гідності, упередженість, однобокість у висвітленні обставин справи.
Судовий ритор не має права застосовувати незаконні засоби і методи для відстоювання своєї позиції, наполягати на твердженнях, які не підкріплені матеріалами справи. Він не має також права навмисно затягувати судовий розгляд справи, свідомо вводити суд і осіб, які присутні в залі судового засідання, в оману. Тільки моральні засади здатні забезпечити досягнення поставленої мети[6].
Логічні засади є тією базою, яка визначає обгрунтованість, переконливість і доказовість судової промови. Знання законів логіки, їх дотримання вважається необхідною умовою для правильного мислення, висловлювання своїх думок. В умовах судочинства, де на основі доказів формуються певні висновки і приймаються у справі відповідні рішення, знання законів логіки набуває особливого значення.
Закони логіки вимагають, передусім, точного визначення тез, які доказуються. Всяка невизначеність, розпливчастість предмета обговорення неминуче вплине на невизначеність висновків судового ритора. Вимоги логіки сприяють формуванню у риторів чітких суджень і обгрунтуванню їх доказовими даними[7].
У структурі судових дебатів виділяються такі функції судової промови, як комунікативна та інформативна.
Судові дебати виступають здебільшого як засіб спілкування, комунікації, як спосіб обміну думками і судженнями. Це форма відстоювання судовими риторами своїх процесуальних позицій, процес взаємодії між ними. В цьому розумінні судові промови - засіб комунікативного зв'язку, спосіб реалізації комунікативної функції.
Судові промови виконують також інформативну функцію. Промова кожного учасника судових дебатів повинна містити не лише відомості про досліджувані події, але й дані, які підтверджують правильність тлумачення цих подій. Обгрунтованість висновків і пропозицій, інакше, промова повинна бути аргументованою, доказовою, переконливою.
Кожен судовий ритор, у відповідності зі своєю процесуальною позицією, аналізує й дає оцінку зібраним доказам, формулює свої висновки і обгрунтовує їх тими даними, які були здобуті в процесі розслідування і судового розгляду справи. Старанно і ретельно необхідно проаналізувати не лише ті докази, які підтверджують позицію виступаючого, але й дані, які не узгоджуються з нею. Цим самим забезпечується всебічність, повнота і об'єктивність дослідження. Висновки, зроблені судовими риторами, стають переконливими й обгрунтованими, а якраз цього і чекають від них судді та інші учасники судового процесу.
3. Вплив пафосу на етичний зміст судової справи
«Щоб достойно і професійно здійснювати функцію обвинувачення чи захисту на суді, треба вміти говорити» - так починає свою книгу П. Сергеіч.[8]
Ораторському мистецтву присвячено безліч наукових і навчальних здобутків, починаючи з античних і римських ораторів і риторів Арістотеля, Демосфена, Катона – цензора, Гая Гракха, Юлія Цезаря, Помпея, Цицерона і закінчуючи сьогоднішнім днем. Саме слово «оратор» походить від латинської – рот. Якщо людська мова – це інструмент спілкування людей між собою, то ораторське мистецтво – це уміння максимально використовувати мовне спілкування людей як засіб досягнення бажаного результату.
Існує чимало професій, де уміння говорити чітко, образно, переконливо і полум’яно вирішує успіх справи, а нерідко і визначає кар’єру оратора, його майбутнє.
Судочинство передбачає постійне спілкування юристів-професіоналів як між собою, так і з людьми, які так чи інакше виявилися причетними до певного судового процесу. Це процесуальне спілкування у часи А.Ф. Кони знайшло своє вдале призначення у слові «судоговоріння».
І дійсно, учасникам судового процесу доводиться дуже багато говорити. Оголошення обвинувального висновку чи виклад позовних вимог, дача показань підсудними і свідками, сторонами, постановка питань допитуваним особам і експертам, виклад учасниками судового процесу заяв і клопотань, нарешті, судові дебати й оголошення рішення, вироку суду – усе це елементи судоговоріння.
Специфіка судоговоріння полягає у суворій процесуальній упорядкованості – кожне слово, промовлене у ході судового засідання має свою процесуальну назву і призначення. Головуючий у суді не розмовляє, а веде судове засідання. Сторони судової справи: підсудний, позивач, відповідач, свідки – дають показання. Учасники судового процесу: державний обвинувач, адвокат – допитують, ставлять питання, заявляють клопотання, роблять заяви, беруть участь у судових суперечках. Підсудний промовляє останню слово.[9]
Кожна з форм судоговоріння має своє призначення, свою мету і, обов’язково, власну етичну основу. Допитуючи особу у судовому засіданні неприпустимо задавати питання навідного характеру. Аморальним є постановка запитань глибоко інтимного характеру, якщо це не продиктовано інтересами справи. Неприпустимо звертатися до будь-якої, викликаної особи на «ти», вичитувати за «невірно» зайняту позицію та інше.
