Проблеми управління безпосередньо розробляють представники різних галузей наукових знань (філософи, економісти, соціологи, психологи та ін.) із своїм підходом і розумінням цих проблем. Найактивніше питаннями державного управління займаються юристи, досліджуючи проблеми як науки адміністративного права, так і управлінських наук.
Однак проблеми управління не можна обґрунтовувати лише з позицій адміністративного права, вони мають не тільки юридичний, а й політичний, організаційно-технічний, психологічний та інші аспекти; тому теорія державного управління не може вважатися виключно правовою наукою - вона є соціологічною наукою.
Для подібних міркувань є певні підстави. Державне управління - своєрідне соціальне явище організаційно-політичного характеру і, природно, не охоплюється науковим трактуванням з позицій лише права. Наука адміністративного права досліджує тільки частину спектру управління - його правовий аспект, тому предмети дослідження юридичних наук і науки управління мають суттєві відмінності, що важливо для подальшого розвитку наукових знань.
Хоча предмети управлінських наук і науки адміністративного права і мають споріднену основу, вони досліджуються у двох площинах, що зближуються, але повністю не збігаються.
Юристи - дослідники проблем управління у визначенні предмета науки управління, як правило, не виходять за межі державної сфери й навіть за межі системи органів державного управління. Безумовно, система органів державного управління є практично й безпосередньо організуючою частиною механізму держави. Однак не визнавати такої ж ролі за іншими частинами системи державних органів та й усієї системи політичної організації суспільства було б неправильно. Система соціального управління ширша, ніж система державного управління; останнє є за сучасних умов важливою, але псе ж таки лише частиною першого.
Розвиток державознавчих знань поки ніщо не стримує у межах традиційних юридичних та інших наук, хоча процес диференціації й інтеграції знань інтенсивно відбувається і в цій галузі. Крім того, в юриспруденції давно сформувалася й активно розвивається спеціальна галузева виключно управлінська наука - адміністративне право, загальну й особливу частини якої певною мірою й становить теорія державного управління і відповідні аспекти управлінських наук.
Не можна вважати обґрунтованим виведення теорії державного управління повністю за межі системи юридичних знань. Відомо, що державознавство ніколи не зводилося до проблем юриспруденції: його питаннями займається широке коло наук. Державне управління не вичерпується правом, а питання його правової організації є характерним, визначальним. Регулюючий вплив права в державному управлінні займає вирішальні позиції, а тому державне управління значною мірою є державно-правовою категорією, хоча воно не зводиться тільки до цього.
Отже, немає підстав всю проблематику державного управління юридизувати так само, як юридичні аспекти переводити у розряд виключно політологічних або соціологічних, хоча політизація й посилення соціологічного аспекту характерні для сучасного стану юридичної науки.
Наука адміністративного права досліджує передусім правові аспекти державного управління, тобто проблеми правового регулювання суспільних відносин, які виникають у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Загальна теорія соціального управління вивчає соціальне управління, що значно ширше державного управління. Обидві галузі знань доповнюють одна одну. Якщо графічно зобразити сфери предметів згаданих наук, то утворилося б два кола різного кольору й розмірів, які частково накладаються одне на одне.
Управлінські науки, зокрема загальна теорія соціального управління, тісно пов'язані з наукою адміністративного права. Такий зв'язок має глибоке коріння і ґрунтується на єдиному об'єкті дослідження - управлінні. Але це не дає підстав ототожнювати названі науки або включати науку адміністративного права до складу «науки управління».
Отже, управлінський процес у соціальному середовищі є об'єктом дослідження багатьох наук, сфери знань яких переплітаються, тісно зв'язані між собою. Незважаючи на взаємозв'язок і взаємопроникнення, на збіг у загальних рисах об'єкта вивчення, підстав для ототожнення цих наук немає. Кожна наука зазнає впливу інших, особливо суміжних. Це об'єктивний процес розвитку наукової думки. Водночас кожна з наук має специфічний предмет дослідження, у площині якого й проходить розмежувальна лінія між нею і суміжними науками. Крім того, структура і класифікація наук, відповідних теорій не є чимось нерухомим, вони розвиваються, вдосконалюються разом із розвитком наукових знань і суспільної практики.
Наукова теорія тісно пов'язана з методами наукового пізнання. При цьому слід мати на увазі, що сама теорія є найвищою формою наукових знань, має велике методологічне значення і виконує функцію методу подальшого пізнання відповідної сфери суспільного життя.
Власне, метод - це сама підтверджена практикою теорія, звернена до практики досліджень. Метод виступає як об'єднавчі засади теорії і практики. Нерозривний зв'язок методу і теорії відображається у методологічній ролі законів науки. Кожний закон науки, віддзеркалюючи те, що дійсно існує, водночас вказує, як треба осмислювати відповідну сферу буття; будучи пізнаним, він у певному сенсі виступає і як принцип, і як метод пізнання. Метод знаходиться, зазначає С Кримський, в єдності з певною теорією чи теоріями. Щодо цієї єдності метод виступає як методологічний підхід. Однак і сама теорія може розширюватися (Гегель) у методі. Це пов'язано з тим, що теоретичні принципи методу мають ідейно-пізнавальне значення, а усвідомлення закономірностей, що розкриваються теорією, може бути перекладене у правила дії.
Проблема методології і логіки наукового пізнання останнім часом набуває у соціогуманітарних науках України, у тому числі юридичній, особливого значення. Розширюється фронт наукових досліджень, що потребує поглибленого аналізу проблем наукового пізнання, розвитку сучасних методів дослідження. На жаль, ця об'єктивна потреба не отримує необхідного відображення у дедалі зростаючому загальному потоці наукових публікацій. Більше того, останнім часом методологічним аспектам юридичної науки приділяється невиправдано мало уваги. Добре відомо, що без дослідження методологічних проблем пізнання не можна отримати нове знання в науці. Тому інтерес становлять не тільки готові знання, а й сам процес формування і розвитку цих знань, форми і методи, прийоми, за допомогою яких вони отримані. Для визначеності розуміння процесу пізнання потрібно з'ясувати саме поняття методу і методології наукового пізнання.
Френсіс Бекон у трактаті «Новий органон» (1620) образно порівнював метод у науковому пізнанні зі світильником, що освітлює мандрівнику шлях у темряві. Великого значення методу надавав Гегель. «Щоб ці мертві кістки логіки оживилися духом і отримали, отже, вміст і зміст, ЇЇ методом повинен бути той, який єдино тільки і здатний зробити ЇЇ власне наукою». Діалектичний метод він вважав «власним методом всякої речі». Саме у методі діалектики міститься весь дух початого ним перетворення логіки.
Метод визначають як форму практичного і теоретичного освоєння дійсності, виникає із закономірностей руху досліджуваного об'єкта; систему регулятивних принципів перетворюючої, практичної чи пізнавальної, теоретичної діяльності. Матеріалістична філософія розглядає метод як адекватне віддзеркалення певних явищ та закономірностей об'єктивного світу, як аналог дійсності. Такий підхід потребує не довільного, умоглядного процесу пізнання, незалежного від реалій дійсності, а обліку характерних особливостей, закономірностей об'єкта пізнання, що визначає його об'єктивну підставу. Хоча, природно, набір прийомів і правил, якими керується суб'єкт пізнання, залежить від його світогляду, наукової і практичної кваліфікації, тобто суб'єктивних якостей дослідника. Однак це визначає лише ступінь істинності й глибину пізнання, але не впливає на природу об'єкта, що досліджується. Водночас найдостовірніші методи дослідження не є гарантією повного досягнення істини (світ нескінченний), але значною мірою полегшує її пошук. Сам науковий метод не може забезпечити досягнення бажаних результатів - потрібно його вміле застосування.
Маркс вважав, що не лише результат дослідження, а й шлях, що веде до нього, повинен бути істинним. Гегель істину розглядав як процес розвитку, при цьому жоден з аспектів істини, взятий сам по собі, не може претендувати на істинність, а лише вся сукупність аспектів і елементів дає істину. «Істинне, - писав Гегель, - є ціле. Але ціле є тільки єство, що завершується через свій розвиток», «...істинна форма істини встановлюється в науковості...». Д. Керімов зазначає: «Будь-яке дослідження є науковим, якщо воно є істинним, тобто якщо відображає реальність глибоко і повно, точно і адекватно і на цій основі не лише пояснює сьогодення, а й передбачає контури майбутнього. Істинність наукового дослідження є його іманентною властивістю (хоча істинність не є тотожною науковості, оскільки охоплює не лише наукові, а й інші людські знання). Щоб досягти наукової істини, потрібно оволодіти методологією її збагнення».
Кожна наука, у тому числі управлінська, повинна використовувати такі методи, які відповідали б сутності її об'єкта. Наука управління використовує різні методи пізнання: як загальні, що використовуються й іншими науками, так і спеціальні, що розкривають специфічні особливості процесів управління. Особливо треба виділити системно-структурний метод, що найбільше допомагає розкрити закономірності управління суспільними процесами, має складно організовану систему, з властивою їй організаційною структурою. Дослідницькі засоби філософії, кібернетики та інших наук не можна механічно переносити до сфери пізнання управління. Адже методологічні проблеми управлінських наук спричинені їхніми внутрішніми процесами, але творче залучення методів пізнання інших наук є відображенням міжнаукових трансляційних процесів, що активно розвиваються, обмеження зумовлені природою управління і предметом управлінських наук, органічною єдністю предмета і методу конкретної науки.