Що ж до третього питання, то тут варто звернути увагу на один важливий аспект, який останнім часом набуває великого значення, – подання як доказів відомостей із мережі Інтернет. У багатьох випадках саме за допомогою цієї мережі відбувається порушення прав на об'єкти інтелектуальної власності: незаконне розповсюдження об’єктів авторського права (музики, комп’ютерних ігор), пропонування до продажу об’єктів, які містять зазначення торговельних марок та комерційних найменувань та власне використання в якості доменних імен торговельних марок та комерційних найменувань. І попри те, що згідно з ст. 65 ЦПК України доказами є, зокрема, електронні носії інформації, відомості, отримані з мережі Інтернет зазвичай не беруться до уваги в процесі, адже не можуть бути завірені належним чином уповноваженою особою. Законодавством України просто не передбачено процедури засвідчення інформації з мережі Інтернет нотаріусами, суддями в судовому процесі чи будь-які інші дії, які б дали змогу належно використати та долучити таку інформацію до справи. Саме тому вважаємо за необхідне внести зміни до процесуального законодавства (ГПК України, ЦПК України, КПК України), які надавали б суддям можливість досліджувати в судовому процесі сайти, сторінки мережі Інтернет та складати відповідні протоколи чи інші документи та робити на підставі такого дослідження відповідні висновки, які покладатимуться в основу судових рішень. Що ж до безпосередньо матеріального забезпечення таких процесуальних дій, то ст. ст. 22 ГПК України, 60 ЦПК України зазначають, що сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається, а отже і забезпечити суд можливістю дослідити джерело такої обізнаності. Якщо ж можливість принести в суд комп’ютер у сторони відсутня, то слід передбачити можливість посвідчення відомостей з мережі Інтернет нотаріусами, про що буде зазначено в наступному абзаці.
Отже, логічною видається пропозиція про внесення змін до відповідного законодавства, яке регулює повноваження нотаріусів, надавши останнім право засвідчувати відомості, які містяться на тому чи іншому сайті, сторінці мережі Інтернет та дозволивши сторонам спору право долучати такі засвідчені відомості в якості доказів. Корисним у вирішенні даного питання є досвід Російської Федерації, в якій нотаріусам надано право посвідчувати роздруковані з Інтернет-сторінок відомості (більш детальну альну інформацію щодо того, яким чином забезпечити реалізацію і повноважень нотаріусів і щодо того, яким чином складати документи про огляд нотаріусом сторінок мережі Інтернет можна знайти на Інтернет-сторінці Федеральної нотаріальної палати Російської Федерації [95]).
Наступним аспектом, більш глобальним, даного (третього) питання є ступінь участі суду в забезпеченні справи належними і допустимими доказами. З одного боку, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається (ч. 1 ст. 60 ЦПК України та ч. 1 ст. 33 ГПК України), з іншого – якщо подані сторонами докази є недостатніми, суд зобов’язаний витребувати документи і матеріали, необхідні для вирішення спору (ч. 1 ст. 38 ГПК України). В першому випадку є небезпека абсолютного відсторонення суду від процесу подання доказів, що може призвести до неповного і відповідно необ’єктивного вирішення справи. У другому випадку занадто активна участь суду на боці певної сторони в отриманні доказів може бути розцінена як упередженість. І хоча принцип «aureamediocritas» («золотої середини») зазвичай є недосяжним, саме формулювання, викладене в ч. 1 ст. 133 ЦПК України, видається найбільш вдалим – особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів. Саме тому відповідне положення ч. 1 ст. 38 ГПК України, на нашу думку, слід узгодити із викладеним текстом ч. 1 ст. 133 ЦПК України.
В іншому ж питання стосовно подання доказів є достатньо врегульованим та не потребує значних змін.
Такими нам видаються найбільш значні проблеми як правового регулювання існування, використання, так і захисту прав на комерційне найменування, а також варіанти їх вирішення. При цьому, звичайно, не враховується основна проблема правового регулювання комерційного найменування – взагалі необхідність існування такого інституту. Адже, зважаючи на відсутність належного законодавчого регулювання цього інституту, можна зробити висновок про його незначущість. Проте судова практика захисту прав на комерційне найменування свідчить не тільки про те, що даний інститут існує та є широко вживаним суб’єктами господарювання, а й про існування нагальної потреби в його належному законодавчому врегулюванні.
Висновки
У роботі наведено та обґрунтовано застосування комплексної моделі судового захисту прав на комерційне найменування. Основними результатами, висновками та рекомендаціями роботи є такі положення:
1. Комерційне найменування – це таке найменування, під яким особа діє в цивільному обороті і яке індивідуалізує цю особу серед інших його учасників та закріплюється в її установчих документах; воно має вартісну оцінку.
2. Найбільш поширеними є дві теорії правової природи інтелектуальної власності, які визначають правомочності власника комерційного найменування, а саме: теорія виключних прав та пропрієтарна теорія (передбачає право власності на об'єкти інтелектуальної власності). В результаті дослідження даних теорій встановлено, що комерційні найменування є об’єктами права інтелектуальної власності (пропрієтарна теорія), які, тим не менш, мають певну специфіку щодо набору прав їх власника. Такими правами є:
– право користування;
– право розпорядження.
3. Під користуванням комерційним найменуванням слід розуміти вчинення таких дій:
– нанесення його на будь-який товар, упаковку, в якій міститься такий товар, імпорт, продаж таких товарів, тощо (те саме стосується надання послуг). При цьому таке нанесення може здійснювати незалежно від того, чи їх виробник є власником будь-яких торговельних марок;
– застосування комерційного найменування в діловій документації, на бланках, у рекламі. Особливо слід звернути увагу на те, що зазначення певного найменування у статутних документах суб’єкта господарювання як комерційного також є користуванням комерційним найменуванням.
Право розпорядження включає можливості відчужити або відмовитися від комерційного найменування (і відповідно прав на нього).
4. Нематеріальний характер комерційного найменування зумовлює те, що безпосереднім об’єктом захисту у суді є не комерційне найменування саме по собі, а права на нього.
5. Дослідження історії виникнення правової категорії «комерційне найменування» та правового регулювання його використання, зокрема, на території України дало змогу прослідкувати еволюцію даного інституту цивільного права і більш глибоко зрозуміти сутність цього явища. Воно виникло як ім'я приватного підприємця (купця чи ремісника) та в результаті відчуження «справи» останнього без зміни самого найменування почало індивідуалізувати будь-кого, хто ним користується: чи то фізичну особу, наприклад, нащадка купця, чи то вже об'єднання підприємців – юридичну особу, яка набула ім'я купця. При цьому встановлено, що першим законодавчим актом на території України, яким врегульовано відносини щодо використання комерційного найменування, було Положення про фірму. І попри термінологічну застарілість даного Положення, воно має бути тим законодавчим актом, який заповнить прогалини в сучасному регулюванні використання комерційного найменування в Україні.
6. Основними функціями комерційного найменування є:
1) дистинктивна – дозволяє відрізнити одного учасника комерційної діяльності від іншого, незалежно від того, які товари чи послуги вони реалізують та пропонують на ринку;
2) запобіжна – комерційне найменування дає змогу споживачу (чи контрагенту) обирати серед суб’єктів господарювання того з них, співробітництво з яким буде найбільш вигідним та надійним (залежно від того, чи такий суб’єкт є, наприклад, державним підприємством чи, навпаки, приватним). Це дозволяє запобігти порушенню (чи нереалізації) прав та інтересів споживачів;
3) комерційне найменування є одним із джерел прибутку.
7. При розмежування правових понять «комерційне найменування», «найменування юридичної особи», «торговельна марка», «зазначення походження товарів» («географічне зазначення») та «комерційне позначення» слід виходити, зокрема, з такого.
На відміну від найменування юридичної особи комерційне найменування є таким, що має вартісну оцінку і створюється, зокрема, з метою отримання прибутку завдяки його використанню. Торговельна марка, зазначення походження товарів (географічне зазначення) використовуються для індивідуалізації продукції (послуг) вже індивідуалізованого комерційним найменуванням суб’єкта господарювання.