Державними виконавцями є начальник, заступник начальника, старший державний виконавець районного, міського (міста обласного значення), районного у місті відділу державної виконавчої служби. Державні виконавці є державними службовцями, які здійснюють примусове виконання рішень у порядку, передбаченому законом. Державні виконавці зобов’язані сумлінно виконувати службові обов’язки, не допускати в своїй діяльності порушень прав громадян та юридичних осіб.
Держава гарантує захист здоров’я, честі, гідності, житла, майна державних виконавців і членів їхніх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій. Образа державного виконавця, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на нього обов’язків, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність.
РОЗДІЛ ІІ СПЕЦИФІКА ФУНКЦІОНУВАННЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
2.1 Організація діяльності органів правосуддя (конституційні принципи, правові норми)
Суддя, суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист, гарантованих Конституцією України та законами, прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Для забезпечення реальності прав суб’єктів процесу, законодавством передбачено додаткові гарантії. Гарантією створення умов нерівності учасників судового розгляду є закріплення в ст.62 Конституції України положення про те, що особа вважається невинною і не може бути притягнена до кримінальної відповідальності, а також покарана, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Законодавство більш чітко зафіксувало конституційний принцип забезпеченості доведення вини: згідно зі ст. 15, 16, 16-1 Кримінально-процесуального кодексу України, обмеження процесуальних прав у кримінальному процесі під час судового розгляду справи є істотним порушенням вимог процесуального закону.
Кримінально-процесуальний кодекс (ст. 16-1), розкриваючи ці висловлювання, йде шляхом впровадження в судочинство принципу загальності сторін, свободи в поданні ними своїх доказів і доведенні перед судом їхньої переконливості, а також покладення обов’язків із підтримання державного обвинувачення, виключно, на прокурора, розмежування функцій обвинувачення й захисту, відокремлення цих функцій від судді та суду. Суд позбавлено необхідності здійснювати низку процесуальних дій, які б викликали сумнів у його об’єктивності та неупередженості. Відсутність прокурора під час судового процесу ставила суддю в положення обвинувача, оскільки саме він оголошував обвинувальний вирок, досліджував докази, що були подані на підтвердження обвинувачення. Навіть за відмови прокурора і потерпілого від обвинувачення, суд має право закінчити розгляд кримінальної справи і поставити обвинувальний вирок.
Як основу судового процесу, варто розглядати правила про силу доказів. Правила, що наказують оцінювати докази заздалегідь заданими юридичними нормами відомі як система формальних доказів. Прийнято вважати, що формальні докази породжені пошуковим процесом. Та сама по собі пошукова процедура не припускає оцінки доказів за формальними підставами – критеріями як обов’язкової умови. Для того, щоб забезпечити кожному учасникові кримінального кодексу дійсну можливість реалізувати свої інтереси, необхідно погодитися з однією умовою - необхідністю реального розмежування процесуальних функцій. Тому не слід змішувати в діяльності учасників процесу протилежних інтересів.
У зв’язку зі зміною ролі суду в кримінальному процесі, правомірно постає запитання: чи є суд суб’єктом доказування, чи лежить на ньому обов’язок доказування, і, зокрема, чи повинен він виявляти активність під час установлення фактичних обставин справи? Підставою для постановки даного питання є послідовна реалізація принципу загальності. Поділ влади, побудова незалежної судової влади, дає підставу вважати, що судова влада – це особлива прерогатива суду розв’язувати соціальні конфлікти, що виникають у сфері права. Здійснення цієї функції вимагає від суду повної неупередженості стосовно сторін конфлікту і, зокрема, цілковитої відмови від дій, що можуть бути витлумачені як обвинувальні. Тому суд повинен бути звільнений від обов’язку оголошувати обвинувальний вирок і позбавлений права першим допитувати потерпілого, обвинуваченого, чи свідка, або інших суб’єктів процесу. Однак це не означає, що суддя не несе обов’язку всебічно і повно досліджувати обставини справи. Постулат, відповідно якого встановлення істини є метою судочинства, у тому числі і його центральної стадії, не виникає сумніву.
