Документи фіксують, що перші серйозні сутички фастівського полковника з польською шляхтою відбулися 1688 р. Послані С. Палієм козацькі загони почали розміщуватися у панських маєтках, реквізувати продовольство, гроші, а часом і встановлювати свою владу в містечках і селах. Розпочинаючи відкриту збройну боротьбу з польською шляхтою, С. Палій добре розумів, що навряд чи можна розраховувати на перемогу, спираючись лише на сили козаків фастівського полку. Він розсилає своїх гінців, прагнучи зрушити на борню селян і міські низи в інших районах Правобережжя. Заклики фастівського полковника справили помітний вплив.
Палій притягав до себе людей з цілої України тим, що вів невпинну боротьбу з панами; до нього йшли люди з Польщі та Молдавії.
Незважаючи на втрати й поразки, козаки ще продовжували контролювати величезні території: обшир Білої Церки і Фастова – С. Палій, Корсуня – З. Іскра, Богуслава – Самусь. Полковники укріплювали міста, збирали втікачів, вели між собою жваве листування і виношували нові плани боротьби з ворогом. Усі нитки керівництва визвольним рухом продовжувалися сходилися у Білу Церкву до Семена Палія.
Про стан війська Палія казали: “він відзначався влучною спритністю, добре озброєне та дороге вбрання козаків: “А вже вражі душі і вельми хоробрість показали і почали на конях гвинтувати, списи метали, з луків стріляти та з пістолетів, наш караван та турків навколо облетіли … до самого містечка скакали, не було їм упину …”.
У складних умовах вторгнення польських військ на Поділля серед. ХУІІ ст. козаки проявили чудеса хоробрості й героїзму. Вони захищали свої села влаштовували засади, винищували ненависне панство. Проте сили були нерівними. 1689 р. поляки арештували Палія під Немировом і ув’язнили в м. Підкамені, але завдяки допомозі козаків йому пощастило звільнитись і повернутися до Хвастова. Уряд пропонував Палієві персональний захист: перейти з частиною козаків на Запоріжжя, а відти до Гетьманщини. Від цього Палій відмовився, не бажаючи покидати своїх людей на поталу полякам.
1690 р. він ходив на Кизи-Керман, року 1691 – на Аккерман, 1692-го на Очаків, 1693 – знову на Кизи-Керман, 1694 – знову на Очаків. Всі ці походи переводились спільними силами правобережних та Лівобережних полків і були дуже успішні. Вони ще більше підкреслювали конечність об’єднання Правобережної та Лівобережної України. До цього прагнули керманичі обох частин України – і Мазепа, і Палій.
Палій – спирався на народні маси, селянство, що тікаючи з Лівобережжя, з неймовірною швидкістю залюднювало Паліївщину. В 1693 році запорожці казали: “Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією начальною старшиною… і буде при ньому, як було за Хмельницького”.
Палій не мав допомоги від царя і гетьмана. Москва вела війну зі Швецією в союзі з Польщею. Замість підтримки, московський уряд вимагав від Палія та Самуся, щоб вони припинили боротьбу. А тим часом поляки перемагали: зазнав поразки Самусь на Брацлавщині, під Ладижином перемогли поляки, спалили місто, взяли в полон і замордували полковника Абазина, людину добре відому серед козацтва. Почалася жорстока помста, населення тікало. Лише Київщина трималася в руках Палія.
МАКСИМ КРИВОНІС (? – 1648) – черкаський полковник, герой Визвольної війни. Народився в с. Вільшана на Черкащині. На початку Визвольної війни Кривоніс був дуже досвідченим козаком-запорожцем. Уславився своїми походами на Туреччину й Крим. У перші дні Визвольної війни пристав до Хмельницького зробився його найближчим другом і сподвижником. Кривоніс брав участь у бою на Волині проти князя Ярема. Городи й села з радістю стрічали його і приставали до його мовляючи: “тепер у нас свій пан-Гетьман Богдан. Не хочемо ми людського духу, не хочемо узнавати Вишневецького за пана!” – так вигукували Немирівці, віддаючи свій город ватазі Кривоноса.
Кривоніс опанував міцне, оборонне місто Полонне, “де від нього поховалися поляки та жиди”. У цій битві він винищив велику кількість війська князя Вишневецького, а самого взяв у полон і відправив до Хмельницького.
Біля пилявського замку полк Кровоніса виграв битву розумом та хитрістю. На допомогу Хмельницькому та полковнику Кривоносу прийшли татари, щоб полякам вважалося, що татар багато було велено вивернути кожухи і, “гукнути “Аллах!”, ускочити в козацький табор”. Побачивши велику кількість татар на боці Хмельницького поляки були налякані. Хмельницький з своїми підручними Чорнотою, Кривоносом та іншими скористалися розгубленістю шляхтичів. Про битву дізналися в польському таборі і “на усе те величезне військо напав такий переляк, що вони кинувши в таборі усе добро, повтікали..”.
Кривоніс брав участь як проводир Черкаського полку в усіх головних бойовищах з польсько-шляхетським військом 1648 р. особливо показав себе в битвах біля Пилявців і Старокостянтинова. В останній керованій ним козаки знищили 8-тис. загін німецьких найманців. Під час облоги Львова полк Кривоноса здобув штурмом Високий замок, ключове укріплення міста, примусивши коменданта піти на капітуляцію. Кривоніс належав до демократичного крила козацької верхівки, виступав проти її збагачення. Раптово помер у листопаді 1648 р. під час облоги польського м. Замостя. В народі довгий час жили впевненість, що Кривоноса отруїли польські пани.
ДАНИЛО НЕЧАЙ (? – 10 ІІ 1651) – сподвижник Хмельницького, герой Визвольної війни, брацлавський полковник (1648- 1651). На першому етапі Визвольної війни піднімав селянські повстання на Правобережній Україні. Нечай відзначився у Пилявецькій битві (1648). Командував козацькою кіннотою, яка у травні 1649 р. завдала під Межибіжжям поразки польському війську. Козаки Нечая розпочали широкомасштабну Зборівську битву і зробили великий внесок у перемогу повстанського війська коли силами Речі Посполитої вдалося захопити Поділля. В 1649 р. не раз піднімав проти шляхтичів Брацлавшину. Нечай очолив переможний похід козацького війська на Молдову, здобув її столицю Ясси. Після чого у вересні 1650 р. польський сателіт, мацавський господар В. Лупул, уклав дружній союз із козацькою Україною. На початку лютого 1651 р. польське військо, підступно порушивши перемир’я, вдерлося на Брацлавщину. При обороні м. Красного Нечай виявив велику мужність, хоробрість. У бою з ворогом загинув кращий український полковник середини ХУІІ ст. Данила Нечая.
ІВАН ЗОЛОТАРЕНКО (? – 1655) та ВАСИЛЬ ЗОЛОТАРЕНКО (? – 1663). Активні учасники Визвольної війни, сподвижники Хмельницького. Їхня сестра Ганна стала 3-ю дружиною гетьмана. У 1653 – 1655 рр. Іван був ніжинським полковником, а в 1654 – 1655 р. наказним гетьманом (командуючим) 20-тисячного козацького війська, яке разом з російським воювали проти Польщі на території Білорусії. Влітку 1655 р. козаки під проводом Золотаренка оволоділи Мінськом і столицею Литви Вільном. Царський уряд нагородив Івана великими маєтностями Батурином і Глуховим з прилеглими до них селами. Під час облоги старого Бихова у жовтні того ж року він був тяжко поранений і невдовзі помер.
Василь Золотаренко, як і Іван, відзначився у Визвольній війні, брав участь в очоленому братом поході козацького війська до Білорусії, а по загибелі Івана став ніжинським полковником. 1658 р. він підтримав Виговського в намаганні повернути Лівобережну Україну до складу Речі Посполитої, за що уряд віддячив Василеві шляхетським званням. Однак, скоро оговтавшись, він уже на початку 1659 р. повернувся під російський протекторат і очолив повстання проти Виговського. Командир Ю. Хмельницький зрікся гетьманства 1663 р., Василь Золотаренко поряд з Я. Сомком і І. Брюховецьким виборювали гетьманську булаву. Звинувативши у зраді новообраного гетьмана Брюховецького, він за наказом останнього був страчений улітку 1663 р. в Борзні на Чернігівщині. Василю було з кого брати приклад. Воєнне мистецтво перехопив від брата, від людини з великим життєвим досвідом.
Паволоцький полковник ІВАН ПОПОВИЧ людина з щирим сердцем, одважний та розумний, на його долю випало боротися за своє рідне місто від руїни, що надійшла від польського війська в 1664 р. Змовившись із лівобічним гетьманом Сомком він підняв повстання проти гетьмана Тетері. Декілька разів йому та Сомко вдавалося розбити польське військо. Тетеря виявився сильнішим і обложив військо полковника Поповича у Паволочі. Щоб врятувати свій полк він “оддався” з 15 товаришами до рук Тетері, де його було страчено.
В одній із битв Хмельницький передав командування на полковника ДЖЕДЖАЛИКА, вважаючи його людиною мужньою, сміливою на якого можна покластися, на людину, що буде обороняти Україну до останнього. Маючи велику відповідальність за козаків, не бажаючи ризикувати життям українців, він став поволі відступати і під покровом ночі зупинився на березі ріки, де й зайняв оборону. Не зважаючи на втому, Джеджалик мусив цілу ніч зміцнювати оборону. Джеджалика шанували та поважали за хоробрість, військову майстерність та великий досвід в боях. Серед великого табору була зібрана рада і гетьманом було обрано Джеджалика.
На правому боці Дніпра були такі полки та полковники (по спискові за 1650-й рік):
| Брацлавський, полковник | Данило Нечай | полк був поділений | на 21 сотень |
| Уманський -“- | Йосип Глух | -“- | на 13 сотень |
| Кальницький (або Винницкий) | Іван Хведоренко | -“- | на 18 сотень |
| Чигиринський -“- | Хведір Вешняк | -“- | на 18 сотень |
| Корсунський -“- | Лукьян Мозира | -“- | на 19 сотень |
| Черкаський -“- | Ясько Воронченко | -“- | на 19 сотень |
| Канівський -“- | Семен Савич | -“- | на 15 сотень |
| Київський -“- | Антон Жданович | -“- | на 17 сотень |
| Білоцерківський -“- | Михайло Громика | -“- | на 17 сотень |
На лівому боці Дніпра були такі полки та полковники: