Зміст стр.
Вступ ................................................................................................................... 3-6
1. «Відбитки» радянської судової системи на судовій системі Росії ........... 7-9
2. Сучасна судова реформа в Росії:
а) початок реформування ……...……........................................................... 10-12
б) зміна статусу суддів ……………………………………………………. 13-15
в) зміна процесуальних повноважень суддів ……………………….…… 16-18
г) суд присяжних …………………………………………………….…….. 19-23
д) структура судової системи …………………………………….……….. 24-25
е) судова система й федералізм …………………………………..……….. 26-27
є) мирові судді ……………………………………………………..……….. 28-30
3. Реформування судової системи в Білорусі …………………………...... 31-39
Висновки ......................................................................................................... 40-41
Перелік посилань ............................................................................................ 42-43
Список використаної літератури .................................................................. 44-45
Вступ
Ключове питання будь-якої влади - це довіра громадян державі. Ступінь цієї довіри визначається тим, як вона захищає своїх громадян від сваволі рекетирів, бандитів і хабарників. Однак ні орган законодавчої й виконавчої влади, ні суд, ні правоохоронні структури тут ще не допрацьовують. У результаті порушуються права й інтереси громадян, підривається авторитет влади в цілому, і тому проблема ця носить політичний характер.
Сьогодні Росії й Білорусі украй необхідна судова реформа. Їх судова система відстає від життя й на практиці мало допомагає проведенню економічних перетворень. Не тільки для підприємців, але й для багатьох людей, що намагаються законно відновити свої права, суд так і не став ні швидким, ні правим, ні справедливим. Це не завжди, але в багатьох випадках, на жаль, це так. Арбітражна практика також натрапляє на суперечливу й невиразну законодавчу базу.
Відомча нормотворчість є одним з головних гальм розвитку підприємництва. Чиновник звик діяти відповідно до інструкції, що після набрання чинності того або й іншого закону, часто вступає в протиріччя із самим законом, але при цьому роками не відміняється. Це відзначалося вже сотні разів, але справа практично не рухається. Уряд, міністерства й відомства повинні, нарешті, вжити радикальних заходів у відношенні відомчої нормотворчості, аж до повного скасування корпуса відомчих актів у тих випадках, коли вже прийняті закони прямої дії. Сьогодні нормативно-правова база з однієї сторони надлишкова, з іншої неповна. Законів прийнято навіть занадто багато. Багато хто з них дублюють один одного. Але в цілому ряді випадків так і не вирішують поставлених завдань, оскільки прийняті під тиском вузьких групових або відомчих інтересів.
Крім того, багато разів відзначалося, будь-який закон повинен бути забезпечений і організаційно, і матеріально. Однак на практиці маємо зовсім іншу картину. Законодавчі органи продовжують, на жаль, приймати закони, для виконання яких необхідно переглядати затверджені ними державний бюджет і бюджет Пенсійного фонду. Такого роду рішення, нехай і мотивовані самими благими намірами, політично є безвідповідальними. Давно потрібна систематизація законодавства, що дозволяє не тільки врахувати нові економічні реалії, але й зберегти традиційні галузі, небезпечно розмиті в останні роки, величезне число вже прийнятих декларативних норм. Їхня суперечливість дає можливість для сваволі й довільного вибору, неприпустимого в такій сфері, як закони. Росія і Білорусь практично стоять біля небезпечного рубежу, коли суддя або інший правозастосовник може по своєму власному розсуду вибирати норму, що здається йому найбільш прийнятною. Як результат, поряд з «тіньовою економікою», у нас уже формується й свого роду «тіньова юстиція». І, як показує практика, громадяни, що втратили надію домогтися справедливості в суді, шукають інші, далеко не правові ходи й виходи. І часом переконуються, що незаконним шляхом мають шанс домогтися, по суті, часто справедливого рішення. Це підриває довіру до держави.
Не кращою є справа й в процесуальному законодавстві, як в цивільному, так і в кримінальному. Надходить величезне число скарг на необґрунтоване насильство й сваволю при порушенні кримінальних справ, при слідстві й у судовому розгляді. Попереднє слідство тягнеться роками. У місцях позбавлення волі й попереднього затримання міститься більше мільйона чоловік. Причому істотна частина цих людей ізольована від суспільства по статтях Кримінального Кодексу, що передбачає й інші покарання, а не тільки позбавлення волі. Тим більше, що держава не в змозі забезпечити цим людям ні нормальні умови утримання, ні наступну соціальну реабілітацію. Результатом цього стають руйнування родин, погіршення здоров’я населення й морального клімату в суспільстві. Проблема з юридичної вже переросла в загальногромадянську. Очевидно, що таке застосування права створює й величезне поле можливостей для зловживань у сфері забезпечення прав і свобод громадян, створює живильне для корупції середовище серед державних службовців. І корінь цих проблем - як у неефективних інструментах правозастосування, так і в самій структурі законодавства.
