Поняття громадянське суспільство має іторичних характер. Слідом за державою громадянське суспільство починає зараджуватись на певному ступені суспільного розвитку. Іншими словами, громадянське суспільство є продуктом природного історичного процесу, який передбачає гармонійний розвиток таких елементів цивілізації, як природа-суспільство-людина.Людство на певному етапі свого розвитку не могло не прийти саме до громадянського суспільства, соціальна і політична організація якого найбільшою мірою служать інтересам та проблемам конкретної людини.
Аналізуючи погляди на громадянське суільство таких видатних мислителів минулих століть, як Г. Гроцій, Т. Гобс, Дж.Лок, Ж.-Ж.Руссо, Г.Гегель, а також сучасних дослідників, не можна дійти висновків про їх однозначну правильність чи помилковість. Усі вони, висвітлюючи різні аспекти проблеми, у своїй сукупності зробили вагомий внесок у теорію громадського суспільства. А тому невиправданим є твердження, згідно з яким «західні» теорії громадського суспільства, на противагу яким потрібно розвивати свою «східну» теорію цього суспільства. Громадське суспільство або ж є, або ж немає, оскільки основні його риси – свобода, демократія, приватна власність, пріоритет прав людини – однаку для всіх цивілізаційних країн.
Інша справа коли йдеться про певні модифікації громадського суспільства, які спираються на історичні, національні політичні особливості тієї чи іншої країни. Але ці особливості не позначаються на самій суті громадського суспільства. Їх можна віднайти лише у реальному співвідношенні громадського суспільства, конкретної держави і особи, в системі прав і свобод людини та їх гарантіях, у конкретних інститутах громадського суспільства, тобто в його безпосередніх практичних моделей.
Усе сказане певною мірою стосується й України. Нема потреби в тому, щоб розробляти якусь особливу українську теорію громадянського суспільства.Але. спираючись на світовий науковий і практичний досвід, запозичивши з нього все краще, належить формувати свої національні інститути громадського суспільства. Той безперечний факт, що в центрі суспільства перебуває людини, яка є його первинною і головною клітиною й основною дійовою особою, свідчить про те, що громадянське суспільство не за назвою, а за своєю глибинною суттю є людською спільнотою. А тому основні характеристики, що стосуються людини, зокрема її природного суверенітету, свободи і незалежності, переносяться на громадянське суспільство, визначаючи його глибинну суть.
Якщо виходячи з того, що головною дійовою особою суспільства, його первинною клітиною є конкретна людина, то громадянське суспільство не можна визначити як сукупність суспільних людських відносин і відповідних їм формальних та неформальних суспільних інститутів. Таке поняття громадянське суспільство пояснює і взаємостосунками людини, громадянина з цим суспільством.
Суспільство – це середовище життєдіяльності особи, яке формується зі спільної діяльності людей і є сукупністю їх формалізованих та природних зв’язків і відповідних суспільних інститутів, а тому воно не може бути чужим людині. У суспільстві не може бути іншого інтересу, окрім служіння кожній окремій людині. Не може існувати якогось загального суспільного чи державного інтересу, який би не відображав інтересів окремої людини. Ось чому постановка питання про пріоритети суспільних чи державних інтересів і тим більше про забезпечення цього пріоритету є небезпечною.
Гарантуватись законом і забезпечуватись реально має пріоритет інтересів саме кожної конкретної людини; у цьому суть і мета як суспільного, так і державного інтересів. Беззастережне втілення в життя головною засади суспільства – «людина понад усе» - завжди виведе в кінцевому підсумку на оптимальне поєднання інтересів людини, суспільства та держави.
Суспільство, у якому інтереси людини підпорядковуються його власним інтересам, а тим більше інтересам держави, де мету і засоби досягнення цієї мети визначає сама держава, є тюрмою. У цій тюрмі навіть наглядачі – невільники.
Громадянське суспільство несумісне з насильницькими формами і методами розвитку суспільства, з теорією класів, класової боротьби. Рівність людей від природою заперечує їх класифікацію за майновим станом, яка принижує людську гідність. Але це не виключає поділу людей на певні групи за іншими ознаками, зокрема, професійними, політичними, національними, релігійними тощо.
Абсолютизація класового підходу дістала свій вияв не лише у класовій теорії походження держави, а й уявлення про неї як про апарат насилля й пригноблення одного класу іншим.
Мабуть, при визначенні суті й природи держави правильніше виходити з первинності й визн7ачальності людини та суспільства Ж.Бобен вважав, що держава утворюється в результаті об’єднання розрізнених членів суспільства під єдиною верховною владою. Саме з людської природи суспільства, яке утворює державу для забезпечення своїх інтересів, впливають сутність характеристики й ознаки держави, функції якої виконують члени цього ж суспільства.
Природа громадського суспільства як добровільної асоціації вільних людей підтверджує теорію договірного походження держави, яка має бути знаряддям насильства над сам цим суспільством чи певним його частиною. Інша справа конкретна держава за конкретних історичних, політичних і соціальнол-економічних умов та обставин. Приміром, держава диктатури пролетаріату, яка виникла в результаті жовтневого більшовицького насильницького перевороту, або нацистська диктатура, встановлена у Німе чинні 1933 р.
Отже, вихідна методологічна пропозиція у дослідженні проблеми співвідношення людини, суспільства і держави поляг7ає в тому, що сутність і природу держави зумовляє й визначає сутність і природа самого суспільства, а в основному того й другого лежить позитивне людське начало, несумісне з класовим підходом. Більше того, держави, як відповідно до марксистського-ленінського вчення довгі роки таврувалися як експлуататорські, нині постали зовсім в іншій подобі. Обсяг соціальних функцій цих держав, рівень житть суспільства, прав і свобод його членів годі порівнювати з відповідними характеристиками колишніх соціалістичних держав, ідеологи яких нехтували теорією громадського суспільства.
Якщо класова теорія прирікає суспільство і державу на одвічне взаємне протистояння, то природно-історичний процес передбачає їх гармонійне співіснування й розвиток як органічних одного цілого. Не випадково давні мислителі, які започаткували теорію громадського суспільства, фактично ототожнювали державу з громадянським суспільством або принаймні не проводили між ними різької межі.
Отже, об’єктивна потреба в державному-політичному устрої суспільства зумовлено не розколом останнього на класи й потребою захисту інтересів одного з них , а необхідністю узгодження суспільних інтересів з індивідуальними, захисту як тих, так і інших, управління суспільством, координації його життєдіяльності. Із цього погляду держава виступає як політична організація суспільства, втілена в системі політичних відносин, у яких реалізується влада.
У широкому розумінні політична організація суспільства виступає я його політична система, в якій держава займає одне з важливих місць. Навколо нього розташовується комплекс недержавних політичних організацій та інститутів. Через цю структуру політичної системи суспільства й відповідні відносини відбуваються оформлення політичної волі народу;
Хоча деякі сутність характеристики громадянського суспільства і держави збігаються, а їх інститути тісно переплетені й органічно взаємозв’язаних, однак ці поняття не тотожні. Можна твердити, що держава, яка має власні ознаки правової, також є інститутом громадянського суспільства, яке її утворює для реалізації й захисту індивідуальних і суспільних інтересів.
Інколи кажуть, що держава і громадянське суспільство – це дві половини одного цілого. Але з таким уявленням неможливо погодились, оскільки в ролі цього цілого, власне, й виступає громадянське суспільство.
Народ як єдине джерело влади в Україні через відповідні суспільні інститути формує державу, роблячи тим самим і її інститутом громадянського суспільства. Цей інститут підпорядковується насамперед людини, а через служіння людини – іншим інститутам громадянського суспільства і суспільству в цілому. Тому як ми вже згадували, в принципі невиправденим є протиставленням держави громадянського суспільства.
Такій державі протистоїть не громадянське суспільство, а суспільство невільників, пригноблених людей. У свою черг, такому суспільству, як правило, протистоїть фашистських та іншого роду тоталітарні держави.
Отже, громадянському суспільстві відповідає не просто держава, а держава демократична, соціальна, правова. Але це не виключає, як зазначалося, певних колізій між ними, які можуть виникати через недостатню зрілість суспільних інститутів, недосконалість законодавства, практики його застосування.
Становлення громадянського суспільства в Україні розпочалося із здобуттям нею державною незалежності, в надзвичайно складних умовах посттоталітарного періоду. За таких обставин налагоджувати демократичний процес – справа дуже непросто. Проблема полягає не лише в подоланні кризових явищ, які охопили політичну й особливу економічну сфери, а в необхідністю– і це мабуть, найголовніше і найважче – змін7и суспільної та індивідуальної свідомості, що формувалася десятиліттями під згубним впливом тоталітарного режиму.
Отже, на конституційному рівні закладена якісно нова модель правової організації життя людини і суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм переорієнтовується на здійснення й захист прав і свобод людини. Оди із головних завдань держави у громадському суспільства є створення однакових стартових умов для його членів в економічній і політичній сферах, забезпечення рівності усіх перед законом.