За часів Стародавнього Риму, римського приватного права паралельно з цивільно-правовим інститутом "право власності" виник, розвивався і існує у сучасний період інститут "речові права на чуже майно". За радянських часів цей інститут не визнавався, хоча фактично існували цивільні відносини подібні до тих, що складаються за цим інститутом.
Речові права на чуже майно виникають на основі права власності. Інститут речових прав на чуже майно як окремий, незалежний від права власності, об’єкт цивільного права існувати не може. Про такий зв'язок із правом власності свідчить сама назва цього інституту [2, 663].
Однак речові права на чуже майно є самостійним об’єктом цивільного права, який обтяжує право власності. Відродження інституту речових прав на чуже майно пов’язано із ускладненням цивільного обороту, потреби якого вимагають ефективного використанням майна. Оскільки власник далеко не завжди спроможний забезпечити ефективність використання свого майна, то він змушений передати іншій особі речове право на свою власність (емфітевзис та суперфіцій) або надати право обмеженого використання свого майна для досягнення ефективності використання чужого майна (сервітут).
4. Тенденції розвитку зобов’язального права
Щодо тенденцій розвитку договірного права, то слід відмітити, що на сучасному етапі його розвиту має місце розподіл договорів на цивільно-правові, господарсько-правові та адміністративні.
Стосовно господарських договорів О. А. Беляневич відстоює існування господарського договірного права як сукупності господарсько-договірних норм, що регулюють усі стадії існування договірного зобов’язання, включаючи переддоговірну стадію (стадію укладення господарського договору); воно є складним інститутом господарського права, в якому вирізняються загальні положення про договори та спеціальні норми про окремі види господарських договорів [6, 107].
Аналізуючи конструкцію адміністративного договору, слушно навести позицію Н. С. Кузнецової, яка вказує, що "нині ми маємо відстояти розуміння єдності цивільно-правового договору в протистоянні з певними представниками адміністративного права у зв’язку із широким застосуванням поняття публічного договору. Не можна обґрунтувати жодними аргументами ідею належності, скажімо, договору про оренду ЦМК, що укладається ФДМУ, до категорії публічних договорів. Договір оренди, незалежно від суб’єктивного складу, залишається цивільно-правовим договором" [8, 13].
Шляхом поєднання приватноправових та публічно-правових елементів створюються штучні утворення на кшталт адміністративного договору, що не може бути прийнятним, виходячи із розуміння юридичної природи договірних правовідносин, яка в ідеалі мала б впливати на обрання відповідних інструментів для правового регулювання цих правовідносин.
Важливою тенденцією розвитку цивільного і, зокрема, договірного права є зближення та взаємопроникнення елементів речових, зобов’язальних та інших правовідносин. Це проявляється насамперед у договорах, спрямованих на перехід права власності від відчужувача до набувача майна (купівля-продаж, поставка, міна, дарування, довічне утримання, рента тощо. Прикладом договірної конструкції, в якій поєднуються речові та зобов’язальні елементи правовідносин, є договір управління майном [9, 10].
Професор В. Луць, підкреслюючи розширення свободи волевиявлення сторін при укладенні договорів у певних сферах економічних відносин, зокрема, тих, які в умовах командно-адміністративної системи формувались на основі планових приписів, відзначає також протилежну тенденцію, яка властива сучасному договірному праву зарубіжних країн. Вказується, що з метою захисту інтересів слабкої сторони договору та забезпечення збалансованого розвитку майнового обороту запроваджується ряд обмежень дії принципу свободи договору, що проявляються, зокрема, в інтенсивному розвитку антимонопольного законодавства, законодавства про захист прав споживачів, державному регулюванні ціноутворення, регулювання якості товарів, робіт і послуг тощо [9, 9].
Така тенденція має місце у зв’язку із потребами часу, який робить нові виклики цивільно-правовому регулюванню. В той же час відсутність глибокого праворозуміння породжує не тільки недосконалі, а й прямо небезпечні правові конструкції, які поєднують в собі різнорідні інститути.
Як вказує професор Доврерт: "Відповідно до доктрини природного права цивільно-правові відносини існують об’єктивно. Всі вони мають такий природний генний код, як юридична рівність учасників, їх вільне волевиявлення та майнова самостійність" [7, 15].
Тому такий "генетичний код" має стати тим індикатором, за допомогою якого ми завжди зможемо відокремити сферу права приватного від публічно-правової сфери і застосувати до кожної з цих сфер притаманні за її природою інститути та засоби регулювання.
Висновок
Опрацювавши тему дослідження можна зробити підсумок, що на сьогоднішньому етапі розвитку приватного права визначальну роль відіграють процеси уніфікації, гармонізації та конвергенції.
Торкаючись питання конвергенції правових систем є потреба відмітити запровадження англо-американського інституту довірчої власності в українське приватне законодавство. Маючи розвинуті традиції континентальної правової сім’ї вітчизняне законодавство отримала відповідну норму, яка не узгоджується із класичною конструкцією права власності.
Продовжуючи аналіз тенденцій речового права слід відмітити проблему співвідношення понять "речові права" та "майнові права". Вказані поняття із усією очевидністю повинні мати відмінний зміст і співвідноситися за своїми об’ємами як загальне (майнові права) та окреме (речові права).
В контексті тенденцій зобов’язального права в роботі підіймається проблема поширення цивільно-правових інститутів на невластиві таким інститутам правовідносини (наприклад, адміністративні послуги), а також проблема введення адміністративних елементів в цивільно-правові конструкції (наприклад, адміністративний договір).
Як засіб подолання негативних тенденції автором підтримуються пропозиції, висловлені ученими-цивілістами на Міжнародній конференції, яка проходила в стінах нашого університету 8 – 9 жовтня. Зокрема слушною є постановка питання про: розробку концепції розвитку цивільного законодавства України; недопустимість виймання цивільних інститутів із Цивільного кодексу; недопустимість регулювання приватних відносин підзаконними актами; визнання примату Цивільного кодексу як акту, що утворює систему приватного права України.
Література
1. Антологія української юридичної думки. В 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. Т. 6 Цивільне право / Упорядники: Я.М. Шевченко, І.Б. Усенко, Г.П. Тимченко, Т.І. Бондарук, С.Є. Морозова; відп. редактор Я.М. Шевченко. – К.: Видавничий Дім "Юридична кника", 2003. – 584 с.
2. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 3-є вид., перероб. і доп. /За ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – Т.I. – 832 с.
3. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 3-є вид., перероб. і доп. /За ред. О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – Т.II. – 1088 с.
4. Юридична енциклопедія: В 6. т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: "Укр. енцикл.", Т. 5: П – С. – 2003. – 736 с.
5. Банчук О. Публічне і приватне право: історія українських вчень та сучасність. – К.: Конус-Ю, 2008. – 184 с.
6. Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти): моногр. /О.А. Беляневич. – К., 2006. – С.107.
7. Довгерт А. Методологічне значення ідеї наднаціонального цивільного права/ Право України. 2009. №8. С. 15 – 19.
8. Кузнєцова Н. Основні методологічні засади сучасного цивільного права України/ Право України. 2009. №8. С. 12 – 14.
9. Луць В. Тенденції розвиту договірного права України в сучасних умовах/ Право України. 2009. №8. С. 8 – 11.
10. Майданик Р. Сучасна вітчизняна цивілістика: наукові центри, напрями, тенденції/ Юридична Україна. 2009. №2. С. 41 – 48.
11. Стефанчук Р. Шляхи реформування цивільного законодавства: погляд на захід та схід/ Право України. 2009. №8. С. 53 – 61.