У зв’язку із цим, найближчим часом повинні бути вирішені кілька завдань. Серед них і питання, пов’язані зі статусом суддів і порядком їхнього призначення на посаду. Кваліфікаційні колегії повинні включати у свій склад не тільки суддів, але й інших авторитетних членів юридичного співтовариства. Крім того, у кримінальному й цивільному процесах необхідно послідовно реалізовувати конституційні принципи змагальності й рівноправності сторін.
В істотному вдосконалюванні бідує також законодавство, що регулює порядок виконання судових рішень. Адже в цей час на практиці виконуються далеко не всі рішення судів. Давно настав вже час навести порядок і в муніципальному законодавстві. Воно ближче всього до повсякденного життя громадян і при цьому дуже низької якості, перевантажене й часто нелогічно. До цієї роботи повинні бути притягнуті практики й експерти місцевого самоврядування, суспільні союзи міст і муніципальних утворень, що мають багатий теоретичний і практичний досвід. Таких людей досить.
І, нарешті, найважливішим державним завданням є вдосконалювання роботи правоохоронних органів, у тому числі й прокуратури.
Про актуальність теми курсової роботи свідчить той факт, що тема висвітлюється в багатьох підручниках, навчальних посібниках, монографіях, наукових статтях та працях багатьох сучасних криміналістів. Серед яких найвідомішими є: В.В. Ярков, С.В. Познишев, В.М. Яшин, І.І. Басецький, Г.І. Воронцов, Л.О.Дашук, О.О. Карцхія, С.С. Митрофанов, В.О. Сьомін.
Що ж стосуєтьсяпредмету дослідження, то ним є суспільні відносини, що виникають в процесі проведення судово-правової реформи в Росії та Білорусі.
Об’єктом дослідження є норми чинного законодавства Росії, Білорусі, підручники, навчальні посібники, монографії, наукові статті та праці багатьох сучасних криміналістів.
Крім того, при дослідженні автором курсової роботи широко були використані такі методи, як порівняльно-правовий, описовий та метод порівняльного аналізу, які і склали методологічну основу курсової роботи у взаємному поєднанні одного з одним.
Метою дослідження є ознайомлення, дослідження, вивчення, аналізування та узагальнення відомостей про проведення судово-правової реформи в Росії та Білорусі.
Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, переліку посилань та списку використаної літератури.
1. «Відбитки» радянської судової системи на судовій системі Росії.
Після 1917 року «громіздкий», «дорогий», «буржуазний» судовий процес був відкинутий (уже через місяць після Жовтневої революції Ленін підписав Декрет про суд № 1). На зміну йому в 1922 році ввели суд, що складався із судді й двох народних засідателів. «Для нас немає ніякої різниці між судом і розправою. Ліберальна балаканина, ліберальна дурість говорити, що розправа - це одне, а суд - інше. Суд є та ж розправа, а розправа є той же суд», - говорив Н. Криленко, що був у той час Генеральним прокурором і згодом став жертвою дивовижної машини, створеної при його участі.
Основні риси того суду: інквізиційний (тобто розслідувальний) процес, змішання функцій правосуддя й обвинувачення, маріонеткова роль народних засідателів. Суд (поряд з міліцією й прокуратурою) боровся зі злочинністю замість того, щоб об’єктивно оцінювати докази обвинувачення й захисту. Але навіть такий суд, у якому все-таки доводилося дотримуватися процесуальних форм, не влаштовував радянську владу. Щоб уникнути «непотрібних формальностей» спочатку були створені позасудові органи розправи - горезвісні «трійки», у які входили начальник місцевого органа НКВС, прокурор і перший секретар райкому партії, а пізніше – «особливі наради» НКВС-МВС. Ці квазі судові органи виносили вироки (часто заочні, у тому числі до страти ) по численних кримінальних справах [1, 98].
Таким процесуальним формам відповідало й матеріальне право. Кримінальний кодекс РРФСР 1926 року, що діяв до 1960 року, дозволяв застосовувати його статті за аналогією - тобто у випадках, коли органи не могли знайти відповідному діянню статтю, вони застосовували норму, що передбачала «найбільш подібні по роду злочини». Приміром, людина упустила і розбила погруддя Сталіна. Оскільки в КК РРФСР такий злочин не згадувався, її обвинуватили в терористичному акті й засудили за замах на життя вождя.
Радянська наука виходила з генерального постулату про класову сутність кримінального права й заперечувала його «антинародний і реакційний зміст» із пріоритетом загальнолюдських цінностей у західних країнах. Звідси широко розповсюджене об’єктивне зобов’язання, тобто ігнорування основного принципу винної відповідальності. Люди засуджувались до кримінальних покарань за те, що були членами родини «ворога народу», потрапили в полон або перебували в окупації, за віднесені з колгоспного поля колоски або просто за запізнення на роботу. Це не закінчилося навіть після «подолання партією наслідків культу особистості Сталіна».