Судоговоріння здійснюється у порядку, встановленому кримінально-процесуальним і цивільно-процесуальним законодавством, у визначені черзі й обов’язково з дозволу головуючого у справі судді – спочатку слово надається позивачеві, а потім відповідачеві; спершу виступає державний обвинувач, а за ним – адвокат. Бувають випадки, коли порядок допиту окремих осіб в інтересах справи судом може бути змінений. Однак це допускається суддею лише після попереднього обговорення такої доцільності з учасниками судового процесу.
Правосуддя не терпить суєти і довільного марнослів’я. Спроби сторін сперечатися, грубо втручатися у інтимні стосунки підсудних і свідків, будь-які неетичні й образливі звернення мають припинятися судом коректно, але твердо й негайно.
Життя різноманітне і непередбачене. Це однаковою мірою стосується і судової практики. Незважаючи на трагізм подій, що відбуваються у судовому залі, нерідко трапляються і комічні ситуації, і у таких випадках головуючий має вчасно та вдало вийти з цієї ситуації. Але не можна допустити, щоб комічна ситуація, що виникла, не вийшла з-під контролю чи стала образливою для будь-кого з учасників судового процесу, і, тим більше, для потерпілого у справі чи підсудного.
Наприклад, у справі про розірвання шлюбу, чоловік вимагає розірвання шлюбу через відсутність дітей. Адвокат відповідачки, яка категорично заперечує проти розірвання шлюбу, звертається до позивача з такою тирадою: «Шановний пане позивачу, ваша дружина щойно приїхала з курорту, де вона лікувалась. У мене на руках довідка лікаря (подає довідку судді), що вона може народити дитину. То може ви ще спробуєте?».
Суддя, оглянувши пред’явлену довідку, звертається до позивача: «Пане позивачу, у мене дійсно у руках є довідка, про яку нагадував пан адвокат, то може й справді у вас щось вийде». Відповідач підхоплюється і кричить на всю залу: «Пане суддя, я вже шістнадцять років пробую, але у мене нічого не виходить, раз у вас є довідка, то вже мабуть, тепер ви разом з паном адвокатом спробуєте, може у вас що й вийде».
У залі, природно, регіт, суддя розгублено намагається присоромити позивача, від чого сміх став сильнішим. Об’являється перерва, але як тільки суддя виходить у судову залу, регіт відновлюється. Справа зірвана, засідання переноситься на наступній день. Суддя явно не відчув делікатності ситуації, не продумав запитання і потрапив у комічну ситуацію, з якою не зумів справитися.
Особливим ораторським жанром є судові суперечки сторін. Вживання терміну «жанр» тут є доречним, бо виступаючі перед судом мають володіти словом і мистецтвом переконання. Головна мета виступаючого у суді оратора – переконати суддю, народних засідателів або присяжних у правоті своєї позиції, тобто переконати усіх у правильності рішення, запропонованого ним.
Характер виступу судового оратора визначається конкретним завданням, що стоїть перед ним. Тут не завжди доречно оцінювати виступ такими етичними категоріями, як шляхетність постановленої мети і справедливість її досягнення, тому що у суперечках сторін з полярними інтересами поняття ці дуже відносні. Може йтися лише про чесність і етичність прийомів, використовуваних для досягнення мети. А стежити за цим – прерогатива суду.
Однак варто завжди пам’ятати, що мова судового оратора – це лише інструмент, ефективність і сила якого мають вимірятися критеріями совісті та спрямуватися на користь правосуддя, а не на захист честі мундира за будь-яку ціну.
Говорячи про етичний бік процесуальної ролі державного обвинувача у кримінальному судочинстві, не можна, природно, не зазначити моральний бік вимог щодо захисту державним обвинувачем інтересів особи, винуватість якої не знайшла свого підтвердження у ході судового слідства[10].
Подвійність позиції державного обвинувача, його професійне становище зобов’язують враховувати не тільки обставини, що підтверджують пред’явлене обвинувачення, але й таких, що виправдовують підсудного, і дають йому всі можливості бути максимально об’єктивним. Це звичай можливе лише у разі, якщо державний обвинувач буде де-факто вільний у своїх діях, тобто якщо буде викинуте слідування радянській постановці справи, якщо виправдання підсудного було майже злочином.
Промови державного обвинувача, прокурора з особливим нетерпінням чекають і уважно слухають всі учасники процесу, зацікавлені особи і присутня у судовій аудиторії громадськість. На промовця спрямовані всі погляди з надією почути голос справедливості, тому що це глас держави в особі уповноваженої особи.
Промова державного обвинувача – це насамперед докладне і неупереджене дослідження всього вислуханого присутніми у залі судового засідання. Вона, як правило, витримана у судовій формі, та й ціль, у більшості випадків одна – домогтися осуду та покарання винних у вчиненні злочину.