Питання про роль суду в доведенні оцінюється дуже суперечливо. Стверджується, що досудове слідство і судовий розгляд мають на меті встановлення дійсних обставин справи, які слід проводити всебічно і об’єктивно. Проте суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, повинен забезпечити сторонам обвинувачення і захисту необхідні умови для реалізації їхніх прав на повне дослідження обставин справи. Суддя має вжити заходів для забезпечення рівності прав сторін, створити певні умови для всебічного і повного дослідження обставин кримінальної справи. Однак чи здійснює сам суддя всебічне і повне дослідження, чи він зобов’язаний це робити, а чи межі доведення визначаються лише волею сторін? Не виправляє становища і твердження про те, що з’ясуванню у справі підлягають як обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, пом’якшуючи чи обтяжуючи його відповідальність. Залишається з’ясувати, чи покладено на суддю обов’язок досліджувати ці обставини, чи не можуть робити тільки сторони доведення.
Позитивна відповідь випливає з вимог ст.22 КПК України, відповідно до якої безпосереднє дослідження обставин справи повинен проводити суддя. Однак порядок дослідження доказів у справі визначається судом за узгодженням зі сторонами. Виходить, що коло досліджуваних доказів визначають сторони, а це не погоджується з обов’язком суду всебічно досліджувати всі істотні обставини у справі. Концепція активності сторін і пасивності суду у встановленні обставин справи не повинна викликати особливих заперечень, тому що повною мірою відповідає змагальності процесу. Під таким кутом зору суддя дійсно не має необхідності докладати зусиль до встановлення істини, заповнюючи програмне розслідування. Це повинні робити сторони.
Роль судді полягає у визначенні допустимості та достатності доказів і на цій основі доведеності чи недоведеності обвинувачення. Пропозиції про необхідність звільнити суддю від обов’язків встановлення істини здаються переконливими лише на перший погляд. Приваблива ідея про те, що доводити повинні сторони, а суддя – розв’язувати питання про доведеність провини, може бути послідовно реалізована лише за умови, що сторони мають рівні можливості у збиранні та поданні доказів. Саме так відбувається у кримінальному процесі англосаксонських країн, де відшукання доказів здійснюється зусиллями сторін на досудових етапах провадження й у не процесуальній формі.
В Україні склався інший процес збирання доказів і формулювання на їхній основі обвинувачення. Він здійснюється у процесуальній формі досудового провадження. Кримінальна справа, що подається до суду, вже містить у собі винність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності. На суддю покладається обов’язок досліджувати матеріали кримінальної справи. В умовах, коли у ході досудового слідства докази обвинувачення сформовані органами кримінального переслідування, бачити в діяльності судді арбітра немає ніяких підстав.
Не можна поважно говорити про подання доказів захисником, оскільки за чинним законодавством захисник позбавлений практично можливості збирати і подавати докази до суду. Комплекс доказів, які подає захисник, формується на досудових стадіях кримінального процесу. Сторони в судовому розгляді подають фактичні дані лише тоді, коли вони беруть участь у процесі. Суб’єктом дослідження доказів, що і фіксують показання, висновку експертів, що оглядають предмети, який оголошує документи, повинен залишатися суддя.
Є ще одне міркування на користь збереження за судом обов’язку зі встановлення істини. Воно пов’язане з необхідністю забезпечення прав суб’єктів процесу, що беруть участь у справі. Коли у справі не бере участь захисник, а підсудний через юридичну непоінформованість виявляє пасивність під час з’ясування обставин справи, суддя повинен це зробити в інтересах всебічності розслідування. У даному разі за суддею зберігається обов’язок доказування. Суддя, на відміну від прокурора, розглядаючи до дослідження обставини справи, не має заздалегідь сформульованої тези, яку він має намір обгрунтувати. Однак він має досліджувати всі наявні у справи матеріали, відображувати результати дослідження в судовому протоколі. Цим суддя формує доказову базу для висновку про винність особи, притягнутої до кримінальної відповідальності. Висновок судді, викладений у вироку, повинен бути обгрунтованим і вмотивованим.
Таким чином, виходячи із вищевикладеного, основою процесу судочинства варто вважати правила про силу доказів. Суддя обгрунтовує свій висновок про винність чи невинність особи на підставі підтверджених доказів у судовому вироку.
Звільнення судді від обов’язку доведення можливе лише за умови кардинального реформування досудового слідства, зміни процесуальної форми і наділення сторін обвинувачення й захисту повною рівністю.
2.2 Реальний стан правосуддя в державі