у будь-який або всі райони Антарктики. При цьому всі райони Антарктики, включаючи всі станції, установки та устаткування в цих районах, а також усі морські й повітряні судна в пунктах розвантаження i вантаження вантажу або персоналу в Антарктиці, завжди відкриті для інспекції вказаними вище спостерігачами. Спостереження з повітря може проводитись у будь-який час над будь-яким або всіма районами Антарктики кожною Договірною Стороною, що має право призначати спостерігачів. Для сприяння інспекційному контролю встановлено завчасний обмін держав інформацією про всі сторони діяльності в Антарктиці (про всі експедиції в Антарктику або в межах Антарктики; про всі станції в Антарктиці, які займають громадяни певної держави; про будь-який військовий персонал або оснащення, призначене для направлення нею в Антарктику з додержанням умов, передбачених у пункті 2 Статті I Договору про Антарктику). [8].
Договір про Антарктику відкритий для приєднання до нього будь-якої держави, що є членом ООН, або будь-якої іншої держави, яка може бути запрошена приєднатися до Договору зі згоди всіх Договірних Сторін, представники яких мають право брати участь в Консультативних нарадах.
Договір про Антарктику безстроковий. Він дозволяє внесення в нього змін та поправок зі згоди всіх консультативних сторін Договору. [3].
Договір про Антарктику вступив в дію 23 липня 1961 року. Він є головною складовою частиною системи Договору про Антарктику, яка складається з вище названого Договору, пов’язаних з ним окремих міжнародних документів, а також діючих в рамках Договору та цих документів інших засобів. До міжнародних документів в рамках системи Договору про Антарктику відносяться такі, як Конвенція про збереження антарктичних тюленів (1972р.), Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (1980р.), Протокол про охорону навколишнього середовища до Договору про Антарктику (від 4 жовтня 1991року). [8].
На період проведення Міжнародного Геофізичного Року (1957 – 1958), про який вже згадувалося вище, Міжнародна Рада з питань Науки (The International Council for Science) організувала Спеціальний Комітет з Антарктичних Досліджень для координації наукових досліджень дванадцяти держав, які вели активну діяльність в Антарктиці в цей період. Небувалий успіх Міжнародного Геофізичного Року спонукав Міжнародну Раду з питань Науки організувати Науковий Комітет Антарктичних Досліджень (Scientific Committee on Antarctic Research – SCAR). [14].
Йому доручається організація, проведення і координація наукових досліджень в Антарктиці. SCAR також забезпечує систему Договору про Антарктику міжнаціональними, незалежними науковими порадами.
SCAR - це єдина міжнародна, неурядова організація, яка здатна займатися якнайширшим спектром наукових досліджень, використовуючи та аналізуючи досягнення та результати діяльності міжнародної спільноти вчених. Таким чином, SCAR - важливе джерело інформації про наукові розробки в Антарктиді та можливі шляхи оптимального їх використання. Так вже понад 30 років SCAR забезпечує Систему Договору про Антарктику необхідною науковою інформацією і численними рекомендаціями, що стосуються різноманітних питань, перш за все із забезпечення захисту навколишнього середовища в Антарктиді. [14].
В 1988 була створена Рада Керівників національних Антарктичних Програм (The Council of Managers of National Antarctic Programs – COMNAP), задля полегшення зв'язку між управлінцями національних організацій, відповідальних за матеріально-технічне забезпечення наукової діяльності в Антарктиці. Зараз членством у цій організації охоплено двадцять дев'ять країн Америки, Африки, Азії, Європи та Океанії. [15].
Зустріч членів Ради відбувається щорічно, для обговорення спільних програм щодо матеріально-технічного забезпечення і наукової діяльності, розробки стандартних оперативних процедур, формулювання технічних рекомендацій. За минуле десятиріччя COMNAP розробив всебічно обгрунтовані заходи задля збереження повітря, запобігання витокам шкідливих речовин, утворенню нафтових плям, для управління станом навколишнього середовища в Антарктиці. [15].
Окрім вище згаданих міжнародних організацій в системі міжнародного співробітництва нараховується ще значна кількість як самостійних (Antarctic Treaty Consultative Meetings – ATCM; The International Association of Antarctica Tour Operators – IAATO), так і окремих органів в межах більш загальних організацій (Світова Метеорологічна Організація має Працюючу Групу Ради Правління з питань Антарктичної Метеорології – Executive Council Working Group on Antarctic Meteorology).
Таким чином в системі міжнародного співробітництва створена досить розгалужена мережа організацій, які організовують і координують діяльність в Антарктиці.
2.2. Антарктичні дослідження та мережа станцій
До самого кінця ХІХ століття на берег Південного материка ніхто не висаджувався. Дослідження охоплювали лише літній, найбільш сприятливий для плавання сезон.
В 1897 – 1899 рр. поблизу материка в льодах моря Беллінгаузена провело вимушену зимівлю затерте льодами судно бельгійської експедиції “Бельжика”. Штурманом на судні був Руаль Амундсен – майбутній підкорювач Південного полюса. [12].
Приблизно в той же самий час норвежець Л. Крістенсен здійснює висадку невеликої групи на материк біля мису Адер (в морі Росса) на чолі з К. Борхгревінком. Ця група вперше проводить відбір зразків гранітних порід на материку. А через чотири роки (в 1898 – 1900 рр.) К. Борхгревінк, очолюючи англійську експедицію на кораблі “Південний хрест” в море Росса, організував першу зимівлю на материку Антарктида на Землі Вікторії. [12].
На початку ХХ століття ідея підкорення Північного, а згодом і Південного полюсів оселилася в думках географів та полярників.
Першу спробу дістатися Південного полюса здійснив Е. Шеклтон. 9 січня 1909 року він у супроводі Е. Маршала, Дж. Адамса, Ф. Уайльда дістався 88°23¢ пд.ш. при 162° сх.д., але був вимушений повернути назад задля збереження власного життя та життя своїх товаришів. [1].
В 1895 – 1896 роках норвежець Ф.Нансен здійснив першу спробу дістатися Північного полюса. Його корабель “Фрам” продрейфував через Північний Льодовитий океан поблизу Північного полюса. [1].
Руаль Амундсен, натхненний ідеєю Ф.Нансена готувався до підкорення Північного полюса. Для цього було викуплено корабель “Фрам” і складено скоректований маршрут дрейфу. Але 6 квітня американець Р. Пірі досяг Північного полюса і Амундсен кардинально змінив свої плани. Його метою тепер став Південний полюс і його було необхідно досягти раніше Р. Скотта, який вже довгий час планував свою експедицію. [1].