Реферат на тему:
Екологія: про що сповіщає на початку ХХІ ст. цей термін?
План
1.Категоріальні засади екологічного пізнання природи.
2. Становлення предмету екології.
3.Змістовна багатоманітність сучасного використання поняття
"екологія".
1. КАТЕГОРІАЛЬНІ ЗАСАДИ ЕКОЛОГІЧНОГО ПІЗНАННЯ ПРИРОДИ.
За відомими словами І.Канта, існують дві абсолютні речі - зоряне небо над людиною і моральний закон в ній. В цих словах закладено багато глибинних смислів. Утім, безумовно одне. Вони окреслюють проблему відношення людини і світу. Образно кажучи, безмежний Всесвіт і є світом людини. Світом, до якого вона ставиться, тобто впливає, діє, пізнає тощо. Та вплив якого відчуває.
Якщо поставити питання про ставлення до природного середовища (а не до світу взагалі), ми потрапимо в сферу екології. Хоча екологія вивчає не тільки людину в її природному довкіллі, а взагалі живе, біоту в певному оточуючому середовищі. Екологія вивчае взаємозв"язок, відношення біологічної системи (в тому числі і людських популяцій) і середовища.
Найбільш широко і умовно визначаючи, можна назвати екологію вченням про природний дім живого, в тому числі - людини.
Екологія виходить з принципу цілісності: особина (організм) і довкілля - цілісна система, що функціонує за певними законами. Порушення цілісності спричиняє деградацію або знищення живого (в тому числі і людини). Тобто, цілісність - суттєва риса екологічного.
Утім, це не означає, що цілісність є незмінною, статичною. Відношення "живе - середовище" є динамічним і передбачає певні зміни. Але такі, що дозволяють зберігти цілісність. І вона зберігається завдяки можливості самоорганізації. Отже, екологічні системи - цілісність, що самоорганізується. Як тільки порушуються закони самоорганізації, виникає екологічна криза.
Отже, в методологічному сенсі екологія - це уявлення, що базуються на принципах системності і самоорганізації. Тому такі діалектико-категоріальні відношення, як ціле - частина, система - елемент - структура, структура - функція є засадами екології.
В сучасному методологічному аналізі структури екологічних знань як базові категорії визначають такі як стійкість, розмаїття, єдність, прогрес, мінливість, мета, структура тощо. У своїх взаємозв"язках вони утворюють категоріальні структури, котрі дають змогу осмислити самоорганізацію та розвиток світу живого, водночас постаючи проявом більш загальних форм буття природи.
На становлення норм і ідеалів екологічного знання вплинула культурно-філософська концепція гармонії - гармонійності світу, природи, гармонії між людиною і природою, що зародилася ще в античності. Саме гармонійність увійшла в екологію як уявлення про ідеал екологічного, а саме про таке відношення живої системи (людини) і довкілля, коли вони максимально пристосовані одне до одного. В сучасній екології гармонійним відношенням вважається таке відношення "людини - природа", коли людина не завдає шкоди, не руйнує природу.
Конструювання образів екологічної реальності базується на певній сукупності методологічних принципів. Серед них методологи сучасної екології називають принципи дискретності, функціонального зв"язку, цілісності, еволюції , природного добору, системності, популяціонізму та ін.
Так, дискретність постає у сучасній екології як урахування єдності перервності та неперервності органічного покриву планети. Принип функціонального зв"язку проявляє себе в дослідженні єдності структури і функціонування екологічних систем. Принцип еволюції є методологічною основою осмислення історичного розвитку екосистем. Принцип системності дозволяє зрозуміти цілісність екологічних систем як складних ієрархічних утворень, що підкоряються законам самоорганізації.
Завдання еколога на засадах окреслених категорій та принципів певним чином описати досліджуваний об"єкт. Опис є традиційною пізнавальною процедурою і завершується феноменологічним уявленням об"єкту. Результати опису дозволяють ставити цілу низку запитань, які приводять до питання "чому?" Тобто, для того, щоб зрозуміти сутність екологічної системи лише описати її недостатньо. Потрібно пояснити, чому поведінка об"єкту є саме такою. В свою чергу, пояснення є важливим для здійснення таких процедур, як прогнозування майбутньої поведінки об"єкта, а на цій основі - управління ним. Саме ефективність останнього підтверджує або спростовує достовірність екологічних знань, отриманих в описі та поясненні.
2. СТАНОВЛЕННЯ ПРЕДМЕТУ ЕКОЛОГІЇ.
Термін "екологія" - від грецького "ойкос" - дім та "логос"- слово, думка, розум, закон. Появу екології як самостійної науки пов"язують з ім"ям видатного німецького біолога Е.Геккеля. Саме він ввів термін "екологія" в науку. В 1866 р. Ернст Геккель у праці "Загальна морфологія організмів" назвав екологією науку про відношення організмів і оточуючого середовища: екологія - наука, що досліджує економію та домашній побут живих організмів, їх складні стосунки з неорганічним та органічним світом: "Під екологією ми розуміємо загальну науку про взаємини організму і навколишнього світу, до якого ми зараховуємо всі умови його існування в широкому розумінні. Вони частково органічної, частково неорганічної природи, але як ті, так і інші змушують до себе пристосовуватись".
Тобто, класична екологія - це біологічна наука. Або - "біоекологія". З часом домінуючим став термін "екологія" замість - "біоекологія".
Відомий сучасний еколог Ю.Одум вважає, що екологія сформувалась в період до 1890 р., а надзвичайного розквіту набула в 60-ті роки ХХ ст. За цей період структура екології ускладнилась на підставі диференціації і інтергації наукового знання.
Загальна тенденція розвитку екології подібно до інших природничих наук виявлялася у визначенні специфіки об'єкта та його складному структуруванні, в якому реалізуавався принцип ієрархічності структур біоти й екологічних чинників. Водночас формувалась система методів якісного та кількісного аналізму екосистем.
Так, у другій половині XIX ст. К. Клаус описав фенотипічну зміну рослинності, О. Седтнер розробив еколого-топографічну класифікацію, В. В. Докучаев - генетичне ґрунтознавство, А. Кернер докладно дослідив структуру (ярусність) ценозів, О. Н. Краснов - історичні причини зміни екосистем тощо. Орієнтація на вивчення внутрішньої структури ценозів і пошук їх інваріантних компонентів реалізувалася як у просторовому аспекті (типологія біоти земної кулі, а також головних її репрезентантів - степів, лісів, пустель), так і вієрархічному (пізнання підпорядкованості між угрупуваннями всередині екосистем). Таким чином, сформувалися описово-аналітичні, класифікаційні та структурні напрями пізнання. Вплив еволюційної парадигми проявився в пошуках історичних підвалин екологічних об'єктів та їх взаємозв'язків, що перетворило екологію на еволюційну науку.
Перша половина XX ст. - час активного концептуального та методологічного оформлення екології, багатоаспектного емпіричного та теоретичного розвитку.
Слід передовсім підкреслити тенденцію набуття екологієюрис точної науки. Це досягалося за рахунок широкого використання математичних методів та моделювання. На засадах популяційного стилю мислення, започаткованого ще Ч. Дарвіном, праць А. Кегле з вивчення природної мінливості фізичних параметрів людини, традицій англійської школи біометрії (Ф. Гальтон, К. Пірсон), імовірнісних підходів у генетиці (Г. Мендель), тобто на основі принципів імовірнісно-статистичного аналізу, екологія набула спроможності строгого опису закономірностей та структурно-системних параметрів об'єктів дослідження. Сформувалась математична екологія, яка, використовуючи імовірнісно-статистичні методи, розглянула проблеми природного добору та боротьби за існування, конкурентні взаємини всередині екосистем, динаміки чисельності тощо ( А. Лотка, В. Вольтерра, С. О. Сєверцов, Г. Ф. Гаузе та ін.).
Важливою основою для екологічного пізнання було вивчення динаміки популяцій тварин, особливо промислових та рідкісних видів. Суттєві коливання, що притаманні виду протягом життя декількох поколінь, були названі "хвилями життя" (Четвериков, 1916; Х'юіт, 1921). Теоретичному обгрунтуванню цих явищ сприяла висунута у 1928 р. Р. Чепменом гіпотеза про біотичний потенціал та опір середовища, а також студії А. Нікольсона (1933) з балансу популяцій тварин, що стверджували наявність автоматичного регулювання щільності населення. На рівні ієрархічної спільноти біосистем питання саморегуляції докладно проаналізував у 1961 p. І. І. Шмальгаузен. Нарешті, природним був синтез екологічного та еволюційного напряму в біології, чому особливо сприяли праці Ч. Елтона та С. О. Сєверцова.
Отже, процесі історичного розвитку під впливом певних парадигм наукового пізнання змінювався образ екології як науки. Проблемне поле екології розширювалося. Так. досить широко визначає предмет екології Ч.Елтон (1928): це наука про природничу історію, область застосування якої надзвичайно велика - від питань патогенезу клітин та органів, еволюції та адаптації до проблем соціології (теорія народонаселення тощо). Інакше кажучи, з одного боку, виявилася тенденція зняття суперечності між аут- та синекологією, а з іншого - намітилося принципове розширення компетенції екології на всю ієрархічну сукупність екосистем, включаючи і ті, в яких живе людина.
Отже, до середини ХХ ст. в основному сформувалося розуміння екології як самостійної, прогресуючої галузі біології. На думку методологів екології, наприклад В.Крисаченка, з 2-ої половини ХХ ст. екологія розвивалась у напрямі перетворення у самостійну гілку природознавства. Водночас, дослідження взаємин людини з довкіллям стає однією з центральних проблем сучасної екології.
В результаті сучасна екологія відображає природу як складну цілісність, пізнання якої потребує як аналітичної, так і синтетичної методології. Наприклад, адекватне уявлення про біосферу, як глобальну екосистему, неможливо сформувати, не аналізуючи кожен рівень. А зрозуміти суттєві особливості певного її рівня важко, якщо не розкрити закони біосфери як цілого.