Тому необхідно створити відповідну нормативну базу, яка регулюватиме ринок житла та забезпечить функціонування ринкових структур у житловому господарстві. Неодмінним є визначення важелів для стимулювання підприємств, установ і організацій, які будують житло для своїх працівників. Нині і в майбутньому необхідно:
• розумно та справедливо регулювати розміри плати за користування житлом; у першу чергу забезпечити земельними ділянками під індивідуальну забудову громадян, які потребують поліпшення житлових умов.
Разом з тим, державі слід підвищувати відповідальність власників і користувачів квартир (будинків) за їх належну експлуатацію та утримання, не допускати використання державного житлового фонду не за призначенням, здійснювати суворий контроль за його використанням.
Реформування відносин власності через приватизацію житлового фонду покликане сприяти створенню соціально орієнтованої економічної системи, яка знайде своє відображення і в правовому плані. Адже обов'язком нашої держави є створення державного житлового фонду соціального призначення, щоб громадянин України, який не має житла, мав можливість отримати тимчасове житло на умовах найму за доступну для нього плату.
Держава повинна не тільки брати участь, а й відповідати за забезпечення громадян житлом, і не може перекладати повністю відповідальність за вирішення житлових проблем на плечі самих громадян
Право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
Це єдина норма розділу II Конституції України, яка не містить спеціальних конституційних гарантій відповідного права і не конкретизує його. У ст. 48 Основного Закону лише зазначається, що достатній життєвий рівень включає тільки достатнє харчування, одяг і житло. До речі, за порушення цього права законодавством України не передбачається і юридична відповідальність.
Як зазначено в Основах законодавства України про охорону здоров’я, з метою забезпечення достатнього життєвого рівня, на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог держава: а) встановлює єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших доходів населення; б) організує натуральне, в тому числі безплатне, забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності; в) здійснює комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання; г) безплатно надає медичну допомогу і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров’я.
Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України.
Так згідно з ЗУ “Про оплату праці”визначається мінімальна заробітна плата у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунком на працездатну особу.
Законом України „Про мінімальний споживчий бюджет” встановлена структура набору продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному вираженні, що повинні забезпечувати задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини, але склад споживчих кошиків надано право затверджувати і не рідше, ніж раз на п’ять років, переглядати Кабінету Міністрів України.
В умовах кризового стану економіки та спаду виробництва життєвий рівень населення повинен визначатися також на підставі іншого соціального нормативу — межі малозабезпеченості. Відповідно до Закону „Про межу малозабезпеченості ця межа означає величину середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством. Набір продовольчих товарів і послуг для визначення величини вартості межі малозабезпеченості розробляється Кабінетом Міністрів України за участю профспілок, а зазначена величина щорічно затверджується Верховною Радою України, як правило, при затвердженні Державного бюджету України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу цін на споживчі товари і послуги.
Наприклад, вартісна величина межі малозабезпеченості з 1 січня 1998 р. була встановлена в розмірі 73,7 грн., з 1 січня 1999 р. — 90,7 грн., з 1 липня 1999 р. — 118,3грн
Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” передбачає надання за заявочним принципом щомісячної допомоги малозабезпеченим сім’ям у грошовій формі в розмірі, що визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом, але не може бути більшим, ніж 75 відсотків прожиткового мінімуму для сім’ї.
Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. № 637 затверджена Стратегія подолання бідності, у якій бідність визначена як неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.
Відповідно до ст. 64 Конституції України право на достатній життєвий рівень може обмежуватися в умовах воєнного і надзвичайного стану.
Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права кожна людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби. Це невід’ємне право людини знайшло відображення у ч. 1 ст. 49 Конституції, яка наголошує, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає:
життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь; участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я; відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди; оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я; можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.
Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров’я.
Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я шляхом:
а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я; в) подання всім громадянам гарантованого рівня
медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я; д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації; е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.
Слід зауважити, що такими ж правами користуються іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, якщо інше не передбачено міжнародним договором чи законодавством України (ст. 11 Основ законодавства про охорону здоров’я).
Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні,лікувально-профілактичні,фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.
Порядок і умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та фармацевтичної практики визначаються актами законодавства України.
Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.
Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.
Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.
Важливим напрямом охорони здоров’я є надання громадянам медичних послуг, їх ефективність і доступність забезпечується державою шляхом сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, надання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров’я, існуючу мережу яких заборонено скорочувати, охоплення населення всіма видами медичних послуг: профілактичними, лікувально-діагностичними, реабілітаційними, протезно-ортопедичними і зубопротезними, а також доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами.