Вступ
Торгівля людьми – одна з найбільш актуальних проблем сучасності. Жертвами сучасних форм рабства в усьому світі щорічно стають мільйони людей. Окрім економічних причин, які змушують шукати роботу за кордоном або в різних регіонах своєї країни, важливими факторами, що сприяють торгівлі людьми, є відсутність достовірної інформації про можливості працевлаштування, незнання своїх прав. Таким чином, великого значення набуває повне й відповідальне інформування суспільства про цю серйозну проблему як один із найнебезпечніших злочинів проти особистості. Ключову роль у цьому процесі відіграють ЗМІ. Говорячи про організацію боротьби з торгівлею людьми, перш за все необхідно зазначити, що майже кожна країна має в своєму кримінальному законодавстві юридичні норми, у відповідності з якими настає кримінальна відповідальність за торгівлю людьми.
Уперше про торгівлю людьми як про глобальну проблему було заявлено на початку ХХ століття. Тоді ж виникла потреба напрацювання системних підходів до боротьби із цим явищем. Ряд важливих міжнародних документів, спрямованих на боротьбу з работоргівлею, було прийнято у першій половині ХХ століття.
Потрібно зазначити, що дана проблема є актуальною на сьогоднішній день не тільки в Україні,а й в усьому світі. Тому, в даній роботі я намагалася висвітлити усі аспекти даної проблематики, користаючись при цьому різноманітними методами пізнання,а саме: аналізу та синтезу, історизму, порівняльним методом. Використовувала різноманітні інформаційні джерела, але основною опорою даної роботи є наукові статті та нормативно-правові акти як міжнародного та національного законодавства.
Застосування кримінально-правової норми – торгівлялюдьми або інша незаконна угода щодо людини
Враховуючи небезпеку транснаціональної торгівлі людьми за сучасних умов, Україною вживаються заходи щодо протидії цьому протиправному міжнародному явищу. Так, на виконання основних положень Конвенції ООН про боротьбу з транснаціональною організованою злочинністю [3], яка доповнюється Протоколом “Про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї” [4], чинним законодавством торгівлю людьми визначено як суспільне небезпечне діяння, що тягне за собою кримінальну відповідальність.
У Кримінальному кодексі України 2001р. (далі – КК) кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини, на відміну від попереднього КК, розміщена не в розділі “Злочини проти життя та здоров’я особи”, а в розділі “Злочини проти волі, честі та гідності особи”. У статті 149 КК України дається принципово нове визначення цього суспільно небезпечного діяння, що розкривається як продаж, інша оплатна передача людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі (особам) з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці [14].
Такий підхід обумовлювався як змінами в соціально-економічному житті суспільства, що викликали появу нових суспільно небезпечних проявів, кримінально-правова заборона яких була відсутня, так і труднощами в застосуванні згідно реаліями сьогодення норми, яка діяла на той час.
Проте, визначення торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо передачі людини, дане в диспозиції ст. 149 КК України в редакції від 5 квітня 2001 року, також не було позбавлено вад і часто піддавалося критиці за відсутність чіткості. В основному воно акцентувало увагу на діях, пов’язаних з переміщенням особи через державний кордон України з метою експлуатації, та не зовсім відповідало вимогам міжнародно-правових актів.
Аналіз правозастосовної практики у справах про торгівлю людьми свідчив про існування певних проблем у застосуванні окремих положень ст. 149 КК України у кримінальному судочинстві. Зокрема, лише незначний відсоток справ закінчувався винесенням обвинувальних вироків, що пояснювалося, в тому числі, й недосконалістю цієї кримінально-правової норми, невдалою побудовою об’єктивної сторони складу злочину, правовою невизначеністю термінів. Це не давало змоги ефективно проводити досудове слідство у кримінальних справах, порушених за ст. 149 КК України, і притягувати винних до відповідальності [10; 11; 12].
В процесі імплементації положень зазначеної вище Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності та Протоколу до неї “Про запобігання і припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми” в українське законодавство Верховною Радою України в січні 2006 року було внесено зміни до Кримінального кодексу, за якими ст. 149 КК України викладена у новій редакції [13].
Так, даний злочин визначається як торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи.
