При відмовленні від дачі показань підсудним застосовується метод переконання. При реалізації цього методу рекомендується з'ясувати причини відмови, загострити увагу на позитивних сторонах особистості або його поведінку у побуті, на роботі, в минулому чи теперішньому часі. Цей метод також може бути реалізованим на підставі роз’яснення можливих негативних наслідків відмови для нього самого або інших осіб, роз’яснення можливості результативного рішення незалежно від його показань.
7. Особливості конфліктної ситуації
Визначивши з більшим чи меншим ступенем імовірності характер ситуації, що може скластися при допиті кожного з викликаних у суд осіб, прокурор повинен розробити загальну тактичну схему допиту кожного з них і підібрати тактичні прийоми для досягнення цілей допитів.
Конфліктна ситуація в суді (невизнання або часткове визнання вини), має одну з двох типових особливостей — вона або вже була такою на досудовому слідстві і повторюється в суді, або раніше була безконфліктною (визнання вини в повному обсязі), а при розгляді справи у суді стала конфліктною.
Головне в першій особливості те, що прокурор вже знає суть конфлікту (за матеріалами вивчення справи) і намітив тактичні засоби його нейтралізації. Дана особливість у певній мірі полегшує задачі прокурора у спростуванні неправдивих показань суб'єкта, що раніше давались на досудовому слідстві. Однак слід враховувати, якщо допитуваний, з самого початку наполягав на своїй неправдивій позиції на досудовому слідстві, пройшов тактичну боротьбу зі слідчим (а можливо і декількома), знає обвинувальну аргументацією слідчого. Тому він і у суді, буде завзято заперечувати обвинувачення. Не виключається і висування нових, додаткових аргументів у захист своїх попередніх показань.
Інша особливість конфліктної ситуації, навпаки, характеризується несподіваним відмовленням допитуваного в суді від своїх попередніх, найчастіше правдивих показань, і дачею нових - неправдивих. В цій ситуації є два негативних моменти для державного обвинувача:
- фактор несподіваності самої зміни в показаннях;
- новизна неправдивої інформації;
Непередбачена зміна попередніх показань, особливо “основною” фігурою, завдає удару по системі вже підготовлених до використання доказів обвинувачення, вибиваючи з неї істотні ланки, а нова інформація ставить перед прокурором інші задачі, вирішувати які він повинен без підготовки, експромтом, підбираючи аргументи, що спростовують нові показання.
З урахуванням тих чи інших особливостей конкретної конфліктної ситуації і будується, як загалом, так і в подробицях, тактика судового допиту.
8. Класифікація питань при судовому допиті і її тактичне значення
Загальна тактична схема проведення в суді стадії конфліктного допиту повинна виглядати як система з трьох груп (блоків) питань, що задаються в наступному порядку.
Спочатку ставляться питання (перша група), що уточнюють чи деталізують фрагменти вільної розповіді допитуваного, утримуючі неправдиву інформацію.Тактичне значення даного блоку питань визначається тим, що відповіді на них інформаційно збагачують вільну розповідь допитуваного, додаючи їй закінченість, всебічність висвітлення предмета показань, і одночасно дають прокурору додатковий матеріал для майбутньої тактичної боротьби. Поряд з цим зазначені питання прив’язують суб'єкта до висловленого. Ці питання мають на меті глибше вивчення «супротивника», одержання від нього максимум інформації, відшукання в ній протиріч і намітити найкращий план наступного допиту.
В другу групу входять питання, що констатують протиріччя в показаннях допитуваного і які потребують від нього пояснення (внутрішні протиріччя). Цими питаннями державний обвинувач починає «атакувати» показання допитуваного, усуваючи протиріччя, що виявлені. Умілим використанням питань даної групи іноді можна похитнути, а потім і зруйнувати психологічну установку допитуваного на неправдиві показання і примусити його говорити правду.
Якщо названі питання не привели до успіху, то обійтися без питань третьої групи, що констатують протиріччя між показаннями допитуваного й інформацією, яка отримана з інших джерел (зовнішні протиріччя) та потребує від допитуваного їх вирішення. Якщо внутрішні (самому собі) протиріччя суб'єкт ще може якось пояснити (але при цьому повинний зробити остаточно вибір одного твердження і відмовитись від іншого), то розумно обґрунтувати протиріччя ряду своїх тверджень іншими матеріалами досудового та судового слідства йому буде нелегко.
Матеріальною базою для формування питань вказаної групи є реальна невідповідність окремих тверджень допитуваного системі об'єктивних даних, установлених досудовим і судовим слідством. Тому будь-яке питання третьої групи припускає посилання на ті чи інші докази як на антитези тому, про що говорить допитуваний. Докази ці можуть бути як особистими, так і речовинними.
Питання другого і третього блоків — це засоби логічного впливу (за допомогою конкретних особистих і речових доказів) на допитуваного, що дає неправдиві показання, з метою дискредитації останніх і одержання правдивих показань.
З наведеного вбачається, що комплекс питань, які заздалегідь формулювались державним обвинувачем для допиту конкретного суб'єкта в суді, варто додатково розбити на три групи (по їхній цільовій спрямованості) і вирішити — чи забезпечать ці «групові» питання досягнення мети всього допиту. Якщо ні, то відповідну їх групу варто доповнити новими питаннями. При такому підході ні одне істотне питання на етапі підготовки упущено не буде.
9. Тактичні прийоми допиту підсудного у зв’язку зі зміною показань, даних на досудовому слідстві
Отже, у суді пролунала нова - неправдива, на думку прокурора, інформація. Які тактичні задачі прокурора в подібній ситуації?
Насамперед — це всебічна оцінка нової інформації допитаного: виявлення в ній «білих плям», провалів у сюжетній лінії, протиріч між окремими положеннями розповіді (внутрішніх протиріч), а також між окремими тезами допитуваного та об'єктивними обставинами досліджуваного судом злочину.
Приступаючи до питально-відповідної фази допиту, прокурор повинен використовувати відразу два тактичних прийоми.
Перший полягає в тому, що прокурор робить вигляд, що він вірить неправдивим показанням допитуваного, тобто допускає, що все так і було як він розповідає. Звичайно, це виражається у схвалюванні допитуваного репліками, прохання продовжити розповідь. Коли розповідь скінчиться, прокурор застосовує другий прийом — деталізацію показань. Виявляючи до них підкреслений інтерес, він задає безліч питань, спрямованих на уточнення і деталізацію розповіді, причому головним чином, його опорних положень, які підкріплюють неправдиву версію допитуваного.
Прийомом деталізації показань прокурор тактично ставить допитуваного в критичний стан. З однієї сторони, той не може заявити, що на деталі «не звернув уваги», «не помітив» чи «уже забув» про них і т.п., так як розуміє: такими відповідями він відразу ж підірве довіру до своїх нових показань. Якщо ж він усе ж таки піде цим шляхом, то після трьох-чотирьох подібних негативних відповідей прокурор повинен, узагальнивши їх, відкрито поставити під сумнів показання, а з ними і версію допитуваного як голослівну.
З іншого боку, неправдивому допитуваному ніде взяти реальні деталі до придуманої версії. І тоді йому залишається одне — “на ходу” винаходити їх і пристосовувати до теми показань. Але це змушений і тому “слабкий хід противника”. Саме в силу своєї нереальності ці деталі неминуче повинні суперечити фактичним обставинам злочину. Цими протиріччями прокурору і слід тактично грамотно скористатись при постановці питань підсудному.
Крім двох зазначених прийомів в ситуації несподіваної зміни в суді показань можна з успіхом використовувати і такий прийом, що у криміналістичній літературі називається як «обмеження діапазону можливих помилкових показань».
Суть прийому у наступному. Якщо особа говорить неправду і прокурор бачить, що дані неправдиві показання він може переконливо спростувати, то в цій ситуації проміжною тактичною задачею для прокурора стає необхідність «зв'язати» допитуваного саме цими показаннями, щоб не дати йому можливості перейти на інші неправдиві показання, коли ці будуть спростовані.
Одержавши вичерпну інформацію з неправдивої версії допитуваного, прокурор повинен (з цього і починається розглянутий прийом) поставити перед ним ряд таких запитань, що одночасно і «прив'яжуть» його до цих показань, і тактично змусять заперечувати, відкидати інші варіанти неправдивого опису події чи окремих його елементів.
Перше і головне з цих питань таке: « Чи є правдою все те, що Ви тільки що розповіли учасникам процесу?» Відповідь, зрозуміло, повинна бути стверджувальною.
Інші питання стосуються центральної помилкової тези і тих інших тверджень, від яких, як тільки вони будуть спростовані прокурором, допитуваний може відмовитись і дати інші, більш влучні неправдиві пояснення, спростувати які буде набагато складніше, а то й зовсім неможливо.
Наприклад, Б. в повному обсязі визнав на досудовому слідстві свою вину в убивстві С. з помсти за образу. У суді Б. змінив показання, заявив про необхідну оборону і показав, що близько 23 годин 8 жовтня, повертаючись додому через невеликий пустир на окраїні міста, зустрів незнайомого йому С. у нетверезому стані. Той загородив Б. дорогу, нецензурно обізвав його і вдарив кулаком по обличчю, але відразу одержав відповідний удар по обличчю. Тоді С. схопив цеглу, що лежала у бруді, зі словами: «Зараз по голові дам»,- замахнувся нею, наміряючись ударити Б. у голову. У цей момент Б. і наніс С. смертельний удар ножем у груди, після чого, злякавшись того, що скоїв, втік додому. Свідків події не було.