Юридичний аналіз складу злочину, передбаченого ст. 149 КК України, надає можливість встановити відповідність законодавства України про кримінальну відповідальність вимогам розглянутих міжнародно-правових актів щодо протидії торгівлі людьми.
Так, родовим об’єктом злочину, передбаченого зазначеною статтею, є суспільні відносини, які забезпечують особисту волю, честь та гідність особи. Безпосереднім об’єктом злочину є гідність особи, оскільки вона виступає об’єктом незаконної угоди, або обману, шантажу чи уразливого стану, піддається можливій експлуатації, що принижує її.
Додатковим факультативним об’єктом в кваліфікованому та особливо кваліфікованому складах даного злочину (ч. 2 і ч. 3 ст. 149 КК України) можуть виступати життя і здоров’я особи, встановлений порядок здійснення службовими особами своїх службових повноважень.
Об’єктивна сторона торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людина, як складу злочину передбачає обов’язкову наявність таких ознак, як суспільно-небезпечне діяння та спосіб вчинення злочину.
Суспільно небезпечне діяння даного складу злочину характеризується активною поведінкою (дією) особи, що знаходить свій прояв у одній з таких форм:
– торгівлі людьми;
– здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина;
– вербування людини;
– переміщення людини;
– переховування людини;
– передачі або одержання людини.
Торгівля людьми це незаконна безповоротна передача особою (продавцем) людини, яка є своєрідним “живим товаром”, іншій особі, яка її одержує і виступає покупцем, за певну грошову чи іншу винагороду або шляхом обміну її на речі. Дія вважається закінченою з моменту одержання покупцем людини або встановлення щодо потерпілого фактичного володіння.
Здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина,охоплює випадки передачі людини іншій особі та її одержання цією особою на підставі незаконної угоди за отримання послуг матеріального чи нематеріального характеру, чи взагалі без будь-якої оплати. Наприклад, шляхом передання під заставу, в найом, в рахунок боргу, здійснення певних послуг на користь винної особи чи інших осіб, а також – із застосуванням насильства. Моментом закінчення цієї дії є безпосереднє одержання іншою особою (стороною угоди) людини або встановлення щодо потерпілого фактичного володіння для подальшого здійснення умови угоди щодо неї (продажу чи іншої незаконної передачі іншій особі).
Вербування людини передбачає залучення особи до праці або надання послуг на певних умовах, як правило, за грошову винагороду. При цьому може здійснюватись психологічний вплив на людину шляхом переконання, схилення, спонукання потерпілого до праці або надання послуг.
Переміщення людини, тобто переміщення суб’єктом злочину потерпілої особи з одного місцеперебування в інше, наприклад, доставка її покупцю чи посереднику з використанням будь-яких способів (законних чи незаконних, із супроводженням або без такого і т. ін.) та засобів.
Переховування людини передбачає укриття її (за згодою особи чи без такої) суб’єктом злочину в певних приміщеннях, тайниках, інших місцях, які унеможливлюють або утруднюють встановлення її дійсного місцезнаходження.
Передача людини – це вчинення дій, пов’язаних із наданням потерпілого у фактичну власність іншої людини (покупця) для наступного використання, як правило, експлуатації в різних формах (примусової праці або послуг, в тому числі сексуальних, рабства чи підневільного стану або вилучення органів тощо), тобто того, заради чого вона була придбана.
Одержання людини передбачає отримання потерпілого, заволодіння ним, встановлення над потерпілим фактичного володіння або контролю над його поведінкою.[14]
Кожна із зазначених форм суспільно небезпечного діяння є самостійною і, за наявності інших обов’язкових ознак складу торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини, утворює закінчений злочин.
Способами вчинення даного злочину, які за своїм характером альтернативними є використання:
– обману;
– шантажу;
– уразливого стану особи.
Використання обману передбачає повідомлення неправдивих відомостей (так званий, активний обман) або замовчування певних відомостей, які повинні бути повідомлені винним (так званий пасивний, обман), у результаті чого потерпілий вводиться в оману.
Використання шантажу передбачає психічне насильство, яке полягає в погрозі розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці.[14,15]
Використання уразливого стану особи визначено у примітці 2 ст. 149 КК України. Під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин.